Постанова № 32045072, 26.06.2013, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4291/13-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2013 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Завальнюка І.В.,

суддів - Бутенко А.В., Стеценко О.О.,

за участю секретаря - Чернобай А.С.,

перекладача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання нечинним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом, в якому просить визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України, яким йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 238-13 від 22.04.2013 року; зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що в 2012 році він звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання статусу біженця. Згідно повідомлення № 79 від 03.06.2013 року, яке позивач отримав 03.06.2013 року, йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі відсутності умов, передбачених п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач зазначає, що у 2009 році в місті Яунде, Камерун, опозиційна політична партія SDF проводила марш протесту, в якому він взяв участь, в результаті чого він був ув'язнений та зазнав жорстоке та нелюдське поводження. Його батько був членом зазначеної політичної партії і в 2011 році був вбитий за його політичну діяльність. Рідну сестру позивача було вбито ворогами батька у 2013 році, а рідний його брат був вимушений втекти до Гвінеї. На теперішній день позивач не може повернутися до Камеруну, оскільки його життю загрожує небезпека, у зв'язку із чим він звернувся до влади України за захистом.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав у повному обсязі, додатково пояснивши, що в Україну він прибув з метою навчання, але після смерті батька в 2011 році в нього почалися фінансові труднощі, у зв'язку і чим він не зміг продовжити навчання. Також зазначив, що в Камеруні він був президентом студентської асоціації в м. Тонго. Обставин його участі в опозиційному мітингу він не пам'ятає, однак зазначив, що саме за це він був ув'язнений на 2 тижні. Останній рік проживання у країні громадського походження він жив на фермі, куди його забрав батько, та не займався політичною діяльністю.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала у повному обсязі, в задоволенні позову просила відмовити, зважаючи на правомірність оскаржуваного рішення при відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Вислухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що 10.04.2012 року громадянин Камеруну ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Тонго, звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування вказаної заяви позивач зазначив, що його батько був генеральним секретарем політичної партії SDF (Соціально-Демократичний фронт) в м. Яунде, район Месса. Під час навчання позивача в університеті він вступив у молодіжну партію SDF, а в 2004 році став президентом молодіжної партії SDF при студентській асоціації в м. Тонго. У 2009 році позивач ініціював мітинг проти Президента ОСОБА_3, який був розігнаний поліцейськими з застосуванням сили (мітингуючих били, заарештовували). Позивач був заарештований та провів у в'язниці 14 днів, після чого був звільнений за допомогою батька, за умови виїзду позивача з країни. Після звільнення батько позивача відправив його до села Нтонга, де позивач біля року займався фермерством. В Україну позивач приїхав з метою навчання, однак не зміг отримати вищу освіту через брак коштів, так як його батько, який його фінансово підтримував, 01.10.2011 року був вбитий після організованого ним мітингу. На теперішній час президентом Камеруну є ОСОБА_3, проти якого виступала політична партія, членом якої був позивач, у зв'язку із чим повернення до країни громадянського походження для нього є небезпечним.

Рішенням № 238-13 від 22.04.2013 року позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, - відсутні.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, у зв'язку з наступним.

В основу оскаржуваного рішення покладений висновок співробітника органу міграційної служби щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.01.2013 року.

Із матеріалів особової справи № ODS 12/153 убачається, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення стало те, що позивач повідомив суперечливу інформацію. Так, в результаті співставлення відомостей, що були повідомлені позивачем у заяві, анкеті та протоколі співбесіди, а також шляхом перевірки заяви засобами мережі Інтернет, звітів міжнародних організацій, встановлені розбіжності між інформацією, яку заявник надав під час подання заяви та протоколом співбесіди. Під час проведення аналізу було встановлено, що причиною виїзду з країни Камерун була мета здобути освіту. Сам виїзд заявника був ретельно спланований заздалегідь і при перетині кордону жодних проблем з боку держави заявник не зазнав. Проаналізувавши особову справу заявника, співробітник міграційної служби дійшов висновку, що заявник навмисно надає неправдиву інформацію з метою легалізації на території України. Так, не підтвердились повідомлені заявником факти про перебування його батька на посаді генерального секретаря партії SDF; отримання національного паспорту заявника його батьком; мітингу 27.09.2009 року.

