Рішення № 31217472, 15.05.2013, Гощанський районний суд Рівненської області

Справа №1703/1749/2012

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2013 року смт.Гоща

Гощанський районний суд Рівненської області в складі:

головуючого судді Пацка Д.В.

при секретарі Довгалець Н.М.

за участю представника

відповідача ОСОБА_1 ОСОБА_2

представника відповідача

Рівненської обласної спілки

споживчих товариств ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Гоща цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, Рівненської обласної спілки споживчих товариств про визнання недійсним договору,

В С Т А Н О В И В :

22.10.2012 року ОСОБА_4 звернулася до Гощанського районного суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1, Рівненської обласної спілки споживчих товариств про визнання недійсним договору.

14.03.2013 року справу було передано до провадження судді Пацка Д.В. у зв'язку з тим, що суддя Чорноус Л.І. ухвалою від 13.03.2013 року задовольнила заяву про відвід судді, цивільну справу передано на розгляд іншому судді Гощанського районного суду в порядку ч.3 ст. 11-1 ЦПК України.

Позивачка ОСОБА_4 посилається на те, що 01 лютого 2010 року між ОСОБА_1 (відповідач 1) та Рівненською обласною спілкою споживчих товариств (відповідач 2), було укладено договір оренди основних засобів. Згідно зазначеного договору, відповідач 2 передав для відповідача 1 в оренду декілька капітальних споруд (складські приміщення, котельня, тощо) та надав право користування земельною ділянкою під орендованими приміщеннями та прилеглою до них асфальтованою ділянкою за адресою: АДРЕСА_1.

22 жовтня 2012 року відповідач 1 повідомив позивача про те, що 16 жовтня 2012 Гошанським районним судом було прийняте рішення про стягнення з відповідача 1 на користь відповідача 2 40311,18 гривень за вищезазначеним договором.

Позивачка вважає, що договір укладений з порушенням норм чинного законодавства і підлягає визнанню недійсним, оскільки позивач та відповідач-1 перебувають у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження. Позивач та відповідач-1 проживають разом, ведуть спільне господарство. Позивач не давав згоду на укладання договору, який є предметом даного спору, ні письмового, ні усного, тобто договір був укладений без згоди позивача.

Позивачка посилається на те, що Конституційний Суд України своїм рішенням по справі 1-8/2012 від 19 вересня 2012 року встановив, що відповідно до Конституції України засади регулювання шлюбу і сім'ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (частина перша статті 51, пункт б частини першої статті 92). У статті 3 Кодексу встановлено, що сім'я створюється на підставі шлюбу та на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, серед яких визначено проживання жінки та чоловіка однією сім'єю.

Рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями Кодексу та Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на події майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Згідно рішення Гощанського районного суду відповідач 1 має сплатити на користь відповідача 2 - 40 311,18 гривень коштів як боргу за вищезазначеним договором. При цьому відповідач 1 фактично не використовував орендоване майно, такі обставини, зокрема, підтверджуються технічною фіксацією судового засідання Гощанського районного суду по справі 2-693/11, в якому представник відповідача 2 визнав, що земельна ділянка площею 8,3 га, яка була передана відповідачем 2 відповідачу 1 згідно договору, не належить на праві власності відповідачу 2, також представник відповідача 2 не зміг пояснити, кому належить зазначена асфальтована земельна ділянка. Разом з тим, позивач сплатив на користь Відповідача 2 - 54 167,86 гривень згідно договору, ці кошти є спільною сумісною власністю позивача та відповідача 1. Однак Відповідач 1 на сьогоднішній день не здійснює підприємницької діяльності, 12 квітня 2011 року державним реєстратором ОСОБА_6 відповідно до норм чинного законодавства, було проведено державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

Олеговича, про що було внесено до Єдиного державного реєстру запис про проведення

державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця № 25910060002006990.

Крім того, відповідач 1 не є працевлаштованим і з моменту скасування реєстрації як підприємця перебуває на обліку в Державному центрі зайнятості Гощанського РЦЗ, згідно довідки вищезазначеної установи, отримує державну допомогу по безробіттю в розмірі 544 гривень.

В той же час позивач та відповідач 1 перебувають у шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження, та виховують спільну дитину - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, однак позивач знаходиться у відпустці по догляду за дитиною, і отримує 130 гривень допомоги, тобто сукупний доход сім'ї становить 674 гривні, для того, щоб мати можливість для існування, вони отримують фінансову допомогу від батьків позивача та відповідача 1, відповідно при стягненні коштів з відповідача 1 на користь відповідача 2, єдиним джерелом погашення боргу буде зазначений вище доход, при цьому спільна дитина буде позбавлена засобів для існування.

Просить визнати недійсним договір оренди основних засобів, укладений між Рівненською обласною спілкою споживчих товариств (ідентифікаційний код юридичної особи 01764128, 33028, Рівненська обл., м. Рівне, вул Чорновола, 13) та ФОП ОСОБА_1 01 лютого 2010 року, з моменту укладення.

В запереченнях проти позову від 13.11.2012 року, 15.05.2013 року представник відповідача 2 - Рівненської обласної спілки споживчих товариств - ОСОБА_3 заперечує проти позовної заяви, вважає її безпідставною та необгрунтованою. Позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки 01 лютого 2010 року між фізичною особою-підприемцем ОСОБА_1 та Рівненською обласною спілкою споживчих товариств було укладено договір оренди основних засобів, а саме: будівлі побутового корпусу з складами та водопроводом, загальною площею 282,6 кв.м., будівлі цегляної майстерні, загальною площею 706,1 кв.м., будівлі котельні, загальною площею 129,8 кв.м., та інших основних засобів, згідно із актом приймання-передачі, що знаходяться за адресою: Рівненська обл., АДРЕСА_1. Даний договір діє з 01 лютого 2010 року до 31 грудня 2010 року. Відтак, між відповідачем 1 та відповідачем 2 були господарські відносини, які виникли у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання. 31.12.2010 р. вказаний договір оренди основних засобів припинив свою дію і ОСОБА_1 передав по акту прийняття-передачі для Рівненської облспоживспілки орендовані основні засоби. Відповідно до п. 4.2. договору оренди основних засобів від 01.02.2010 року, орендна плата сплачується в безготівковому порядку на розрахунковий рахунок орендодавця наперед не пізніше 5 числа кожного місяця. Пунктом 5.4.2 договору визначено, що орендар зобов'язується своєчасно здійснювати орендні платежі. Проте зобов'язання зі сплати орендної плати відповідачем 1 не виконано. Станом на 18 серпня 2011 року заборгованість ОСОБА_1 по орендній платі за вказаним вище договором становила 23000,00 грн., за жовтень-грудень 2010 року.

30 грудня 2010 року Рівненська обласна спілка споживчих товариств направила на адресу ФОП ОСОБА_1 лист № 16-611/20, яким повідомляла, що враховуючи погодження сторонами строку дії договору та зважаючи на те, що до його закінчення лишилось менше двох тижнів, підстави для дострокового розривання відсутні. Крім того, фізична особа-підприємець повідомлявся, що в разі непогашення ним заборгованості з орендної плати Рівненська облспоживспілка буде вимушена звернутись до суду з позовом про стягнення суми заборгованості з урахуванням неустойки та фінансових санкцій.

Однак, відповідач 1 в порушення п. 5.4.2 Договору оренди, заборгованості по орендній платі не сплатив. Необхідно зазначити, що на момент укладення вказаного договору оренди від 01.02.2010 року, відповідач був фізичною особою-підприємцем. При стягненні заборгованості по орендній платі з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, для Рівненської облспоживспілки стало відомо, що 12.04.2011 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 припинив свою підприємницьку діяльність, про що було внесено до єдиного державного реєстру відповідний запис. Згідно з ст.52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернуто стягнення.

На час припинення діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, у відповідача була наявна заборгованість по орендній платі в сумі 23 000,00 грн., яку він згідно договору оренди від 01 лютого 2010 року був зобов'язаний перерахувати на рахунок Рівненської облсложивспілки. За загальним правилом громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями належним йому майном і після припинення своєї підприємницької діяльності.

24.10.2011 року Рівненська облспоживспілка подала до Гощанського районного суду позовну заяву до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по договору оренди в сумі 40 311,18 грн. Рішенням Гощанського районного суду від 10.08.2012 року, позов був задоволений у повному обсязі, та стягнуто з відповідача - ОСОБА_1 на користь Рівненської обласної спілки споживчих товариств заборгованість з орендної плати, відсотки річні, пеню та судові витрати по справі.

У своїй позовній заяві, позивач ОСОБА_4 керується та обґрунтовує свою позовну заяву нормами Сімейного кодексу України. Представник відповідача вважає, що таке нормативне обґрунтування є абсурдним та безпідставним. Відповідач 1 діяв не як фізична особа, а фізична особа-підприємець. Позивачем не обґрунтовано та доказово не підтверджено, що майно фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому посилання позивача на ст. 61, 63, 65 СК України є безпідставним. Жодних доказів та обґрунтувань на підтвердження своїх вимог позивачем не представлено, а тому позовні вимоги ОСОБА_4 є надуманими та законодавчо необгрунтованими. Позивач (як дружина) своїми діями та даною позовною заявою безпідставно намагається затягнути сплату заборгованості за договором оренди, що стягнута рішенням Гощанського районного суду від 10.10.2012 року. Позивачем не доведено обставин, позивач подав позовну заяву, яка є необгрунтованою та не підкріплена відповідними доказами.

Крім того, даний договір оренди було укладено відповідно до вимог чинного на той момент законодавства України, що стосується укладання відповідних договорів, даний договір діяв з 01.02.2010 року по 31.12.2010 року, то на правовідносини, які виникли у зв'язку з його укладанням, дією і припиненням, не поширюється дія рішення Конституційного Суду України по справі 1-8/2012 від 19.09.2012 року.

Просить в задоволенні позову відмовити.

В судове засідання позивачка не з'явилася, подала заяву про підтримання позовних вимог та розгляд справи у її відсутності.

В судове засідання відповідач ОСОБА_1 не з'явився, був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, його інтереси в судовому засіданні представляв представник за довіреністю - ОСОБА_2

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 позовні вимоги визнав повністю, просить позов задовольнити з підстав, викладених у позові. Пояснив, що є правові підстави для задоволення позову, посилаючись на норми СК України, а саме ст.ст. 61-65 СК України, 177, 190 ЦК України, Рішення Конституційного Суду України по справі 1-8/2012 від 19.09.2012 року.

Представник відповідача - ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, вважає його необґрунтованим та безпідставним, пояснив, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки договір було укладено 01.02.2010 року до 31.12.2010 року, він припинив свою дію 31.12.2010 року, договір сторонами було виконано, ОСОБА_1 - частково, на дані правовідносини не поширюється рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 року, на яке посилається позивачка. Крім того, є рішення суду, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за даним договором. Просить в задоволенні позову відмовити.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши письмові докази по справі, оцінюючи докази, досліджені в судовому засіданні, вважає заявлені позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлені такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що 01.02.2010 року між орендодавцем - Рівненською обласною спілкою споживчих товариств, та орендарем - фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір оренди основних засобів, термін дії договору - з 01.02.2010 року по 31.12.2010 року. В договорі вказані всі істотні умови, предмет і мета, порядок передачі основних засобів в оренду, термін оренди, орендна плата та порядок розрахунків, права та обов'язки сторін, порядок повернення основних засобів, що орендуються, відповідальність сторін, підстави дострокового розірвання договору, особливі умови, додатки, договір підписано обома сторонами.

Як було встановлено в судовому засіданні, 31.12.2010 року договір оренди основних засобів припинив свою дію і ОСОБА_1 передав по акту прийняття-передачі для Рівненської обласної спілки споживчих товариств орендовані основні засоби. При цьому ОСОБА_1 відповідно до умов договору розрахунок за оренду повністю не провів, частково провівши розрахунок по договору оренди.

Як зазначив Пленум Верховного Суду України в п.7 Постанови №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме у разі якщо: зміст правочину суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчинила правочин, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі; укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, вчинений батьками (усиновлювачами), суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Наявність наведених вище підстав для визнання правочину недійсним в межах судового розгляду справи не встановлено.

Крім того, згідно з ЦК України, особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним (ст.ст.215-235 ЦК України).

Згідно з вимогами ст.16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач в силу ст.10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

У відповідності до ч. 3 ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи на підставі наданих сторонами доказів. Згідно ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Стаття 58 ЦПК України встановлює, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом і обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Позивачка в обґрунтування позову посилається на те, що правочин укладено фізичною особою-підприємцем - її чоловіком, з яким вона перебуває у шлюбі, без її згоди, в зв'язку з чим вважає, що є підстави для визнання його недійсним, посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 року по справі 1-8/2012.

Відповідач - ОСОБА_1 в письмових поясненнях вказує, що договір оренди укладено без згоди його дружини в результаті обману (ст.230 ЦК України).

В пункті 20 Постанови Пленум Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, чого позивачкою та відповідачем - ОСОБА_1, зроблено не було. Згідно норм ЦК України, помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно ст. 230 ЦК України, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел в діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях Рівненської обласної спілки споживчих товариств позивачкою та відповідачем - ОСОБА_1 та його представником в суді не доведено, обставини, щодо яких ОСОБА_1 введено в оману, і сам факт обману жодним чином не підтверджено належними та допустимими доказами.

Як було встановлено в судовому засіданні, предметом договору оренди були основні засоби, зазначені в договорі, дані об'єкти були передані ОСОБА_1, після закінчення строку дії договору основні засоби повернуто, тобто зі сторони Рівненської обласної спілки споживчих товариств умови договору було виконано, зі сторони ОСОБА_1 умови договору було виконано частково, що підтвердив в судовому засіданні і представник ОСОБА_1, отже, договір виконано та строк дії договору припинено 31.12.2010 року.

В позовній заяві позивачка зазначила як підставу визнання правочину недійсним саме те, що відповідач уклав його без її згоди. Судом встановлено, що на момент укладення договору оренди від 01.02.2010 року ОСОБА_1 був фізичною особою-підприємцем.

Згідно з ч.1 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Чинне законодавство України не передбачає відокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна. Так, ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України прямо встановлюють правило про те, що громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України).

У пункті 29 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна» зазначено (з посиланням на ст.52 ЦК та ст.ст. 57 та 61 СК), що майно фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Посилання позивачки на Рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 року у справі № 1-8/2012 є безпідставними, оскільки Конституційний Суд України в даному рішенні зазначив, що в аспекті конституційного звернення, положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

В даному випадку мова йде не про майно приватного підприємства та його статутний капітал, а про зобов'язання фізичної особи-підприємця - ОСОБА_1, пов'язані з його господарською діяльністю.

На момент укладення договору оренди та на момент припинення його дії чинним законодавством не було передбачено згоду іншого з подружжя при укладенні договорів, пов'язаних з господарською діяльністю фізичної особи-підприємця.

При цьому суд враховує той факт, що договір припинив свою дію 31.12.2010 року, зі сторони Рівненської обласної спілки споживчих товариств умови договору виконано, об'єкти за договором оренди були передані ОСОБА_1, після закінчення дії договору 31.12.2010 року повернуто Рівненській облспоживспілці, зі сторони ОСОБА_1 умови договору також частково виконано та частково сплачено орендну плату.

Крім того, рішенням Гощанського районного суду Рівненської області від 10.10.2012 року, яке набрало законної сили 19.12.2012 року згідно ухвали апеляційного суду Рівненської області, було стягнуто з ОСОБА_1 заборгованість з орендної плати за договором оренди від 01.02.2010 року, на користь Рівненської обласної спілки споживчих товариств.

За таких обставин суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та про відмову у задоволенні позову у повному об'ємі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 16, 52, 203, 215 ЦК України, ст.ст. 42, 58, 128 ГК України, ст. ст. 10, 11, 58-61, 212 - 215, 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1, Рівненської обласної спілки споживчих товариств про визнання недійсним договору, відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Рівненської області через Гощанський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення, а особами, які не були присутні при його проголошенні, протягом 10днів з дня отримання копії рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя

Повний текст рішення виготовлено 17 травня 2013 року.