Рішення № 3042161, 15.01.2009, Господарський суд Запорізької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Запорізької області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.01.09 Справа № 18/5/09

Суддя Носівець В.В.

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю “Харківський завод “Полімерконтейнер” (61052, м. Харків, вул. Першої Майовки, 31)

до закритого акціонерного товариства “Завод залізобетонних конструкцій № 1” (69106, м. Запоріжжя, вул. Фінальна, 1”б”)

про стягнення 11 530,97 грн.,

Суддя Носівець В.В.

Представники сторін:

від позивача: Івтошук С.В. (довіреність № б/н від 11.11.2008 р., паспорт серії СР № 456981 від 04.09.1998 р.;

від відповідача: Пархоменко О.В. (довіреність № 01 від 12.01.2009р., паспорт серії СА № 082409 від 14.11.1995 р.

Розглядаються позовні вимоги про стягнення з закритого акціонерного товариства “Завод залізобетонних конструкцій №1” (далі - ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1”) на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Харківський завод “Полімерконтейнер” (далі –ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер”) суми боргу в розмірі 11 530,97 грн., яка виникла у результаті невиконання відповідачем умов договору поставки товару № 11(08)/139(08) від 14.04.2008 р.

26.11.2008 р. порушено провадження у справі № 18/5/09, судовий розгляд справи призначено на 15.01.2009 р.

У судовому засіданні 15.01.2009 р. позивач підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позові, і просить суд задовольнити їх у повному обсязі та стягнути з відповідача суму заборгованості у розмірі 11 530,97 грн. Зазначив, що 14.04.2008 р. ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” уклало з ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” Договір № 11(08)/139(08) поставки товару. На виконання вказаного договору 20.08.2008 р. позивач поставив відповідачу продукцію на суму 22 960,97 грн., за яку отримав 11.08.2008 р. від відповідача передплату у розмірі 11 530,97 грн. Іншу ж частину оплати за вказану продукцію відповідач станом на 21.11.2008 р. так і не сплатив, у зв’язку з чим, позивач вимушений звернутися до господарського суду.

Відповідач із заявленими вимогами не погоджується з підстав, викладених у відзиві на позов від 17.12.2008 р. № 2996, та просить суд залишити позов без розгляду на підставі п.3 ст.81 Господарського процесуального кодексу України (далі –ГПК України), у зв’язку із тим, що ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” не зверталось до ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” із претензією і не намагалось вирішити спір у досудовому порядку, як то передбачено п. 6.3. Договору поставки товару № 11(08)/139(08) від 14.04.2008 р. та ст. 5 ГПК України.

В судовому засіданні 15.01.2009 р., за згодою представників сторін, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Справу розглянуто без застосування технічних засобів фіксації судового процесу.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд, -

ВСТАНОВИВ:

14.04.2008 р. між ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” (постачальник та позивач у справі) та ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” (покупець та відповідач у справі) був укладений Договір поставки товару № 11(08)/139(08), за умовами якого постачальник зобов’язується виготовити та передати, а покупець прийняти та оплатити плівку поліетиленову (п. 1.1 Договору та Специфікація № 1).

Підпунктом 3.3. передбачено, що покупець оплачує товар, який постачається у відповідності до договору, поетапно, на умовах 50% передплати, інші 50% протягом п’яти банківських днів з дати відвантаження товару. Датою відвантаження є дата, що вказується у видатковій накладній.

Згідно банківської виписки 11.08.2008 р. відповідач оплатив позивачу передплату за продукцію у розмірі 11 430,00 грн.

Відповідно до накладної № 200803 ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” поставило 20.08.2008 р. ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” продукцію на суму 22 960,97 грн.

Листом від 15.10.2008 р. № 2417 ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” гарантувало ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” погасити кредиторську заборгованість у повному розмірі до 01.11.2008 р.

21.11.2008 р. позивач звернувся до господарського суду Запорізької області з позовною заявою за захистом своїх прав та інтересів.

Оцінивши представлені докази, господарський суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналогічні приписи містить і ст. 526 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України).

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки (ч. 1 ст. 11 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 662 ЦК України).

Як свідчать матеріали справи, 14.04.2008 р. ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” уклало із ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” Договір поставки товару № 11(08)/139(08) та передало товар, визначений договором.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

Згідно ч.1 ст.530 ЦК України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Так, підпунктом 3.3. зазначеного договору передбачено, що покупець оплачує товар, який постачається у відповідності до договору, поетапно, на умовах 50% передплати, інші 50% протягом п’яти банківських днів з дати відвантаження товару.

З матеріалів справи вбачається, що 11.08.2008 р. ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” оплатив позивачу передплату (50%) за продукцію у розмірі 11 430,00 грн., 20.08.2008 р. отримав від позивача у повному обсязі товар, але протягом наступних п’яти банківських днів остаточна оплата вартості поставленої продукції у розмірі 11 530,97 грн. не відбулась.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За таких умов, позовні вимоги ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” про стягнення з відповідача суми заборгованості в розмірі 11 530,97 грн. є цілком логічними та справедливими.

Більш того, як свідчать матеріали справи, а також пояснення відповідача, ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” не тільки не заперечує факт 50% несплати за поставлену позивачем продукцію у розмірі 11 530,97 грн., але й повністю визнає цю обставину, про що свідчить лист від 15.10.08 № 2417 на ім’я генерального директора ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер”.

Проте, на думку відповідача, позов ТОВ “Харківський завод “Полімерконтейнер” має бути залишений судом без розгляду, оскільки позивач не звертався до відповідача з претензіями для досудового врегулювання спору, як того вимагає ст. 5 ГПК України та пункт 6.3. Договору поставки товару №11(08)/139(08) від 14.04.2008 р.

Господарський суд з такою позицією відповідача не погоджується, вважаючи її хибною та необґрунтованою.

Так, згідно ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України сторони застосовують заходи досудового врегулювання гос подарського спору за домовленістю між собою. Порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК України, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Ключове значення для розуміння цієї норми мають вказівки Верхов ного Суду України та Конституційного Суду України. У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції Украї ни при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996 р. № 9 зазначається: “З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підста ви, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Статтею 55 Конституції кожній людині гарантовано пра во на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб, а то му суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Як було встановлено рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий Дім “Кампус Коттон клаб” щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002, положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдик ції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конс титуційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (грома дянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або дого вором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів пра вовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходив з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з ін шими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної осо би, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими зако ном засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпус тимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені прин ципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України).

Із змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поши рення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина 4 статті 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у су довому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших за собів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можли вість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею право суддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використан ня суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуд дя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правово го захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у ме жах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'яз ком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин мож ливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено ци вільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно оби рають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може ма ти місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком осо би, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідно сини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення не обхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за ви рішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Із прийняттям Конституційним Судом України рішення від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002 згідно з рекомендацією Президії Вищого господарського суду України від 10.02.2004 р. № 04-5/212 “Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України і Президії Вищого господарського суду України та про визнання такими, що втратили чинність, роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України” визнано таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.11.1995 р. № 02-5/781 “Про деякі питання практики застосування розділу II Господарського процесуального кодексу України”.

Враховуючи вищевикладене, суд знаходить обґрунтованими та підтвердженими доводи позивача щодо стягнення з ЗАТ “Завод залізобетонних конструкцій № 1” заборгованості у розмірі 11 530,97 грн., а відтак, вимоги такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 5, 33, 44, 49, 82-84 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з закритого акціонерного товариства “Завод залізобетонних конструкцій № 1” (69106, м. Запоріжжя, вул. Фінальна, 1”б”; код ЄДРПОУ 13628220; р/р № 26000034601 в АК “АвтоЗАЗбанк” м. Запоріжжя, МФО 313407) на користь товариства з обмеженою відповідальністю “Харківський завод “Полімерконтейнер” (61052, м. Харків, вул. Першої Майовки, 31; код ЄДРПОУ 31798300; р/р № 26008961052563 в філії ПУМБ м. Харкова, МФО 350385) 11 530 (одинадцять тисяч п’ятсот тридцять) грн. 97 коп. основного боргу; 115 (сто п’ятнадцять) грн. 31 коп. державного мита та 118 (сто вісімнадцять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Видати наказ.

Суддя В.В. Носівець

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підпису.

Рішення оформлено і підписано, згідно із вимогами ст. 84 ГПК України, 27.01.2009 р.