Крім того, в заяві про визнання біженцем від 10.04.2012 року ОСОБА_2 повідомив, що під час мітингу 29.09.2009 року він був заарештований на 14 діб. При цьому в протоколі співбесіди позивач зазначив, що його арешт тривав 17 діб, а в заяві про визнання біженцем позивач зазначив, що з-під арешту його було звільнено 14.10.2010 року. В протоколі співбесіди позивачем повідомив, що його звільнили з-під арешту 14.09.2010 року. В цілому, позивач не змін назвати ні точність діб триманні під арештом, ні точної дати його звільнення, що дає підстави вважати, що він взагалі не був арештованим.

Також позивач повідомив, що він отримав паспорт в травні 2010 року, але особисто не звертався до відповідних органів з метою його видачі, так як знаходився в с. Нтога і не мав можливості звідти виїхати. Національний паспорт йому зробив його батька і особисто забрав з відповідних органів. При цьому, національний паспорт позивача є біометричним, перша сторінка, на якій розміщений підпис позивача є заламінованою, що свідчить про особисте отримання паспорту позивачем.

Крім того, не підтвердилось твердження позивача про те, що він цілий рік після незаконного звільнення з-під арешту провів в селі Нтога, звідки нікуди не виїжджав та займався фермерством. Так, згідно національного паспорту позивача він звертався до відповідних органів з метою отримання візи до Екваторіальної Гвінеї, яку йому було надано на два місяців: з 20.06.2010 року по 20.08.2010 року. Отже позивач не мав ніяких проблем з владою, вільно переміщувався по країні, офіційно звертався до посольств, консульств інших держав з метою отримання віз задля виїзду з країни, що дає підстави вважає, що виїзд з країни іноземця був ретельно та заздалегідь спланований.

За результатами аналізу наданих заявником відомостей, співробітник міграційної служби дійшов висновку, що основною причиною звернення позивача за статусом біженця стала необхідність легалізації на території України. Зазначені обставини фактично позивач не заперечував в судовому засіданні, пояснивши, що бажає проживати в Україні.

Судом встановлено, що позивачем не було надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту. Також, слід зазначити, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

З аналізу наданих позивачем до органу міграційної служби відомостей, вбачається, що вказана інформація є суперечливою та неконкретною - позивач не зміг чітко викласти причини своїх побоювань, конкретних обставин можливих переслідувань, не надав будь-яких доказів приналежності до партії та своєї участі в її діяльності.

При цьому, в судовому засіданні позивач надав пояснення, що приїхав до України з метою навчання, а у зв'язку із виникненням фінансових труднощів не зміг за нього сплатити, через що був відрахований. Під час надання пояснень в судовому засіданні позивач не зміг повно викласти обставини, які ним покладені в основу заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як то участь у політичний партії SDF, участь в мітингах, ув'язнення, отримання національного паспорту тощо, пославшись на великий обсяг інформації, яку вже не пам'ятає.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), яким врегульовані спірні правовідносини, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Однак, ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було.

Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

В даному випадку, твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є необґрунтованими. Так, позивач прибув в Україну з метою навчання, проте був відрахований за несплату, а питання про отримання в Україні притулку ініціював після спливу його реєстрації.

Відповідно до позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло біти прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В любому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Камеруні. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивач не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в Камеруні особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своє громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до п.13 ст.1 Закону № 3671-VI характерною рисою категорії осіб, які потребують додаткового захисту, є невідповідність критеріям статусу біженці з одно боку, і неможливість повернення в свою країну - з іншого. В даному випадку судом не встановлено фактів та обставин, які б свідчили про загрозу життю, безпеці чи свободі позивача в Камеруні через побоювання застосування щодо нього смертної карти або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця або додаткової форму захисту не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця або додаткової форми захисту у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення від 22.04.2013 року № 238-13 прийнято Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання нечинним рішення та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Повний текст постанови складений 26 червня 2013 року.

Головуючий суддя _____ І.В. Завальнюк

Суддя _____ А.В. Бутенко

Суддя _____ О.О. Стеценко