Ухвала суду № 3059244, 21.08.2008, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2008 року м. Київ

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Головуючого Степашка О.І.

суддів: Костенка М.І.

Нечитайла О.М.

Маринчак Н.Є.

Рибченка А.О.

при секретарі Патюк А.О.

за участю представника відповідача:Оверко І.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва на постанову господарського суду м. Києва від 31.05.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2006 року у справі №32/183-А за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ДН «Укінвестгруп» до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «ДН «Укінвестгруп» звернулося до господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва від 11.04.2006 р. №0002212310/0 та №0002202310/0.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що висновок податкового органу про неправомірність формування податкового кредиту з ПДВ за грудень 2004 року та заниження сум податку, не відповідають фактичним обставинам справи та суперечать чинному законодавству, оскільки на думку позивача право включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість по податковим накладним ТОВ «Донбасторгкомплект», виданих по операціям з продажу товару промислового призначення та послуг товарного кредиту по першій події отримання податкової накладної, прямо передбачено п.п.7.5.1. п.7.5. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Постановою господарського суду м. Києва від 31 травня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06 серпня 2006 року, позов було задоволено. Визнано недійсними податкові повідомлення-рішення від 11.04.2006 р. №0002212310/0 та №0002202310/0.

В касаційній скарзі та доповненні до неї, Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та прийняти нове рішення, в якому в задоволені позовних вимог відмовити.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами, за результатами позапланової виїзної документальної перевірки з питань правильності обчислення та достовірності заявленого до відшкодування з бюджету сум податку на додану вартість за грудень 2004 року, відповідачем складено акт №12/23-40/31812780 від 30.03.2006 р., яким встановлено порушення позивачем вимог п.п.1.8. ст.1, п.п.7.4.1. п.7.4., п.п.7.7.5. п.7.7. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.1.32. ст.1, п.5.1. ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» внаслідок безпідставного віднесення до складу податкового кредиту з ПДВ сум податку у розмірі 11453704 грн., що призвело до збільшення відємного значення чистої суми податкового зобовязання по податку на додану вартість за грудень 2004 року на 5018402 грн. та заниженню ПДВ за цей же період на 6435302 грн.

На підставі вказаного акту відповідачем було прийнято спірні податкові повідомлення-рішення від 11.04.2006 р. №0002212310/0, яким позивачу визначено податкове зобовязання по податку на додану вартість у розмірі 9652953 грн., в т.ч. 6435302 грн. основного платежу, 3217651 грн. штрафних (фінансових) санкцій та від 11.04.2006 р. №0002202310/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з ПДВ за грудень 2004 року у розмірі 5018402 грн.

При прийнятті оскаржуваних рішень, суди виходили з того, що позивачем правомірно віднесено суми податку на додану вартість за господарськими операціями по придбанню товарно-матеріальних цінностей у ТОВ «Донбасторгкомплект» до податкового кредиту. Вказані товарно-матеріальні цінності були використані позивачем у власній господарській діяльності і, відповідно, вартість придбаних позивачем товарно-матеріальних цінностей згідно чинного законодавства відноситься до складу валових витрат підприємства, а сума податку на додану вартість, сплачена в ціні придбання таких товарно-матеріальних цінностей відноситься до складу податкового кредиту.

Проте, з вищеназваними висновками судів попередніх інстанцій погодитися не можливо, оскільки вони зроблені без всебічного, повного та обєктивного зясування обставин справі, з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно п. 1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994р. № 334/94 ВР (далі по тексту Закон України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР), господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Тобто, в даному випадку, мова йде про господарську діяльність - як сукупність господарських операцій за певний звітний період, за підсумками яких господарюючий субєкт отримує доход.

Згідно з п.5.1. ст. 5 Закону України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР, валові витрати виробництва та обігу це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до п.п. 5.5.1. п. 5.1. ст. 5 Закону України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, повязані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобовязаннями (у тому числі за будь-якими кредитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у звязку з веденням господарської діяльності платника податку.

Пунктом 1.21 статті 1 Закону від 28.12.1994р. № 334/94-ВР передбачено, що доходи з джерелом їх походження з України - це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Виходячи із юридичного змісту п. 5.1., п.п. 5.5.1. ст. 5 та п. 1.32. ст. 1 Закону України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР, основною умовою для віднесення до складу валових витрат є подальше використання таких товарів (робіт, послуг) у власній господарській діяльності. Також, як вбачається з наведених норм, здійснення підприємницької діяльності спрямоване на отримання доходу, а не прибутку, і відсутність доходу від конкретної окремо взятої господарської операції, а не від діяльності підприємства в цілому за певний звітний період, не може свідчити про відсутність у підприємства ознак господарської діяльності.

Крім того, судами не були враховані особливості відображення в податковому обліку валових витрат за звітний період. Адже, відсутність доходу не обовязково служить підставою для заборони формування валових витрат.

Отже, місцевим та апеляційним господарськими судами при вирішення спору не враховано, що господарська діяльність, це сукупність господарських операцій за певний звітний період, за підсумками яких господарюючий субєкт може отримати доход. При цьому окрема господарська операція може бути безпосередньо не направлена на отримання доходу, але бути передумовою для останнього.

Таким чином, вирішуючи спір по суті, як суд першої інстанції, так і суд другої інстанції не дослідили та не надали належної правової оцінки фінансовим результатам господарській діяльності позивача в період, за який здійснювалися спірні господарські операції та проводилася перевірка, в цілому.

Крім того, відповідно до ч.3 ст.189 Господарського кодексу України, який набув чинності з 01.01.2004р., суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.190 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання визначають вільні ціни на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

Відповідно до ст.7 Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990р. № 507-ХП (із змінами і доповненнями) вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Суд касаційної інстанції відзначає, що, як вбачається з матеріалів справи та встановлено попередніми судовими інстанціями, розрахунки за отримані товарно-матеріальні цінності та сплата відсотків за право користування товарним кредитом за договорами купівлі-продажу здійснювались частково шляхом передачі векселів.

Проте, при вирішенні спору по суті судом першої інстанції та при апеляційному розгляді самі цінні папери (векселі), якими здійснювалися розрахунки за договорами купівлі-продажу, судами фактично не досліджувалися, їх відповідність чинному законодавству не встановлювалася. Судами не досліджено в повній мірі порядок відображення в бухгалтерському та податковому обліку позивача господарських операцій з векселями. Також судами не було визначено, чи є в даному випадку векселі товаром в розумінні пункту 1.19. ст. 1 Закону України від 28.12.1994р. № 334/94-ВР або вони застосовані як засіб платежу.

У судових рішеннях попередніми судовими інстанціями зазначеним обставинам правова оцінка не надана взагалі, всупереч тому, що векселі у даному випадку використовувались при проведенні розрахунків за названими договорами.

Враховуючи суть спору та характер спірних правовідносин, викладене свідчить про не з'ясування судами всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, та про не дослідження всіх доказів у їх сукупності всупереч приписам ст.ст. 11, 86 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 «Про судове рішення», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що спір був розглянутий судами не в повному обсязі, що призвело до прийняття не законних та не обґрунтованих судових рішень.

Враховуючи, що передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції відповідно до ч.2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст. ст. 220, 221, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ :

Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва задовольнити частково.

Постанову господарського суду м. Києва від 31.05.2006 року та ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 06.09.2006 року у справі №32/183-А скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, протягом одного місяця з дня виникнення виняткових обставин може бути оскаржена до Верховного Суду України.

Головуючий О.І. Степашко

Судді М.І. Костенко

О.М. Нечитайло

Н.Є. Маринчак

А.О. Рибченко