Ухвала суду № 30495366, 02.04.2013, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 0308/10709/12 Головуючий у 1 інстанції:Пушкарчук В.П. Провадження № 22-ц/773/341/13 Категорія:27 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2013 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого судді - Федонюк С.Ю.,

суддів - Завидовської-Марчук О.Г., Подолюка В.А..

при секретарі - Дуткіній Ж.П.,

з участю:

позивача - ОСОБА_1,

третьої особи - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1, третя особа на стороні позивача із самостійними вимогами щодо предмета спору ОСОБА_2, до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача приватний нотаріус Ківерцівського районного нотаріального округу Волинської області ОСОБА_5, про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, відшкодування матеріальної та моральної шкоди та зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року та за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 на додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 січня 2013 року,

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року та додатковим рішенням цього ж суду від 23 січня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із даними рішеннями суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 грудня 2012 та спільно з третьою особою ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу на додаткове рішення цього ж суду від 23 січня 2013 року.

У своїх апеляційних скаргах позивач та третя особа просили скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, посилаючись на їх незаконність у зв'язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи та неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог .

В судовому засіданні позивач та третя особа апеляційні скарги підтримали, просили їх задовольнити, представник відповідача заперечив апеляційні скарги і просив їх відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги слід відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову , суд першої інстанції виходив з того, що спірні договори кредиту та іпотеки укладалися з дотриманням норм чинного законодавства і правових підстав для визнання їх недійсними немає.

Такі висновки суду першої інстанції колегія суддів вважає правильними, зробленими з посиланнями на норми чинного законодавства та з дослідженням всіх доказів та обставин справи в їх сукупності.

Судом першої інстанції встановлено, що 10 червня 2005 року між ОСОБА_1 та АППБ «Аваль» було укладено валютний кредитний договір № 014/01-10/6918. У п. 1.1. Договору зазначено, що кредитор на положеннях та умовах цього Договору надає позичальнику кредит в сумі 51000,00 доларів США на споживчі цілі строком на 60 місяців зі сплатою 13,5% річних.

Частиною 2 статті 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частиною 3 статті 533 ЦК України визначено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до пункту «в» частини 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19 лютого 1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Оскільки на час укладання спірного договору законодавством України не було встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, тому при укладенні спірного договору кредиту чинним законодавством не була передбачена необхідність наявності індивідуальної ліцензії.

Як убачається з матеріалів справи, 20 квітня 2001 року Національним Банком України була видана ліцензія № 10 з додатком, якою АППБ «Аваль» надано право здійснювати банківські операції з валютними цінностями (а.с. 106-107). Зазначена ліцензія була чинною на момент підписання сторонами спірного кредитного договору від 10 червня 2005 року. Крім того Національним Банком України видано банківську ліцензією від 11 жовтня 2006 року № 10 та дозвіл від 11 жовтня 2006 року № 10-4 з додатком до дозволу, якою відкритому акціонерному товариству «Райффайзен Банк Аваль» надано право здійснювати банківські операції, визначені п. п. 1-4 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в тому числі й операції з валютними цінностями.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, мав право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання)

Крім цього, як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в пункті 11 постанови № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Частиною 3 статті 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Покликання позивача та третьої особи на неотримання ОСОБА_1 в банку кредитних коштів на споживчі цілі у сумі 51000 доларів США, а також на відсутність вільного волевиявлення у позивача щодо укладення кредитного договору, як на підставу визнання недійсним цього договору не доведено позивачем у судовому засіданні і спростовується іншими, дослідженими судом доказами.

З поданих в дане судове засідання та прикладених до апеляційних скарг доказів, зокрема меморіальних валютних ордерів, заяв про відкриття рахунку фізичної особи в доларах США та про відкриття поточного рахунку від 30 травня 2005 року, договору на відкриття та ведення поточного рахунку від 10 червня 2005 року, анкети позичальника-фізичної особи та особистої заяви ОСОБА_1 про надання споживчого кредиту вбачається, що банком були виконані умови надання кредитних коштів, обумовлені сторонами у кредитному договорі (п.3.2, п.4.1 Договору), і перераховано на рахунок позичальника відповідну суму. Позичальником ОСОБА_1 договір також виконувався, кредит частково погашався.

Крім того, як передбачено статтею 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Під час розгляду справи за позовом АППБ «Аваль» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором судом встановлено, що сторони уклали 10 червня 2005 року кредитний договір № 014/01-10/6918, банк видав позичальнику 51000 доларів США, а ОСОБА_1 отримав зазначені кошти, що підтверджено меморіальним валютним ордером № 5 від 13 червня 2005 року. Відповідно до рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 10 квітня 2006 року у цій справі ОСОБА_1 в судовому засіданні позов визнав, не заперечив проти зобов'язань з погашення кредиту перед банком і, як ствердив у даному судовому засіданні, вказане рішення суду не оскаржував, погодившись із ним.

За таких обставин та відповідно до вищезазначених норм права, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відсутність правових підстав для визнання спірного кредитного договору від 10 червня 2005 року недійсним, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині не приймаються колегією суддів.

Судом встановлено, що в забезпечення виконання боргових зобов'язань за кредитним валютним договором № 014/01-10/6918 від 10 червня 2005 року, між АППБ «Аваль» і ОСОБА_2, як майновим поручителем, було укладено договір іпотеки. За умовами договору предметом іпотеки є нерухоме майно: житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами житловою площею 65,7 кв.м., загальною площею 108,1 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 Договір іпотеки посвідчувався та накладалася заборона відчуження на житловий будинок приватним нотаріусом Ківерцівського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_5.

Частиною 1 статті 575 ЦК України встановлено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статей 1,18 Закону України «Про іпотеку» іпотекою є вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити зазначені у цій статті істотні умови. У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Позивач вказує, що в житловому будинку, відповідно до будинкової книги, на момент укладання договору іпотеки проживало та проживає семеро членів сім'ї, в тому числі троє неповнолітніх дітей, в зв'язку з чим вважає даний договір недійсним.

Відмовляючи в позові в частині визнання недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що зареєстровані в будинку неповнолітні діти не є дітьми іпотекодавця - ОСОБА_2, а тому при його укладанні не було порушено вимог чинного законодавства. Такі висновки суду першої інстанції колегія суддів вважає правильними, виходячи з такого.

Частиною 2 статті 59 СК України (в редакції, що була чинною на момент укладення спірного іпотечного договору) визначено, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Відповідно до частини 6 статті 203 ЦК України (в редакції, що була чинною на момент укладення спірного іпотечного договору) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, закон пов'язує зазначені обмеження вчинення правочинів саме батьками щодо майна, яке належить їм на праві власності та на яке мають право неповнолітні діти.

З умов спірного договору іпотеки убачається, що предмет іпотеки, а саме: житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 на момент підписання договору іпотеки належав на праві приватної власності іпотекодавцю ОСОБА_2 (а.с. 36-38).

Безпідставними також є посилання на відсутність дозволу органу опіки та піклування на вчинення даного правочину як на підставу визнання договору іпотеки недійсним. Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» , стаття 12 якого передбачає, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки і піклування, набрав чинності з 01 січня 2006 року, тобто після укладення спірного договору іпотеки бабусею неповнолітніх дітей ОСОБА_2, отже з огляду на норми цього Закону не можуть поширюватися на спірні правовідносини.

Разом з тим, відповідно до статті 17 ЗУ «Про охорону дитинства», яка регулює відносини щодо майна дітей, а не їх права користування, саме на батьків або осіб, які їх замінюють, покладено обов'язок отримати дозвіл органів опіки і піклування на укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмову від належних дитині майнових прав, здійснення розподілу, обміну, відчуження житла, зобов'язання від імені дитини порукою, видачу письмових зобов'язань. Іпотекодавець ОСОБА_2 не є в розумінні норм цивільного законодавства особою, яка заміняє батьків. Тому положення цього Закону також не підлягають застосуванню у даному спорі.

Рішенням Ківерцівського районного суду від 22 січня 2008 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Волинської області від 18 червня 2008 року, у справі за позовом ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_1, про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким позов було задоволено, встановлено відповідність укладеного ОСОБА_2 з банком іпотечного договору нормам чинного законодавства та звернуто стягнення на жилий будинок із земельною ділянкою, належні відповідачці.

Посилання в апеляційних скаргах на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2012 року як на доказ, що підтверджує підстави для визнання договору іпотеки недійсним, не береться до уваги колегією суддів, оскільки зазначеною ухвалою переглядались судові рішення щодо виселення осіб з іпотечного будинку, на який звернуто стягнення, а тому вважає, що ухвала суду касаційної інстанції не стосується даних правовідносин, і свідчить про те, що даним судовим рішенням захищено житлові права неповнолітніх дітей на проживання та користування вказаним приміщенням .

Що стосується інших позовних вимог, то суд першої інстанції правильно прийшов до висновку про відмову в їх задоволенні, оскільки вони є похідними від вимог про визнання недійсними договорів кредиту та іпотеки з урахуванням того, що в задоволенні цих вимог відмовлено.

Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, і підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційні скарги позивача ОСОБА_1 та третьої особи ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року та додаткове рішення від 23 січня 2013 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді