Постанова № 31851639, 07.06.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

07 червня 2013 року № 826/4466/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді головуючого судді Федорчука А.Б., Суддів: Аблова Є.В., Амельохіна В.В., розглянувши адміністративну справу у письмовому провадженні

за позовом громадянина Сомалі ОСОБА_1до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення №70-13 від 06.02.2013р., зобов'язання вчинити дії.

На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні.

В С Т А Н О В И В:

Позивач, в особі громадянина Сомалі ОСОБА_1, звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення №70-13 від 06.02.2013р., зобов'язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Відповідача було прийняте без урахування всіх обставин справи та врахування того, оскільки він має побоювання стати жертвою переслідувань в країні громадянської приналежності через політичні переконання.

Відповідачі проти позову заперечували, з підстав викладених в запереченнях на позовну заяву.

У відповідності до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва зазначає наступне.

Судом встановлено, що громадянин Сомалі ОСОБА_1 (надалі по тексту Позивач), ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м. Могадишо, неодружений, за національністю - сомалієць (клан Аграф), за віросповіданням - мусульманин.

До України позивач прибув нелегально з території Російської Федерації без документів, що посвідчують особу.

З матеріалів особової справи вбачається, що під час співбесіди 10.09.2012 р. Позивач повідомив, що він виїхав з Сомалі 03.10.2009 р. до Ефіопії, а 19.10.2009 р. здійснив переліт транзитом через Дубаї в Російську Федерацію в м. Москву, де перебував приблизно 15 днів.

Причиною звернення за захистом в Україні, Позивач зазначив побоювання за власне життя і свободу через переслідування угрупуванням Аль-Шабаб.

Під час співбесіди від 10.09.2012 заявник повідомив, що він проживав разом із сім'єю у місті Афгоє. У лютому і березні 2009 року люди Аль-Шабаб приходили до його батька і вимагали, щоб той приєднався до їхнього руху, однак він відмовився. Зі слів позивача, його батько боявся, що люди Аль-Шабаб будуть переслідувати їхню сім'ю і тому вони переїхали до м. Могадішо, однак 02 квітня 2009 року люди Аль-Шабаб вбили його. У серпні члени руху Аль-Шабаб сказали, щоб він приєднався до них, але він цього не хотів і тому виїхав із Сомалі.

Крім того, Позивач повідомив, що на території Російської Федерації він перебував 15 днів, але не використав можливості звернення з клопотанням про надання статусу біженця в РФ до відповідних державних органів.

Відповідач зазначає, що при співбесідах було встановлено суттєві невідповідності та протиріччя у поясненнях позивача, що в свою чергу вказує на сумніви щодо реальності погроз, про які він повідомляє.

На підставі особової справи Позивача, Відповідачем - 2 було підготовлено висновок від 15.11.2012 р. щодо доцільності відмовити громадянину Сомалі ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Так, спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні є Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (з урахуванням змін на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України №3671).

Пунктом 1 статті 1 цього Закону визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Згідно пункту 13 - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України №3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 10 Закону України №3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Згідно з частиною 8 статті 10 Закону України №3671, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Тобто, з наведених норм вбачається, що міграційний орган, зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

Крім того, Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року №1629-IV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Так, судом встановлено, що спірне рішення про відмову у задоволенні заяви позивача ґрунтується, зокрема, на тому, що побоювання особи щодо переслідувань не підпадають під жодну з конвенційних ознак. Так, відповідачем зазначено, що з суб'єктивної сторони відсутні обставини щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки згідно з Керівництвом по процедурі і критеріям визначення статусу біженця УВКБ ООН від 1992 року (глава ІІ, d, п. 56) (передбачає необхідність відрізняти переслідування від покарань за звичайні порушення закону відповідно до звичайного права) у даному випадку відсутній елемент обґрунтованості суб'єктивних загроз стати жертвою переслідувань, бо в сутності переслідувань з боку державних органів не було.

Позивач не наводить обставин, які б вказували на пред'явлення йому будь-яких обвинувачень або притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності з боку влади або інших утисків.

Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону України №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країни.

Згідно частини 22 статті 1 Закону третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Судом встановлено, що позивач перед приїздом в Україну перебував в інших безпечних країнах, зокрема: Російська Федерація підпадає під визначення третьої безпечної країни, оскільки: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання); дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совєта Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації); має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.

Крім того, Ефіопія з 10 листопада 1969 року також приєдналась до Конвенції про статус біженців, яка, в розумінні частини 22 статті 1 Закону України №3671, є третьою безпечною країною, разом з тим до відповідного органу за захистом не звертався.

У частині 5 статті 10 Закону України №3671 визначено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи вище викладене, суд прийшов до висновку, що Відповідачі, приймаючи рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надали належну оцінку доводам заявника, всебічно вивчив матеріали, які спростовують доводи позивача стосовно необхідності визнання його біженцем, і вказують на обґрунтованість рішення.

З аналізу матеріалів справи та норм законів, Суд приходить до висновку, що Відповідачі діяли у відповідності до Законодавства, а тому підстав для задоволення позовних вимог не вбачається.

Аналогічна позиція викладена в Ухвалах Київського апеляційного адміністративного суду: від 28 лютого 2013 р. по справі №2а-13510/12/2670; від 24 січня 2013 р. по справі № 2а-12184/12/2670; від 21 березня 2013 р. №2а-12640/12/2670 та в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 18 квітня 2013 р. К/800/13819/13.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом.

Відповідно до ч. 1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Зважаючи на вищенаведене, виходячи з наявних матеріалів справи, Суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись статтями 11, 69, 70, 71, 99-102, 103, 158-163, 172, 177, 179 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Суддя А.Б. Федорчук

Судді Є.В. Аблов

В.В. Амельохін