Рішення № 31180649, 17.04.2013, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2013 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Кулянди М.І., Міцнея В.Ф.

секретар Тодоряк Г.Д.

за участю: ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю чоловіка і жінки без шлюбу, визнання квартири спільною сумісною власністю сторін, визнання права власності на ? частку квартири за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 18 лютого 2013 року,

встановила:

В серпні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом.

Просила:

- встановити юридичний факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу з листопада 1991 року;

- визнати житлову квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1;

- визнати за позивачкою право власності на ? частку вищевказаної квартири.

Посилалася на те, що вона з 1991 по 2005 роки проживала однією сім'єю із відповідачем ОСОБА_4 в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_1.

За час проживання однією сім'єю 8 червня 1998 року за договором довічного утримання сторони оформили на ім'я відповідача права власності на квартиру АДРЕСА_1.

Вважала вищевказане нерухоме майно спільною сумісною власністю сторін.

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 18 лютого 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

________________

№22ц-470/2013 р. Головуючий у І інстанції

Категорія 46 Войтун О.Б.

Доповідач Одинак О.О.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Посилається на те, що суд першої інстанції зробив висновки, які не відповідають обставинам справи, допустив порушенням норм матеріального права.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу задовльнити з таких підстав.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що на момент виникнення права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру діяв Кодекс про шлюб та сім'ю України, який не передбачав виникнення режиму спільної власності щодо майна для осіб, які проживали однією сім'єю, але в шлюбі не перебували.

Положення статті 74 глави 8 Сімейного кодексу України не можуть застосовуватися до правовідносин між сторонами щодо спірної квартири.

Для встановлення факту що має юридичне значення обов'язково зазначається мета, а оскільки судом відмоляється в задоволенні вимоги позивача щодо визнання права власності на частку квартири то немає підстав для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю позивачки та відповідача без шлюбу.

Однак з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитися не можна.

Так, частиною 1 статті 17 Закону України «Про власність» від 07 лютого 1991 року № 697-XII майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною 1 статті 112 ЦК УРСР встановлено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Статтею 425 ЦК УРСР встановлено, що за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Відповідно до пункту 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 року, N 16 судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного

кодексу України і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п.5 постанови від 22 грудня 1995 р. N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

Згідно пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року, N 20 розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність", ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Відповідно до пункту 8 вищевказаної Постанови Пленуму передбачені Законом "Про власність" положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане внаслідок їх спільної праці, поширюються на придбання його як при веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках.

Згідно з цими положеннями право на майно може бути визнано не лише за громадянами, які є родичами, а й за іншими особами, коли

буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї і брали трудову участь у його придбанні.

Згідно частини 1 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 215 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, а за змістом має містити встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. При встановленні фактів суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 214 ЦПК України суд ухвалюючи рішення повинен вирішити такі питання:

- чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

- які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

- яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи 8 червня 1998 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 уклали договір довічного утримання, за яким ОСОБА_7 передала у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.115).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть від ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.58).

Правильним є висновок суду першої інстанції про те, що положення статті 74 СК України не підлягають застосовуванню до спірних правовідносин.

Однак, суд не врахував, що посилання позивача на положення статті 74 СК України в позовній заяви, як на закон, що регулює спірні правовідносини не може бути підставою для відмови у задоволення позовної вимоги про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на ? частку квартири.

Відповідно до вимог статті 213, 215 ЦПК України суд в рішенні повинен зазначити назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

Правильним є висновок суду про те, що оскільки не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю сторін та визнання права власності на ? частку квартири, то не має підстав задовольняти вимогу про визнання факту проживання однією сім'єю.

Ухвалюючи рішення у справі суд належним чином не врахував, що відповідно до умов вищевказаного договору довічного утримання ОСОБА_4 зобов'язався довічно утримувати ОСОБА_7, забезпечуючи її одягом, доглядом, необхідною допомогою, оплатити ритуальні послуги, і зберегти в її довічному безоплатному користуванні одну житу кімнату.

Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду, необхідної допомоги) визначена сторонами в 50 гривень щомісячно.

ОСОБА_8 померла через 10 днів після укладення договору.

Позивачка не надала належних та допустимих доказів про те, що вона відповідно до умов договору довічного утримання надавала ОСОБА_7 матеріальне забезпечення за рахунок своїх коштів в період з 8 по ІНФОРМАЦІЯ_1 та , що спірна квартира була набута ОСОБА_1 та ОСОБА_4 у спільну сумісну власність внаслідок їх спільної праці.

Зокрема в ході апеляційного розгляду справи ОСОБА_1 пояснила суду, що грошові кошти в сумі 4000 гривень, які вона зазначила в своєму позові, позивачка витратила на матеріальну допомогу покійній ОСОБА_7 ще до укладення договору довічного утримання.

Крім того, суд помилково застосував до спірних правовідносин главу 6 Кодексу про шлюб та сім'ю України та статтю 16 Закону України «Про власність», оскільки ці норми матеріального права не поширюються на спірні правовідносини. Суд також не застосував до спірних правовідносин частину 1 статті 17 Закону України «Про власність», яка підлягають застосуванню.

Враховуючи зазначені вище обставини колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання на главу 6 Кодексу про шлюб та сім'ю України та статтю 16 Закону України «Про власність». Доповнити мотивувальну частину рішення посиланням на те, що позивачка не надала належних та допустимих доказів які би підтверджували те, що , що квартира, яка знаходиться по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4, оскільки набута ними у власність внаслідок спільної праці та на частину 1 статті 17 Закону України «Про власність».

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 18 лютого 2013 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення посилання на главу 6 Кодексу про шлюб та сім'ю України та статтю 16 Закону України «Про власність».

Доповнити мотивувальну частину рішення посиланням на те, що позивачка не надала належних та допустимих доказів які би підтверджували те, що квартира, яка знаходиться по АДРЕСА_1, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4, оскільки набута ними у власність внаслідок спільної праці та на частину 1 статті 17 Закону України «Про власність».

В решті рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

На рішення може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту його вступу в законну силу.

Головуючий

Судді: