Постанова № 30780447, 15.04.2013, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" квітня 2013 р. Справа № 5008/903/2012

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого-судді Марка Р.І.

суддів Бойко С.М.

Костів Т.С.

при секретарі судового засідання Филистин А.

за участю представників

від позивача: не з'явились;

від відповідача-1: не з'явились;

від відповідача-2: Митровцій В.І.,

розглянувши матеріали апеляційних скарг Івановецької сільської ради Мукачівського району Закарпатської області, б/н від 11.01.2013р. (вх. №28 від 16.01.2013р.) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Експрес Транспорт і Логістика", б/н від 03.01.2013р. (вх.№29 від 16.01.2013р.)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.12.2012 року

у справі № 5008/903/2012, суддя Йосипчук О.С.

за позовом Товарства з обмеженою відповідальністю „Соло", с.Клячаново Мукачівського району Закарпатської області

до відповідача-1 Івановецької сільської ради, с.Іванівці Мукачівського району Закарпатської області

до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю „Експрес Транспорт та Логістика", м.Мукачево Закарпатської області

про визнання незаконними та скасування рішень Івановецької сільської ради від 20.07.2004р. та від 12.01.2011р.; визнання недійсними договорів оренди землі від 15.02.2006р. та від 10.06.2010р.,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 27.12.2012 року у справі № 5008/903/2012 позов задоволено. Визнано недійсними Рішення Івановецької сільської ради 15 сесії 4 скликання «Про надання дозволу на розробку проекту доводводу земельної ділянки» та Рішення 4 сесії 6 скликання від 12.01.2011р. №45 «Про надання земельної ділянки у оренду». Визнано недійсними договори оренди від 15.02.2006р. строком на 5 років та від 10.06.2011р. строком на 5 років, укладені між Івановецькою сільською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Експрес Транспорт і Логістика». Позивачу відшкодовано понесені ним судові витрати за рахунок Івановецької сільської ради.

Не погодившись з рішенням Господарського суду Закарпатської області від 27.12.2012р., Івановецька сільська рада та Товариство з обмеженою відповідальністю "Експрес Транспорт і Логістика" звернулись до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційними скаргами б/н від 11.01.2013р. (вх. №28 від 16.01.2013р.) та б/н від 03.01.2013р. (вх.№29 від 16.01.2013р.).

Згідно автоматичного розподілу справ КП "Документообіг господарських судів", 16.01.2013р. справу за №5008/903/2012 розподілено до розгляду судді - доповідачу Марку Р.І.

Розпорядженням голови суду від 17.01.2013р. у склад колегії для розгляду справи №5008/903/2012 введено суддів Бонк Т.Б. та Костів Т.С.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 18.01.2013р. апеляційні скарги прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 04.02.2013р.

Розгляд справи неодноразово відкладався з підстав, викладених в ухвалах Львівського апеляційного господарського суду. Зокрема, ухвалою суду від 01.04.2013р. розгляд справи було відкладено на 15.04.2013р. колегією суддів у складі: головуючий суддя Марко Р.І., судді Бонк Т.Б. та Бойко С.М.

Розпорядженням голови суду від 15.04.2013р. в склад судової колегії внесено зміни, замість судді Бонк Т.Б., яка перебуває у відпустці, введено суддю Костів Т.С.

В судове засідання 15.04.2013р. з'явився представник скаржника, який підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та у додаткових поясненнях до неї.

Позивач та відповідач-1 в дане судове засідання не з'явились. Представники позивача висловили свої доводи та міркування з питань, що виникли в ході розгляду справи, у попередньому судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про те, що у задоволенні вимог апеляційних скарг слід відмовити, оскаржуване рішення Господарського суду Закарпатської області у даній справі - залишити без змін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено місцевим господарським судом, позивачу на праві постійного користування належить земельна ділянка, розташована в с. Клячаново, вул. Мукачівська, 131, 5,810Га., що підтверджується наявним в матеріалах справи Державним актом на право постійного користування землею ІІ-ЗК№002361 від 05.07.2001р., зареєстрованим міським управлінням держкомзему у м. Мукачево і Мукачівському районі (довідка №01/15/2325 від 30.08.2012р.).

Рішенням Івановецької сільської ради від 20.07.2004р. «Про надання дозволу на розробку проекту довідводу земельної ділянки (а.с.57, т І) ТОВ "Експрес Транспорт і Логістика" надано дозвіл на розробку проекту довідводу земельної ділянки площею 0,8669га в с. Клячаново, вул. Мукачівська, 131б; вилучено земельну ділянку площею 0,8669га від ТОВ «Соло» за його згодою; матеріали погодження земельної ділянки представити на розгляд сесії сільради.

15 лютого 2006 р. між Івановецькою сільською Радою та ТОВ "Експрес Транспорт і Логістика" було укладено Договір оренди землі строком на 5 років.

Рішенням Івановецької сільської ради від 12.01.2011р. №45 "Про надання земельної ділянки у оренду" земельну ділянку площею 0,8669га, розташовану в с. Клячанові, вул. Мукачівська, 133, було передано в оренду ТОВ "Експрес Транспорт і Логістик" строком на 5 років (відповідно до довідки Івановецької сільради вул. Мукачівська, 131б та вул. Мукачівська, 133 - одна і таж адреса, а.с. 81).

На підставі вказаного рішення між Івановецькою сільською Радою та ТОВ "Експрес Транспорт і Логістика" було укладено Договір оренди землі від 10.06.2011р. строком на 5 років.

Вищевказані договори оренди зареєстровані у встановленому законом порядку.

Вважаючи, що вказані рішення та договори порушують право ТОВ «Соло» на користування частиною земельної ділянки, яка йому належить на праві постійного користування, останнє звернулось до суду з позовом у даній справі.

Місцевий господарський суд позов задоволив. При цьому, суд виходив з відсутності доказів на підтвердження надання згоди позивачем про добровільну відмову від права користування спірною земельною ділянкою та суперечністю рішення від 20.07.2004 р. приписам ст.ст. 141, 116 ЗК України. Таким чином, у спірній ситуації, позбавлення позивача права постійного користування спірною земельною ділянкою не можна визнати законним.

Судова колегія погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Стаття 116 ЗК України визначає підстави набуття права на землю. Згідно з цією нормою громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування тощо. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно ст. 125 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником бо користувачем документів, що посвідчують право власності чи право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом, а право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Згідно п.п."а", "б" ч.1 ст.141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом.

Механізм добровільної відмови від права постійного користування земельною ділянкою передбачений у ст.142 Земельного кодексу України.

Порядок і підстави вилучення земельної ділянки, що має наслідком припинення права постійного землекористування, визначені ст.149 Земельного кодексу України.

Відповідно до частин 3, 4 ст.142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки; власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Отже, положення ст.142 Земельного кодексу України не передбачають можливість власника земельної ділянки відмовити у прийнятті добровільної відмови від постійного користувача, оформленої у відповідності до вимог закону. Це обумовлено його статусом власника, який зберігається і не змінюється при відмові користувача від подальшого здійснення свого права. Проте, власник повинен повідомити про припинення прав постійного користування "орган державної реєстрації" за місцем знаходження земельної ділянки для внесення в державний реєстр земель відомостей про припинення права постійного землекористування. Звідси висновок, що в силу загальних засад виникнення та припинення прав на землю право постійного користування слід вважати припиненим після внесення відповідного запису до державного реєстру земель.

Стосовно ст.149 Земельного кодексу України, то остання передбачає можливість безоплатного вилучення земельних ділянок у постійних користувачів для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення є фактично повноваженням власника земельної ділянки, право, яке належить власникові та постійному користувачеві не передається. При цьому, право примусового вилучення (за відсутності згоди користувача) має публічно-правове походження і є аналогічним праву на викуп земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (ст.ст.146, 147 Земельного кодексу України).

Відповідно до абзацу першого, другого п. 2.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 7 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах що виникають із земельних відносин" (в редакції від 26.12.2011 р.) право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб'єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Як було зазначено вище, рішенням Івановецької сільської ради від 20.07.2004р. «Про надання дозволу на розробку проекту довідводу земельної ділянки (а.с.19, т І) вирішено вилучити земельну ділянку площею 0,8669га від ТОВ «Соло» за його згодою.

Оскільки, законодавець визначив єдину підставу вилучення земельної ділянки - для суспільних потреб (суспільної необхідності), то, в даному випадку, відповідачем-1 слід було довести обставини щодо наявності певних суспільних потреб, що зумовили б припинення прав позивача на спірну земельну ділянку саме шляхом її вилучення.

Визначення ж терміну "суспільних потреб", для яких земельна ділянка може бути вилучена у власника земельної ділянки, викладене у ст.146 ЗК України і не підлягає розширеному тлумаченню. Інше визначення цього терміну (суспільні потреби,суспільна необхідність), яке може бути застосоване до спірних правовідносин, діючим законодавством не передбачено.

У відповідності до ч.2.ст.4-3 ГПК України, сторони та інші особи , які беруть участь у розгляді справи , обґрунтовують свої вимоги та заперечення поданими суду доказами. Згідно із ст.34 цього ж Кодексу, обставини справи які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

З огляду на норми закріплені у ст.ст.146,147 ЗК України, суспільні потреби та суспільна необхідність мають бути підтверджені доказами, які підтверджують готовність або принаймі намір органу місцевого самоврядування розпочати будівництво об'єктів перелік яких наведений у ст.146 ЗК України.

В свою чергу, статтею 5 ЗК України закріплено основні принципи земельного законодавства серед яких - невтручання держави в здійснення юридичними особами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею крім випадків передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю.

У Рішенні Конституційного суду України №5-рп від 22.09.05р. (справа про постійне користування землею) зазначено, що право постійного користування є гарантованим Основним Законом (ст.ст. 13,14,92 Конституції України), Конституційним судом України встановлено також, що право постійного користування є безстроковим, і може бути припинене тільки з підстав передбачених законодавством.

Згідно з п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (с. 21 ЦК України).

При цьому, відповідно до положень п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, що спростовує твердження відповідача-2 про пропуск позивачем строку позовної давності на звернення до суду з позовом у даній справі.

Відповідно до п. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

З наведених норм вбачається, що підставою для визнання правового акту недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону може бути прийняття такого акту органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням діючого законодавства.

В даному випадку, орган місцевого самоврядування міг прийняти рішення про припинення права постійного користування, однак за наявності відповідної заяви землекористувача та в межах передбачених законодавством повноважень.

При цьому, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що обставин, які б свідчили про волевиявлення позивача, що було б відображено в його заяві - не було доведено належним чином.

Таким чином, у спірній ситуації, позбавлення позивача права постійного користування земельною ділянкою не можна визнати законним.

Відтак, враховуючи те, що розпорядження переданою позивачу землею відповідач-1 здійснив без згоди на це постійного землекористувача, а спірним Рішенням 15 сесії 4 скликання Івановецької сільської ради від 20.07.2004р. не було припинено право користування, а вилучено земельну ділянку, без установлених земельним законодавством підстав, вимоги про скасування цього рішення ради є підставними і такими, що підлягають задоволенню.

Приймаючи до уваги наведене вище, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про скасування й Рішення 4 сесії 6 скликання від 12.01.2011р. №45 "Про надання земельної ділянки у оренду", як такого, що прийняте на підставі протиправного Рішення від 20.07.2004р.

Відповідно до ст. 6 ЗУ "Про оренду землі" орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з ч.4 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Тобто згідно з вказаними нормами підставою для надання в оренду земельної ділянки державної або комунальної власності та передумовою укладення відповідного договору є рішення особи, яка здійснює розпорядження нею від імені власника.

З огляду на таке відповідний договір оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності може бути визнаний недійсним з підстав незаконності передання в оренду земельної ділянки, лише за умови визнання недійсним рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування про надання в оренду цієї ділянки, що є підставою для укладення оспорюваного договору.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що визначальним у правовідносинах із надання земельної ділянки в оренду є волевиявлення власника землі здійснене у формі відповідного рішення, яке в подальшому реалізується шляхом оформлення похідного документа у вигляді договору оренди, укладеного на підставі рішення власника землі.

Враховуючи те, що рішення Івановецької сільської ради від 20.07.2004р. та від 12.01.2011р. не відповідають чинному законодавству, то недійсними є і укладені на їх підставі договори оренди землі від 15.02.2006р. та від 10.06.2011р.

З врахуванням викладеного, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Що стосується долучених відповідачем-2 до матеріалів справи додаткових доказів, які, на його переконання, спростовують висновки суду першої інстанції щодо задоволення позову, судова колегія зазначає, що такі не були предметом дослідження в суді першої інстанції і скаржник не обґрунтував причин їх неподання, що, в свою чергу, виключає можливість їх оцінки в сукупності з наявними у справі документами.

Відповідно до ст.43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд не вбачає правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки скаржники не довели у встановленому законом порядку належними та допустимими доказами доводів, викладених в апеляційних скаргах.

Керуючись ст. ст. 33, 43, 44, 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, -

Львівський апеляційний господарський суд , П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.12.2012 року у справі № 5008/903/2012 залишити без змін, апеляційні скарги без задоволення.

2. Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покласти на скаржників.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Повна постанова складена 19 квітня 2013р.

Головуючий суддя Марко Р.І.

Суддя Бойко С.М.

Суддя Костів Т.С.