Постанова № 31487897, 29.05.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 травня 2013 року № 826/4076/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва, у складі: Головуючого Судді Добрянської Я.І., Суддів: Головань О.В., Кротюка О.В.., розглянувши відповідно до ч.6 ст.128 КАС України в порядку письмового провадження справу

за позовом Всеукраїнської громадської організації «Любов проти гомосексуалізму»

до Кабінету міністрів України

про визнання незаконним подання, визнання дій неправомірними, визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити певні дії

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Всеукраїнської громадської організації «Любов проти гомосексуалізму» до Кабінету міністрів України про визнання незаконним подання, визнання дій неправомірними, визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.03.2013 р. Головуючим Суддею Добрянською Я.І. було відкрито провадження у справі № 826/4076/13-а та призначено попереднє судове засідання на 09.04.2013 р.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.04.2013 р. було закінчено підготовче провадження у справі № 826/4076/13-а та призначено справу до судового розгляду колегією суддів.

В судовому засіданні 23.04.2013 р. представники позивача позовні вимоги підтримали та просили суд:

- визнати незаконним Подання Кабінету Міністрів України, яким законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» було внесено на розгляд Верховній Раді України;

- визнати неправомірною бездіяльність відповідача Кабінету Міністрів України щодо непроведення публічних обговорень законопроекту «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» до його подання до Верховної Ради України;

- визнати неправомірними дії відповідача Кабінету Міністрів України щодо внесення ним до Верховної Ради України Законопроекту № 2342 «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» без його попереднього публічного громадського обговорення;

- зобов'язати Кабінет Міністрів України вчинити певні дії, а саме: відкликати Законопроект № 2342 «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» з Верховної Ради України;

- стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір та судові витрати.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що Урядом при внесенні до Верховної Ради України законопроекту від 19.02.2013 р. № 2342 «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в України» порушено постанову Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації державної політики» в частині права позивача на публічне громадське обговорення вказаного законопроекту.

Крім того, на думку позивача, зазначений законопроект суперечить Загальній декларації прав людини від 10.12.1948 р., Міжнародному пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 р., а також Указу Президента України від 15.03.2002 р. № 258/2002 «Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя».

Відповідач в судове засідання 23.04.2013 р. не прибув та не скерував свого представника, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце судового засідання, докази чого містяться в матеріалах справи.

Зважаючи на неприбуття відповідача в судове засідання 23.04.2013 р., що був повідомлений належним чином, суд, на підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, ухвалив розглянути справу № 826/4076/13-а в порядку письмового провадження без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, проти чого також не заперечили представники позивача.

Про перехід до розгляду справи № 826/4076/13-а в порядку письмового провадження відповідача було повідомлено належним чином, за наслідками чого відповідачем до канцелярії суду 26.04.2013 р. було подано письмове заперечення проти позову, в якому відповідач зазначив про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, зважаючи на що в позові слід відмовити повністю.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін в попередніх судових засіданнях, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

19 лютого 2013 року було внесено Подання до Верховної Ради України та відповідно зареєстровано проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» під № 2342. Суб'єктом зазначеної законодавчої ініціативи є Кабінет Міністрів України.

Так, зазначений Законопроект № 2342 до його внесення на обговорення Верховною Радою України був 19 лютого 2013 року опублікований на офіційному Веб-поталі Верховної Ради України разом із усіма супровідними документами, а саме: порівняльною таблицею, поданням, пояснювальною запискою, висновком комітету, висновком Головного науково-експертного управління, а відповідно текст такого законопроекту був загальнодоступним для ознайомлення.

В обґрунтування необхідності прийняття законопроекту зазначено: Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» розроблено на виконання низки доручень Кабінету Міністрів України за результатами засідань Координаційного центру з виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України.

Метою прийняття даного законопроекту передбачено, що законопроект розроблено з метою врахування міжнародних стандартів та рекомендацій у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина, а також зауважень до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», висловлених експертами Європейського Союзу та Ради Європи щодо: визначення термінів, які вживаються у Законі; розширення переліку ознак, дискримінація за якими забороняється; сфери дії Закону; форм дискримінації; повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Однак, вважаючи, що Урядом при внесенні до Верховної Ради України законопроекту від 19.02.2013 р. № 2342 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» було порушено вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації державної політики» в частині права позивача на публічне громадське обговорення вказаного законопроекту, позивач оскаржив відповідні дії та бездіяльність Кабінету Міністрів України в судовому порядку до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Проаналізувавши матеріали справи, та дослідивши всі необхідні докази у справі, а також вивчивши норми чинного законодавства з приводу даного спору, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, зважаючи зокрема на наступне.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України, якій кореспондує частина 1 статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Частиною 7 вказаної статті Закону передбачено, що акт Кабінету Міністрів України може бути оскаржений до суду в порядку та у випадках, установлених законом.

Посилання позивача на незаконність Подання Кабінету Міністрів України, яким законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» був внесений на розгляд у Верховній Раді України є необґрунтованими, оскільки чинним законодавством не передбачено прийняття Кабінетом Міністрів України рішення у такій формі.

