Постанова № 31559188, 15.05.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва, 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

15 травня 2013 року 09:59 № 826/5278/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Донця В.А., за участю секретаря судового засідання Чопея М.І., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом

Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій №1"

до

Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва

про

скасування рішення від 28 грудня 2012 року №1117

Публічне акціонерне товариство "Завод залізобетонних конструкцій №1" звернулось до суду з адміністративним позовом про скасування рішення Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва від 28 грудня 2012 року №1117 про застосування фінансових санкцій за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності до органів Пенсійного фонду України.

Позов обґрунтований неправомірністю застосування до відповідача штрафних санкцій, передбачених пунктом 5 частини дев'ятої статті 106 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", який на момент прийняття оскаржуваного рішення, 28 грудня 2012 року, втратив чинність у зв’язку з прийняттям Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування", тому, на думку позивача, оскаржуване рішення про застосування фінансових санкцій за неподання розрахунку сум страхових внесків на обов’язкове державне пенсійне страхування у строки, визначені законодавством, підлягає скасуванню.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримала, просила задовольнити позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача проти позову заперечила, в обґрунтування заперечень зазначила, що до позивача за несвоєчасне подання звітності про суми внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за квітень 2010 року було застосовано штрафні санкції, передбачені пунктом 5 частини дев'ятої статті 106 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" в грудні 2012 року, оскільки відповідно до перехідних положень Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування", яким з 01 січня 2011 року визначаються правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, передбачено, що на період до повного стягнення заборгованості із сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі нарахованих внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, та відповідних штрафних санкцій за фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування зберігаються повноваження щодо контролю за правильністю нарахування, своєчасністю сплати страхових внесків, застосування фінансових санкцій, якими вони були наділені до набрання чинності цим Законом. За твердженням представника, наведене свідчить про правомірність застосування до позивача штрафних санкцій.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, судом встановлено наступне.

Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, місцезнаходженням Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій №1", ідентифікаційний код 04012276, є: 01013, м. Київ, вул. Будіндустрії, 5, місцезнаходження реєстраційної справи – Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація.

Як убачається з матеріалів справи, позивачем було подано до Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва звіт про нарахування внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за квітень 2010 року. Згідно з протоколом завантаження, звіт прийнято 19 вересня 2012 року. Представниками сторін не заперечувалась обставина щодо подання позивачем у вересні 2012 року звіту за квітень 2010 року.

Відповідачем складено акт від 28 грудня 2012 року №1117 про несвоєчасне подання до органу Пенсійного фонду України звітності за квітень 2010 року: при встановленому терміну подачі звіту – 20 травня 2010 року, фактично звіт подано 19 вересня 2012 року, в зв’язку з чим позивачем вчинено правопорушення, передбачене пунктом 4 частини другої статті 17 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" та розділу ІІ "Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахування внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування органам Пенсійного фонду України", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 05 листопада 2009 року №26-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2009 року №1136/17152.

На підставі зазначеного акта відповідачем прийнято рішення від 28 грудня 2012 року №1117 про застосування до Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій №1" фінансових санкцій за неподання розрахунку сум страхових внесків на обов’язкове державне пенсійне страхування у строки, визначені законодавством, яким позивачу нараховано 33069,67 грн. штрафних санкцій на підставі пункту 5 частини дев'ятої статті 106 "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування".

Оскаржуване рішення отримане позивачем 28 грудня 2012 року, про що свідчить відмітка про отримання на примірнику рішення, копія якого наявна в матеріалах справи.

Позивач звертався до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві зі скаргою від 03 січня 2013 року, яка рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 14 січня 2013 року №833/08 залишена без задоволення, а рішення відповідача від 28 грудня 2012 року №1117 без змін, та до Пенсійного фонду України зі скаргою від 28 січня 2013 року, яка залишена без розгляду рішенням Пенсійного фонду України від 28 березня 2013 року №7954/09-10.

Вирішуючи спір, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 14 Закону України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV (в редакції чинній на час виникнення у позивача обов’язку подання звіту за квітень 2010 року, далі – Закон №1058-IV), позивач був страхувальником та на підставі пункту 4 частини другої статті 17 Закону №1058-IV зобов’язаний був подавати звітність територіальним органам Пенсійного фонду у строки, в порядку та за формою, встановленими Пенсійним фондом.

Згідно з пунктом 2.1 "Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованих внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування органам Пенсійного фонду України" затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 5 листопада 2009 року №26-1, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2009 року за №1136/17152 (чинного на час виникнення у позивача обов’язку подання звіту за квітень 2010 року), страхувальники, крім осіб, зазначених в пунктах 2.2 – 2.4 цього розділу, формують та подають до органів Пенсійного фонду звіт не пізніше ніж через 20 календарних днів із дня закінчення базового звітного періоду (абзац перший). Базовим звітним періодом для них є календарний місяць (абзац другий). Звіт подається за формою згідно з додатком 4 до цього Порядку (абзац третій).

Як уже зазначалось, позивачем, 19 вересня 2012 року, було подано до Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва звіт про нарахування внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування за квітень 2010 року, чим порушено строки подання до органів Пенсійного фонду України вказаної звітності, що також не заперечувалось представниками сторін.

Пунктом 5 частини дев'ятої статті 106 Закону №1058-IV встановлювалось, що за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою або подання недостовірних відомостей, що використовуються в системі персоніфікованого обліку та іншої звітності, передбаченої законодавством, до територіальних органів Пенсійного фонду накладається штраф у розмірі 10 відсотків суми страхових внесків, які були сплачені або підлягали сплаті за відповідний звітний період, за кожний повний або неповний місяць затримки подання відомостей, звітності, але не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а в разі повторного протягом року такого порушення – у розмірі 20 відсотків зазначених сум та не менше 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Як убачається з оскаржуваного рішення, позивачу нараховано 33069,67 грн. штрафних санкцій на підставі пункту 5 частини дев'ятої статті 106 "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування".

Проте, на час прийняття відповідачем вказаного рішення, 28 грудня 2012 року, правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначались Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року №2464-VI (далі – Закон №2464-VI), абзацом "й" підпункту 12 пункту 11 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" якого частини першу – дев'яту статті 106 Закону №1058-IV виключено.

Водночас, абзацом шостим пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI встановлено, що на період до повного стягнення заборгованості із сплати страхових внесків за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та сум штрафних санкцій, нарахованих та/або не сплачених у період до 1 січня 2011 року, в тому числі нарахованих внесків, строк сплати яких на 1 січня 2011 року не настав, та відповідних штрафних санкцій за фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування зберігаються повноваження щодо контролю за правильністю нарахування, своєчасністю сплати страхових внесків, застосування фінансових санкцій, якими вони були наділені до набрання чинності цим Законом.

Верховний Суд України, переглядаючи за винятковими обставинами рішення суду касаційної інстанцій, в постанові від 20 листопада 2012 року висловив правову позицію, відповідно до якої положення абзацу шостого пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI, яким передбачено збереження за фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування повноважень щодо контролю за правильністю нарахування, своєчасністю сплати страхових внесків, застосування фінансових санкцій, якими вони були наділені до набрання чинності Законом №2464-VI, не підлягають застосуванню, оскільки згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. В зв’язку з цим, Верховний Суд України дійшов висновку про протиправність винесення органом Пенсійного фонду України рішення про застосування до платника внесків фінансових санкцій за несвоєчасне подання звітності до органів Пенсійного фонду на підставі пункту 5 частини дев'ятої статті 106 Закону №1058-IV, оскільки зазначена норма Закону №1058-IV втратила чинність з 1 січня 2011 року згідно із Законом №2464-VI.

Разом з тим, у постанові від 19 лютого 2013 року Верховний Суд України погодився з висновками Вищого адміністративного суду України щодо правильного застосування судом першої інстанції положень абзацу шостого пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI в частині вчинення Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України дій щодо стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків та штрафних санкцій відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, після набрання чинності Законом №2464-VI.

Частиною першою статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Отже, наведені приписи Кодексу адміністративного судочинства України зобов’язують суд, у тому числі окружний адміністративний суд, враховувати правові висновки Верховного Суду України під час вирішення спорів у подібних правовідносинах.

Однак, наведені правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 20 листопада 2012 року та від 19 лютого 2013 року щодо тлумачення абзаців п’ятого та шостого пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI в частині можливості здійснення фондами повноважень щодо застосування штрафних санкцій на підставі законів України, які діяли до набрання чинності Законом №2464-VI та втратили чинність на час здійснення таких повноважень та прийняття рішень контролюючими органами, на думку суду першої інстанції є суперечливими: в одному випадку Верховний Суд України вказав на неможливе застосування Закону №1058-IV, позаяк такий втратив чинність, в іншому випадку Верховний Суд України визнав правомірним стягнення пені за весь період 2010 року після 1 січня 2011 року, оскільки така заборгованість зі сплати внесків та пеня виникли в період дії частини другої статті 52 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 року №1105-XIV, яка на час нарахування пені втратила чинність згідно з Законом №2464-VI.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (частина друга).

Однією із складових принципу верховенства права є принцип правової визначеності, основною з вимог якого є чітке формулювання правової норми.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Оллсон проти Швеції" від 24 березня 1988 року зазначено, що норма не може розглядатися як "право", якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки, що її може потягнути за собою вчинена дія.

В контексті верховенства права якість закону є одним з головних пріоритетів його забезпечення, яку Європейський суд з прав людини в своїй судовій практиці характеризує так: "Чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Броньовський проти Польщі" від 22 червня 2004 року).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Круслена" від 24 квітня 1990 року сказано, що: "Закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання".

Зважаючи неоднозначність тлумачення Верховним Судом України, який за змістом частини першої статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України визначає правову позицію щодо застосування певних норм матеріального права, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності такі нормативно-правові акти та для всіх судів України, положень абзаців п’ятого та шостого пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI, які згідно з поясненнями представника відповідача та рішення Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві від 14 січня 2013 року №833/08 слугували правовою підставою для прийняття оскаржуваного рішення, суд дійшов висновку про недотримання принципу правової визначеності, якості норми Закону №2464-VI, яка підлягала застосуванню у спірних правовідносинах.

За таких обставин, суд вважає, що застосування відповідачем пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI під час прийняття рішення від 28 грудня 2012 року №1117 суперечить принципу верховенства права, відповідно таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню. З огляду на те, що позивачем не заявлялись вимоги про визнання протиправним вказаного рішення, судом не встановлено необхідності виходу за межі позовних вимог для захисту прав, інтересів особи, тому суд, виходячи з меж позовних вимог, вважає такі позовні вимоги обґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі, відповідно рішення Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва від 28 грудня 2012 року №1117 слід скасувати.

Роблячи висновок про необхідність скасування оскаржуваного рішення, суд бере до уваги й ту обставину, що Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва як орган Пенсійного фонду України – центральний орган виконавчої влади відповідно пункту 1 "Положення про Пенсійний фонд України", затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №384/2011, не надав жодного доказу, який свідчив би про вчинення дій для усунення неоднозначного тлумачення пункту 7 Розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №2464-VI. Хоча, відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" Пенсійний фонд України наділений повноваженнями для звернення до Конституційного Суду України з відповідним поданням про необхідність офіційного тлумачення норм Закону №2464-VI.

Щодо строків звернення до адміністративного суду, то суд вважає, що позивачем дотримано місячного строку встановленого частиною четвертою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України. Матеріали судової справи свідчать, що позивач, скориставшись правом досудового врегулювання спору, відповідно до Закону №2464-VI звернувся зі скаргою протягом 10 днів з дня отримання оскаржуваного рішення (28 грудня 2012 року) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, а згодом зі скаргою до Пенсійного фонду України, рішенням якого від 28 березня 2013 року позивачу відмовлено в її задоволенні. Водночас до суду позивач звернувся 12 квітня 2013 року, що підтверджується відбитком штампу реєстрації вхідної кореспонденції на позовній заяві, тобто в межах місячного строку з дня, коли позивач міг дізнатися про рішення суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

З матеріалів справи убачається, що позивачем сплачено судовий збір у розмірі 330,70 грн. (платіжне доручення від 10.04.2013 р. №165). Доказів понесення позивачем інших судових витрат не надано. Оскільки, позов задоволено повністю, то на користь позивача слід присудити понесені ним судові витрати в розмірі 330,70 грн.

Керуючись статтями 9, 69-71, 94, 97, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, –

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва від 28 грудня 2012 року №1117 "Про застосування фінансових санкцій за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності до органів Пенсійного фонду України".

Присудити на користь Публічного акціонерного товариства "Завод залізобетонних конструкцій №1" судові витрати в сумі 330,70 грн. (триста тридцять грн. 70 коп.) з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань призначених для Управління Пенсійного фонду України в Голосіївському районі міста Києва.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції в порядку та строки, встановлені статтями 185-187 цього Кодексу шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови. У разі відкладення складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя В.А. Донець