Постанова № 30604020, 26.03.2013, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 березня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., при секретареві судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників: позивача - Журби С.В., відповідача - Карпушева Д.О., Національного банку України - Галашевської Л.Г. та Блажка К.А., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Автокразбанк» (у подальшому змінило назву на публічне акціонерне товариство «Автокразбанк»; далі - Банк) до Олександрійської об'єднаної державної податкової інспекції Кіровоградської області Державної податкової служби (далі - ОДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2004 року Банк звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними і скасувати податкове повідомлення-рішення ОДПІ від 14 травня 2004 року № 0000112200/0, яким Олександрійській філії Банку (далі - Філія) донараховано податок на прибуток у сумі 217 172 грн 40 коп. та 79 939 грн 10 коп. штрафних (фінансових) санкцій, а також прийняті за наслідками його адміністративного оскарження рішення ОДПІ від 7 червня 2004 року № 0000112200/1, 27 серпня 2004 року № 0000112200/2, 3 листопада 2004 року № 0000112200/3 про донарахування податку на прибуток та рішення від 7 червня 2004 року № 0000132200/1, 27 серпня 2004 року № 0000132200/2, 3 листопада 2004 року № 0000132200/3 про застосування до Філії штрафних (фінансових) санкцій у розмірі 108 586 грн 20 коп.

Оскаржувані рішення прийняті відповідачем на підставі акта від 13 травня 2004 року № 363/23-30-24718618 про результати планової документальної перевірки Філії, в ході якої виявлено порушення останньою пунктів 1.11, 1.31 статті 1, підпункту 4.1.1 пункту 4.1 статті 4, пункту 5.1 та підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 334/94-ВР).

До зазначених порушень призвело протиправне, на думку податкового органу, віднесення Філією до складу валових витрат за ІV квартал 2002 року та 2003 рік процентів, сплачених Банку за надані ним кошти по операціях із перерозподілу кредитних ресурсів, внаслідок чого занижено оподатковуваний прибуток, а також включення Філією до валового доходу за вказані періоди процентів, отриманих внаслідок розміщення вільних ресурсів у головному банку.

На обґрунтування позову Банк послався на те, що оскільки Філія зареєстрована платником податку на прибуток, то кошти, надані ним цій Філії згідно із затвердженим правлінням Банку Положенням про управління ресурсами, або кошти, запозичені у неї, є борговими зобов'язаннями одного платника податків перед іншим, а тому процентні витрати боржника при здійсненні операцій з перерозподілу кредитних ресурсів відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону № 334/94-ВР слід вважати валовими витратами, а отримані кредитором процентні доходи - валовими доходами відповідно до підпункту 4.1.1 пункту 4.1 статті 4 цього.

Суди розглядали справу неодноразово.

Господарський суд Кіровоградської області постановою від 22 жовтня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26 травня 2009 року, в задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 жовтня 2012 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

Ухвалюючи таке рішення, касаційний суд дійшов висновку, що кошти, які головний банк надає у користування своїм філіям на визначений строк та під процент, не є кредитом у розумінні статті 1 Закону № 334/94-ВР, а тому відсотки, сплачені головному банку, неправомірно віднесено Філією до валових витрат на підставі підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 цього Закону.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України Банку, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом у подібних правовідносинах статей 1-3, 5 Закону № 334/94-ВР, просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 жовтня 2012 року та ухвалити нове рішення.

На обґрунтування заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 серпня 2007 року К-5723/07, у якій касаційний суд вказав на те, що витрати філії банку зі сплати відсотків за надані головним банком кредитні ресурси обґрунтовано віднесено до складу валових витрат на підставі підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону № 334/94-ВР.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених положень Закону № 334/94-ВР, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 цього Закону до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються в зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 1.11 статті 1 Закону № 334/94-ВР кредит - це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами в користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

За змістом підпункту 1.11.1 вищезгаданого пункту статті 1 Закону № 334/94-ВР фінансовий кредит - кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент.

Отже, із зазначених нормативно-правових приписів убачається, що однією з необхідних умов для визнання певної господарської операції борговим зобов'язанням для застосування підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону № 334/94-ВР є надання коштів чи матеріальних цінностей на визначений строк та під процент юридичним чи фізичним особам.

Юридичною особою за змістом частини першої статті 80 Цивільного кодексу України визнається організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, тобто здатна мати й набувати від свого імені цивільних прав та обов'язків, може бути позивачем і відповідачем у суді та за правилами частин першої, другої статті 96 зазначеного Кодексу самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.

Статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» визначено, що філія банку не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені головного банку.

Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Надання банком своїм філіям - платникам податку, які не є юридичними особами і не здійснюють самостійної господарської діяльності, вільних грошових коштів у користування на визначений строк та під процент не призводить до встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків цього банку - юридичної особи, тому такий перерозподіл грошових ресурсів, що відбувається у межах однієї юридичної особи, не можна вважати кредитним зобов'язанням, а отже відсотки, сплачені філією головному банку, не можна віднести до валових витрат на підставі підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону № 334/94-ВР.

Таким чином, висновок касаційного суду у справі, що розглядається, про правомірність оскаржуваних рішень ОДПІ ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви Банку слід відмовити.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Автокразбанк» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.Б. ГусакО.А. КороткихО.В. КривендаВ.Л. МаринченкоП.В. ПанталієнкоО.Б. ПрокопенкоО.О. ТерлецькийЮ.Г. Тітов