Постанова № 31574052, 30.05.2013, Миколаївський окружний адміністративний суд

Миколаївський окружний адміністративний суд вул. Заводська, 11, м. Миколаїв, 54001 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Миколаїв.

30 травня 2013 року Справа № 814/2034/13-а

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мороза А.О., за участю секретаря судового засідання Крикливенко І.С.,

представника позивача: не прибув,

представника відповідача: не прибув,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомВознесенського міськрайонного центру зайнятості в Миколаївській області, вул. Жовтневої революції, 97, м. Вознесенськ, Миколаївська область, 56500

доОСОБА_1, АДРЕСА_1, 56500 простягнення коштів в сумі 2877,73 грн., В С Т А Н О В И В:

Вознесенський міськрайонний центр зайнятості в Миколаївській області (далі - позивач, РЦЗ) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просить стягнути з ОСОБА_1 (далі - відповідач) безпідставно нараховану і виплачену допомогу по безробіттю в сумі 2877,73 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що відповідач був зареєстрований в РЦЗ як безробітний та отримував допомогу по безробіттю, хоча мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, тобто відносився до зайнятого населення, що унеможливлювало виплату допомоги по безробіттю. Вважає, що відповідач порушила вимоги ст. 36 п. 2 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" щодо обов'язку подавати до РЦЗ відомості, які впливають на умови виплати допомоги, а саме: не повідомив РЦЗ про свій статус підприємця. У зв'язку із викладеними обставинами, просить суд стягнути безпідставно нараховану і виплачену допомогу по безробіттю в сумі 2877,73 грн.

Сторони в судове засідання не прибули, про час та місце судового розгляду повідомлені належним чином. Позивач надав заяву про розгляд справи за його відсутності.

Відповідно до ч. 4 ст. 128 КАС України, у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Суд вважає, що в адміністративній справі достатньо матеріалів для її розгляду за відсутності сторін.

Дослідивши подані ними докази, суд встановив наступні обставини, яким він надає таку правову оцінку.

19 грудня 2007 року відповідач подав до РЦЗ заяву про надання йому статусу безробітного з виплатою відповідної допомоги (а. с. 7). Того ж дня відповідачу було надано статус безробітного та розпочато виплату допомоги, що підтверджується наказом позивача (а. с. 8). Відповідач отримував допомогу з 19 грудня 2007 року до 8 вересня 2008 року, її загальний розмір за цей період склав 2877,73 грн. (а. с. 12).

Позивач посилається на те, що про наявність у позивача статусу підприємця дізнався тільки в березні 2013 року, отримавши відомості від державного реєстратора і наголошує на тому, що відповідно до ст. 38 ч. 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", строк давності в разі стягнення заборгованості із допомоги по безробіттю не застосовується, тобто, на думку позивача, після отримання відповідних відомостей від державного реєстратора, він має право в будь який час звернутись до суду із позовом про стягнення заборгованості. Суд вважає, що такі висновки позивача ґрунтуються на підставі хибного тлумачення законодавства.

Так, на час прийняття Закону, ст. 38 регулювала питання відповідальності роботодавців, до яких відповідач не відноситься, за несвоєчасну та неповну сплату страхових внесків і містила положення про те, що строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується.

До вказаної статті Закону систематично вносились зміни і остання редакція статті, яка передувала чинній редакції визначала, що "Строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", не застосовується.".

Таким чином, первинним призначенням статті було врегулювання стягнення з роботодавця страхових внесків, пені і фінансових санкцій. Суд звертає увагу на те, що допомога по безробіттю за своєю правовою природою не є страховими внесками, пенею та фінансовими (штрафними) санкціями, а тому норма про не застосування до стягнення страхових внесків, пені та фінансових (штрафних) санкцій строку давності не застосовується до стягнення допомоги по безробіттю.

Законом України від 21 квітня 2011 року № 3277-VI "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" щодо посилення платіжної дисципліни страхувальників та використання страхових коштів" ст. 38 ч. 4 цього Закону було викладено в такій редакції: "Строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується.".

Відповідно до ст. 58 ч. 1 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, право на безстрокове стягнення інших видів заборгованості, до яких слід віднести і безпідставно виплачену допомогу по безробіттю, виникло у позивача лише із внесенням вищенаведених змін до Закону в квітні 2011 року, а до того часу на вимоги позивача із стягнення заборгованості із допомоги по безробіттю розповсюджувався строк звернення до адміністративного суду.

Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість, яка виникла в період з 19 грудня 2007 року до 8 вересня 2008 року.

В цей період діяла наступна редакція ст. 99 ч. 2 КАС України: "Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів".

Таким чином, КАС України, в редакції на час виникнення спірних правовідносин, пов'язував початок перебігу строку звернення до адміністративного суду, з моментом, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення його прав.

Нормативним актом, який визначає механізм проведення розслідування обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, є Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Державної податкової адміністрації України 13 лютого 2009 року № 60/62, постановою правління Пенсійного фонду України 13 лютого 2009 року № 7-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2009 року за № 232/16248 (далі - Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним).

Нормами цього Порядку визначено, що розслідування здійснюється шляхом проведення перевірки достовірності даних, які є підставою для надання особі статусу безробітної та виплати їй матеріального забезпечення, що зазначені в документах, поданих особою до державної служби зайнятості під час її реєстрації та протягом періоду її перебування на обліку як безробітної.

Відповідно до п. 3 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, перевірка проводиться районними, міськрайонними, міськими та районними у містах центрами зайнятості, на які покладено виконання функцій робочих органів виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, за місцем реєстрації роботодавця як платника внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття (далі - центри зайнятості) у разі, коли подані застрахованою особою документи дають їй право на одержання допомоги по безробіттю відповідно до частини першої статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", тобто у випадку наявності у особи права на отримання допомоги по безробіттю, позивач повинен провести перевірку.

Як визначено п. 4 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, для проведення перевірки центри зайнятості взаємодіють з Державною податковою адміністрацією України та Пенсійним фондом України шляхом обміну інформацією про отримані особами, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості як безробітні, доходи від провадження підприємницької діяльності, виконання робіт за трудовим договором, у тому числі за сумісництвом, під час роботи за кордоном, виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

У спосіб, визначений Порядком взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету статистики України 7 грудня 2005 року № 121/560/406, постановою правління Пенсійного фонду України 7 грудня 2005 року № 23-3, постановою правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття 7 грудня 2005 року № 368, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 грудня 2005 року за № 1523/11803 (далі - Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), позивач, як він сам зазначає, тільки в березні 2013 року отримав від державного реєстратора інформацію про наявність в державному реєстрі запису про статус підприємця відповідача.

Вищенаведені нормативні акти є керівними документами для позивача, які покладають на останнього обов'язок проводити системні і періодичні заходи для виявлення осіб, які безпідставно отримують допомогу. Суд звертає увагу на те, що Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, прийнятий і затверджений ще в грудні 2005 року, тобто на час первинної реєстрації та виплати відповідачу допомоги, цей Порядок вже існував і позивач міг і повинен був дізнатись про наявність у позивача статусу підприємця ще в 2006 році, в момент реєстрації та перебування відповідача на обліку як безробітного. Такі висновки суду підтверджує і той факт, що отримання в березні 2013 року інформації про підприємницьку діяльність відповідача, відбулося саме при реалізації вимог цього Порядку, тобто Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затверджений наприкінці 2005 року і саме в реалізацію цього Порядку в березні 2013 року позивач отримав відомості про підприємницьку діяльність відповідача і позивачем не надано жодного доказу, якій би свідчив про об'єктивну неможливість отримати такі відомості протягом 2007-2010 років.

Як уже відзначалося судом, КАС України визначає, що строк звернення до адміністративного суду відліковується з часу коли позивач повинен був дізнатись про порушення його прав.

З огляду на проаналізовані норми законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини, суд приходить до висновку про те, що позивач повинен був дізнатись про порушення його прав у 2007-2008 роках, під час реєстрації та перебування на обліку відповідача.

Отже, суд приходить до висновку про те, що до квітня 2011 року на вимоги позивача про стягнення допомоги по безробіттю, яку слід віднести до інших видів заборгованості в розумінні ст. 38 ч. 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", розповсюджувався загальний річний строк звернення до адміністративного суду, визначений ст. 99 ч. 2 КАС України, а Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним і Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, покладали на позивача обов'язок проводити перевірку даних, які подає особа до РЦЗ і отримання в березні 2013 року відомостей про підприємницький статус відповідача відбулося тим самим способом, який існував ще з 2005 року і був для позивача обов'язковим до виконання, а позивач не надав суду переконливих доказів, які б свідчили про неможливість отримати дані з державного реєстру в 2007-2008 роках.

Також, суд враховує наступне.

Стаття 36 ч. 3 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначає, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Наведена стаття обмежує право позивача на стягнення допомоги по безробіттю тільки випадками, коли її виплата відбулась із-за умисного невиконання обов'язків або зловживання правами.

Згідно визначення терміну "умисел", наведеного в ст. 24 Кримінального кодексу України та ст. 10 Кодексу України про адміністративні правопорушення, умисел є ставленням особи до вчиненого і характеризується тим, що особа усвідомлює протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачає її шкідливі наслідки і бажає їх або свідомо допускає настання цих наслідків.

Таким чином, умисел в спорі що розглядається судом мав би місце у випадку, коли відповідач свідомо надав РЦЗ відомості, які не відповідають дійсності, при чому відповідач повинен був вочевидь усвідомлювати недостовірний характер таких відомостей та мати намір все ж таки повідомити їх позивачу.

Судом такого умислу або зловживання правами з боку відповідача не встановлено. Згідно довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а. с. 10-11), відповідач зареєструвався підприємцем у грудні 2006 року (запис 1). Запис про припинення підприємницької діяльності внесено в травні 2011 року.

Відповідно до ст. 46 ч. 1 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Одним із принципів адміністративного судочинства є верховенство права, під яким розуміється те, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

На переконання суду ці норми носять не загальний декларативний характер, а можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Метою Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" є надання особам, які не працюють допомоги, тобто виконання державою соціальної функції. Відповідач втратив роботу, підприємницьку діяльність протягом спірного періоду фактично не здійснював, доходів не мав, а тому суд вважає, що надання такій особі допомоги по безробіттю відповідає меті Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

Таким чином, суд вважає, що сукупність встановлених ним обставин є підставою для відмови в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 17, 94, 158, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства Україні, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 Кодексу адміністративного судочинства Україні, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Суддя А. О. Мороз