У свою чергу, статтею 93 Конституції України та статтею 27 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінету Міністрів України надано право законодавчої ініціативи.

Як вбачається із параграфу 71 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Уряду від 18.07.2007 р. № 950, та матеріалів справи, схвалений Урядом проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» Урядом подано до Верховної Ради, зокрема, разом із супровідним листом від 18.02.2013 р. за підписом Прем'єр-міністра України, в якому визначається доповідач, що представлятиме проект у Верховній Раді.

Позовні вимоги позивача щодо зобов'язання Кабінету Міністрів України відкликати законопроект від 03.11.2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації державної політики» з Верховної Ради України суд вважає необґрунтованими з підстав відсутності в матеріалах справи доказів щодо подання такого оскаржуваного законопроекту до Верховної Ради України всупереч вимогам чинного законодавства.

Відповідно до частини 4 статті 27 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України має право відкликати внесений ним на розгляд Верховної Ради України проект закону.

Параграфом 120 Регламенту Кабінету Міністрів України передбачені підстави та процедура відкликання законопроекту, поданого Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

Так, Кабінет Міністрів України відкликає поданий до Верховної Ради законопроект у разі втрати ним актуальності або з інших причин.

Питання про відкликання законопроекту розглядається на засіданні Кабінету Міністрів. Пропозицію з цього питання вносить головний розробник - ініціатор законопроекту.

Письмова заява про відкликання законопроекту повинна бути подана Голові Верховної Ради України Прем'єр-міністром України не пізніше ніж буде прийнято рішення про прийняття законопроекту в першому читанні за основу.

Проте, як було зазначено вище, з матеріалів справи не вбачається, та позивачем не доведено подання відповідачем такого законопроекту до Верховної Ради України всупереч вимогам чинного законодавства, а відповідно відсутні підстави, визначені статтею 2 КАС України, згідно яких нормативно-правовий акт суб'єкта владних повноважень (яким не є подання), може бути визнаний судом протиправним.

Щодо основної позовної вимоги позивача про визнання незаконним Подання Кабінету Міністрів України, яким законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» було внесено на розгляд Верховній Раді України, з підстав не забезпечення права позивача на публічне громадське обговорення вказаного законопроекту, суд, як вже було зазначено вище, вважає її необґрунтованою та такою, що не підтверджується допустимими у справі доказами, зважаючи на таке.

Відповідно до пункту 12 Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Уряду від 03.11.2010 р. № 996, в обов'язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у формі публічного громадського обговорення щодо, зокрема, проектів нормативно-правових актів, що мають важливе суспільне значення і стосуються конституційних прав, свобод, інтересів і обов'язків громадян, а також актів, якими передбачається надання пільг чи встановлення обмежень для суб'єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства, здійснення повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої влади відповідними радами.

У свою чергу, права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України, не є вичерпними (частина 1 статті 22 Конституції України).

Як вбачається з Пояснювальної записки до проекту Закону від 19.02.2013 р. № 2342, проект за предметом правового регулювання відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, протоколів до неї.

Вказаний законопроект розроблено з метою врахування міжнародних стандартів та рекомендацій, а також зауважень до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», висловлених експертами Європейського Союзу та Ради Європи щодо: визначення термінів, які вживаються у Законі; розширення переліку ознак, дискримінація за якими забороняється; сфери дії Закону; форм дискримінації; повноважень Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Під час засідання у форматі Україна - ЄС з питань юстиції, свободи та безпеки 09.06.2010 р., сторони схвалили перехід до повномасштабної операційної фази безвізового діалогу на основі Плану дій, що встановлюватиме всі технічні умови, які має виконати Україна перед можливим запровадженням безвізового режиму поїздок (загальні засади Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, який було схвалено на саміті Україна - Європейський Союз - 22 листопада 2010 року, м. Брюссель, Королівство Бельгія.

З метою створення умов для запровадження безвізового режиму короткострокових поїздок громадян України до держав - членів Європейського Союзу та забезпечення виконання вказаного Плану, Указом Президента України від 22.04.2011 р. № 494, затверджено План дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України.

Відповідно до пункту 2 вказаного Указу Президента України, Кабінету Міністрів України доручено забезпечити виконання Національного плану з виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, а також щомісячне звітування про вжиті з цією метою заходи.

Частиною 1 статті 3 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» встановлено, що законодавство про запобігання та протидію дискримінації складається з Конституції України, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

У свою чергу, як вбачається із пункту 2.4.1 Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, який було схвалено на саміті Україна - Європейський Союз, другим етапом (критерії ефективної імплементації) є забезпечення того, що свобода пересування в межах України її громадян, іноземців або осіб без громадянства, які легально перебувають на території держави, не підпадає під необґрунтовані обмеження, включаючи заходи дискримінаційного характеру за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, етнічного або соціального походження, генетичних ознак, мови, релігії чи віросповідання, політичних або будь-яких інших поглядів, приналежності до національних меншин, власності, походження, непрацездатності, віку чи сексуальної орієнтації.

Крім того, пунктом 2.4.3 вказаного Плану дій, передбачено такі заходи: ухвалити всеохоплююче антидискримінаційне законодавство, що рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації; активно дотримуватись конкретних рекомендацій органів ООН, ОБСЄ/БДІПЛ, Ради Європи/ЄКРН та міжнародних правозахисних організацій у виконанні антидискримінаційної політики, захисті меншин та боротьби зі злочинами, скоєними на ґрунті ненависті, ефективна імплементація законодавства та антидискримінаційної політики, імплементація відповідних документів ООН та Ради Європи.

Таким чином, законопроект від 19.02.2013 р. № 2342 був підготовлений Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення виконання Указу Президента України від 22.04.2011 р. № 494/2011 та Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, який було схвалено на саміті Україна - Європейський Союз (розміщений для ознайомлення на офіційному сайті Урядового порталу), які є офіційно оприлюдненими документами та спільною домовленістю між Україною та ЄС, державами-членами ЄС.

З огляду на викладене, вбачається, що зазначений законопроект Уряду був прийнятий внаслідок зовнішньополітичної діяльності України як держави у сфері міжнародного співробітництва.

Водночас, представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України належить до повноважень Президента України (пункт 3 статті 106 Конституції України).

Також, посилання позивача на те, що законодавча ініціатива Уряду є намаганням руйнації традиційної сім'ї та шлюбу в Україні, оскільки містить таке поняття «як сексуальна орієнтація» та порушує положення Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 р. - є необґрунтованим з огляду на те, що вказаний законопроект Уряду не поширюється на відносини, врегульовані Сімейним кодексом України.

Вказаним проектом Закону вносяться зміни до статті 2 Кодексу законів про працю України, зокрема, після слова «статі» доповнено словами «сексуальної орієнтації», якою передбачено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Крім того, перевіривши наявні матеріали справи, суд не погоджується із позицією позивача, що відповідачем при внесенні до Верховної Ради України Законопроекту № 2342 було порушено право громадян (зокрема позивача) щодо публічного громадського обговорення вказаного законопроекту, зважаючи також на таке.

Так, зазначений Законопроект № 2342 до його внесення на обговорення Верховною Радою України був 19.02.2013 р. опублікований на офіційному Веб-поталі Верховної Ради України разом із усіма супровідними документами, а саме: порівняльною таблицею, поданням, пояснювальною запискою, висновком комітету, висновком Головного науково-експертного управління.

Таким чином, кожний громадянин (організація) мав (мала) змогу в повній мірі ознайомитися із повним текстом даного Законопроекту № 2342, а також з усіма документами на підставі яких такий Законопроект мав бути переданий на обговорення до Верховної Ради України, та відповідно у встановленому законом порядку надати до відповідного Комітету Верховної Ради України (в даному випадку Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин) в письмовому вигляді свої зауваження, пропозиції та інше щодо зазначеного Законопроекту № 2342, які відповідно враховуються Комітетом при наданні висновку Верховній Раді України.

Зокрема, як видно із відповіді Завідувача секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин вих.№ 04-31/20-14(97870) від 19.04.2013 р. на лист Всеукраїнської громадської організації «Любов проти гомосексуалізму», зазначеною відповіддю повідомлено позивача про те що відносно обговорюваного Законопроекту № 2342 до Комітету надійшло 1355 письмових звернень громадян (та організацій), які відповідно були враховані при наданні висновку стосовно зазначеного Законопроекту Верховній Раді України.

А отже, зважаючи на викладене та наявні у справі докази вбачається, що відповідачем при внесенні до Верховної Ради України Законопроекту № 2342 не порушувалося права громадян (зокрема позивача) щодо публічного громадського обговорення вказаного законопроекту (що був офіційно оприлюднений на Інтернет-сайті Верховної Ради України), та висловлення певної думки, зауважень та пропозицій стосовно даного Законопроекту, що відповідно було враховано Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин при наданні висновку Верховній Раді України.

Крім того, в своїх позовних вимогах позивач чітко не визначив, яким саме чином зазначений Законопроект № 2342 має бути публічно обговорений крім того, що останній, як було зазначено вище, та підтверджується наявними матеріалами справи фактично був загальнодоступним для ознайомлення (офіційно опублікований) та надання відповідних зауважень, які і були у кількості 1355 письмових звернень громадян (та організацій) надані Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин та враховані останнім при підготуванні висновку відносно зазначеного законопроекту.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, та керуючись нормами наведеного законодавства, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Позивач не довів суду обґрунтованість заявлених позовних вимог, що були спростовані відповідачем, зважаючи на що, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови в адміністративному позові.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

1. В адміністративному позові відмовити.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Головуючий Суддя Я.І. Добрянська

Судді О.В. Головань

О.В. Кротюк

Дата складання та підписання в повному обсязі постанови 29.05.2013 р.