Рішення № 30869311, 22.04.2013, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Провадження№ 22ц/790/2632/13

Справа №2004/1248/12 Головуючий 1 інстанції Харченко С.М.

Категорія: трудові Доповідач: Сащенко І.С.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2013 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:

головуючого - Сащенко І.С.

суддів: - Овсяннікової А.І., Бездітко В.М.

при секретарі - Москаленко Е.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 05 березня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_3 до СПДФОП ОСОБА_4, третя особа - Богодухівський районний центр зайнятості про визнання наказу про звільнення незаконним, розірвання трудового договору за ч.3 ст.38 КЗпП України, витребування трудової книжки, стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та належних працівникові сум при звільненні, стягнення моральної шкоди та вихідної допомоги,-

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до СПДФОП ОСОБА_4, третя особа - Богодухівський районний центр зайнятості про визнання наказу про звільнення незаконним, розірвання трудового договору за ч.3 ст.38 КЗпП України, витребування трудової книжки, стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та належних працівникові сум при звільненні, стягнення моральної шкоди та вихідної допомоги.

В обґрунтування позовних вимог вказала, що 1 серпня 2010 року її прийнято на роботу в якості продавця продовольчих товарів СПДФОП ОСОБА_4 по трудовому договору. Вказаний договір зареєстрований у Богодухівському районному центрі зайнятості. Між тим, роботодавець постійно порушувала законодавство про працю, в зв'язку з цим 14.11.2011 року поштою вона направила відповідну заяву про звільнення з роботи з 01.12.2011 року згідно ч. З ст. 38 КЗпП України. Потім додатково 30.11.2011 року поштою направила повторну заяву про звільнення. Проте СПДФОП ОСОБА_4 не припинила дію трудового договору, не провела кінцевий розрахунок і не видала трудову книжку. На письмову вимогу від 16.12.2011 року про розрахунок та видачу трудової книжки не відповіла, трудовий договір з реєстрації в центрі зайнятості не зняла.

Після уточнення позовних вимог просила суд визнати наказ СПДФОП ОСОБА_4 №8 від 08.12.2011 року про звільнення її за прогули незаконним; трудовий договір, укладений 01.08.2010 року між СПДФО ОСОБА_4 та нею - ОСОБА_3, зареєстрований 03.08.2010 року за №20161000151 Богодухівським районним центром зайнятості - розірвати на підставі ч. З ст.38 КЗпП України з 01.12.2011 року; витребувати у СПДФОП ОСОБА_4 належно оформлену трудову книжку на ім'я ОСОБА_3; стягнути з СПДФОП ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 оплату за роботу у вихідні, святкові або неробочі дні у сумі 4355,64 грн.; компенсацію за невикористану відпустку у сумі 730,88 грн.; середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, за затримку видачі трудової книжки та за затримку виплати звільненому працівникові належних сум за період з 01.12.2011 року по день ухвалення судом рішення; моральну шкоду у сумі 3000 грн.; вихідну допомогу у сумі 2955 грн., всього 23337 грн.; за надання правової допомоги 2000 грн.

Відповідач проти позову заперечувала, зазначила, що будь-яких порушень трудового договору з її боку не було. Що стосується ОСОБА_3, то вона недобросовісно відносилась до своїх обов'язків, ввірені їй матеріальні цінності і отримані від реалізації товарів кошти обертала на свою користь. Після виявлення недостачі відносно неї було порушено кримінальну справу, яка на даний час розглядається Богодухівським районним судом.

Роботу ОСОБА_3 залишила без попередження і подання заяви про звільнення. Враховуючи відсутність ОСОБА_3 на роботі тривалий час без поважних причин, наказом №7 від 05.12.2011 року звільнила позивачку з роботи на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України - в зв'язку з невиходом на роботу без поважних причин. В подальшому наказом №8 від 08.12.2011 року вказаний вище наказ було змінено, позивачку звільнено з посади продавця продовольчих товарів з 1 грудня 2011 року за прогули на підставі п.4 ст.40 КЗпП України,в зв'язку з невиходом на роботу без поважних причин з 1 грудня по 5 грудня 2011 року.

Кінцевий розрахунок проведено повністю. Трудова книжка після реєстрації трудового договору в центрі зайнятості знаходиться у робітника. Крім того зазначила, що ОСОБА_3 одночасно працювала продавцем в Максимівському сільському споживчому товаристві, в тому ж самому приміщенні.

Представник третьої особи - Богодухівського районного центру зайнятості в трудове засідання не з'явився, надав заяву з проханням розглядати справу у відсутність представника РЦЗ.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 05 березня 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_5, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що з приводу порушення її трудових прав неодноразово зверталася до різних державних органів, які проводили перевірки. Поштові відправлення з заявами про звільнення відповідачка не отримувала, на її думку, навмисно. Письмового пояснення щодо відсутності на роботі ОСОБА_4 не вимагала.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, знаходить апеляційну скаргу підлягаючою частковому задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що при звільненні позивачки відповідачкою не були порушені вимоги чинного законодавства про працю України.

Проте з такими висновками суду першої інстанції в повному обсязі погодитися не можна.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за №17/81-97 від 9 липня 1998 року зазначено, що Конституція України закріплює та гарантує основні трудові права громадян (статті 43, 44, 45, 46) і встановлює, що основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості визначаються виключно законами України (пункт 6 частини першої статті 92).

Стаття 4 КЗпП України визначає, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України про працю, прийнятих відповідно до нього.

Разом з тим особливістю правового регулювання трудових відносин є те, що вони регламентуються розгалуженою системою нормативних актів, прийнятих органами різних рівнів, у тому числі за участю трудових колективів та профспілок. Найбільш соціально важлива частина трудових відносин, яка охоплюється конституційним поняттям "засади регулювання праці і зайнятості", визначається лише законом.

Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем.

Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов'язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. Саме тому основні елементи інституту трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні врегульовуватись лише законом.

Судом першої інстанції встановлено, та підтверджено наявними у справі доказами, що між ОСОБА_3 та СПДФОП ОСОБА_4 01.08.2010 року було укладено трудовий договір, зареєстрований в Богодухівському РЦЗ 03.08.2010 року ( а.с. 8 ).

В цей же час ОСОБА_3 працювала по сумісництву продавцем лікеро - горілчаних виробів в магазині №2 с. Мусійки Максиміського ССТ, які знаходилися в одному приміщенні з магазином СПДФОП ( а.с. 47 ).

14.11.2011 року ОСОБА_3 поштою направила на адресу СПДФОП заяву про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України ( а.с. 11 ).

Наказом СПДФОП №7 від 05.12.2011 року ОСОБА_3 була звільнена з роботи з 01.12.2011 року на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України ( а.с. 13 ).

Наказом №8 від 08.12.2011 року наказ № 7 було змінено та ОСОБА_3 була звільнена з роботи з 01.12.2011 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України - в зв'язку з невиходом на роботу без поважних причин з 01.12 по 05.12.2011 року ( а.с. 71 ).

Доводи, викладені позивачкою в позовній заяві та апеляційній скарзі про порушення її трудових прав з боку роботодавця в частині не оплати за роботу понаднормово, у вихідні, святкові та неробочі дні, ненадання відпустки, не проведення повного розрахунку при звільненні, невидачу трудової книжки перевірялися компетентними органами до звернення до суду, порушень не виявлено ( а.с. 19 - 21. 36 - 46, 48 -50 ).

Судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3 в цій частині, виходячи з фактичних обставин справи та наданих сторонами доказів.

Проте, вимоги позивачки про визнання наказу №8 від 08.12.2011 року про звільнення її за прогули незаконним підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 4 ч. ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Звільнення працівника за вказаними підставами в розумінні ст. 147 КЗпП України - є дисциплінарним стягненням, і до нього мають бути застосовані вимоги ст. 149 КЗпП України щодо дачі пояснення.

Відповідачкою не надано суду доказів на підтвердження того, що вона зверталася до позивачки з пропозицією дати пояснення щодо відсутності її на роботі протягом 01.12 - 05.12.2011 року.

Посилання в судовому засіданні апеляційної інстанції на те, що позивачці було запропоновано дати пояснення по телефону судовою колегією не приймаються.

Згідно зі ст. ст. 59, 60 ЦПК України доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

При цьому кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

За таких обставин, наказ про звільнення, виданий з порушенням порядку застосування дисциплінарних стягнень має бути визнаний незаконним, рішення суду - підлягає зміні.

При цьому колегія суддів зазначає, що пред'являючи позов ОСОБА_3 виходила з порушення її трудових прав при роботі у СПДФОП, просила визнати її звільненою за іншою статтею, ніж вказано в наказі від 08.12.2011 року та не заявляла вимог про скасування наказу, поновлення на роботі чи інше. Вимоги в цій частині не знайшли свого підтвердження, тому підстав для стягнення на її користь будь-яких коштів немає.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307 ч.1 п.3, 309 ч.1 п.1; 313, 316, 317, 319, 325 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 05 березня 2013 року змінити.

В частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання наказу СПДФОП ОСОБА_4 №8 від 08.12.2011 року про звільнення ОСОБА_3 за прогули незаконним - скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

Наказ СПДФОП ОСОБА_4 №8 від 08.12.2011 року про звільнення ОСОБА_3 з посади продавця продовольчих товарів, розташованого за адресою АДРЕСА_1 з 01 грудня 2011 року за прогули на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України - визнати незаконним.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді