Постанова № 30349354, 25.03.2013, Херсонський окружний адміністративний суд

ХЕРСОНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

73027, м. Херсон, вул. Робоча, 66, тел. 48-51-90

____________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" березня 2013 р. 11 год.25 хв.Справа № 821/187/13-а

Херсонський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Морської Г.М.,

при секретарі: Вітічак О.Р.,

за участю:

представників позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представників відповідача - Жиліної О.М., Романчук О.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_5

до Генічеської міжрайонної державної податкової інспекції Херсонської області Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

встановив:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_5 (далі - позивач, ФОП) звернувся до суду з адміністративним позовом до Генічеської міжрайонної державної податкової інспекції Херсонської області Державної податкової служби (далі - відповідач) у якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 11.01.2013р. № 0000091700, яким позивачеві збільшено грошові зобов'язання з податку на додану вартість на 747550,0 грн. у тому числі за основним платежем на 598040,0 грн. та за штрафними санкціями на 149510,0 грн.

Позивач в обґрунтування позову стверджує, що виконав всі вимоги Податкового кодексу України від 02.12.2010р. №2755-УІ (далі - ПКУ), які необхідні для належного декларування податкових зобов'язань та податкового кредиту у перевірених відповідачем податкових періодах. Фактичне здійснення господарських операцій з купівлі, продажу паливно-мастильних матеріалів підтверджується відповідними документами. Реальність здійснення господарської діяльності підтверджено договорами про оренду АЗС, ємкостей для зберігання нафтопродуктів, наявністю власного та орендованого автотранспорту для перевезення ПММ. Позивач звертає увагу суду, що відповідач помилково ототожнює податкову адресу та місце здійснення підприємницької діяльності платника податків, причину такої відмінності підтверджено документально. Також позивач наполягає на відсутності у податкового органу права самостійно без відповідного рішення суду визнавати угоди нікчемними, такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків.

Відповідач проти позову заперечує і стверджує, що у перевірених податкових періодах позивач у податковій звітності відображав задокументовані операції, вчинені без мети реального настання наслідків. Через таке відображення податковий кредит та податкові зобов'язання по цим операціям податковим органом визнано недійсними у відповідності з ст. ст.. 203, 215, 228, 901,902 Цивільного кодексу України наслідком чого було збільшення грошових зобов'язань з ПДВ за спірним податковим повідомленням - рішенням. З цих підстав відповідач просить суд відмовити позивачеві у задоволенні його вимог.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд встановив наступні обставини.

Спірне податкове повідомлення - рішення складене на підставі висновків акту позапланової невиїзної перевірки позивача від 27.12.2012р. №74/17-3/НОМЕР_2 (далі - акт № 74).

За цим актом перевірки відповідач перевіряв правомірність визначення податкових зобов'язань з ПДВ позивачем у деклараціях за липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень 2011 року та лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень 2012 року.

Як вбачається з акту перевірки № 74 грошові зобов'язання позивача з ПДВ збільшено у зв'язку із зменшенням задекларованого податкового кредиту позивача за перевірені періоди на 4135710,0 грн. та зменшенням задекларованих податкових зобов'язань за ці періоди на 3537670,0грн.

За наслідками вивчення обставин здійснення позивачем господарської діяльності відповідач не визнає права позивача на формування всього задекларованого податкового кредиту за перевірені податкові періоди, а із задекларованих податкових зобов'язань визнає правомірність декларування лише податкових зобов'язань з продажу товарів кінцевим споживачам (неплатникам ПДВ).

Підставою для такого висновку відповідача були дані перевірки та вивчення стану оподаткування та обліку постачальників позивача. Під час перевірки відповідач встановив: щодо ФОП ОСОБА_6 винесено судове рішення від 21.01.2013 р. про порушення справи про банкрутство, ТОВ «ДМ» відсутнє за місцем реєстрації, ПП «Промкомплект Україна» винесено судове рішення від 24.09.2012 року про визнання банкрутом, ТОВ «Металл Лайт Групп» винесено судове рішення від 30.07.2012 року про визнання банкрутом, ПКФ «РОЗС» винесено судове рішення від 25.01.2013 року про визнання банкрутом.

Представник відповідача у судовому засіданні підтвердив, що щодо всіх контрагентів позивача провадження у справі про визнання особи банкрутом порушено після проведення господарських операцій із позивачем, на час співпраці позивача всі контрагенти були зареєстровані юридичними особами та платниками ПДВ, в ЄДРПОУ було підтверджено їх правовий статус, інформація щодо провадження ними фіктивного підприємництва відсутня.

Крім того відповідачеві від Лівобережної МДПІ м. Дніпропетровська надійшов акт від 16.11.2012р. №5146/22-4/21854963 про неможливість проведення зустрічної звірки ПВКФ «РОЗС» по взаєминам з ПП «СУНАТКО» через відсутність цього СПД за місцем реєстрації. За даними МДПІ ПВКФ «РОЗС» декларацію з податку на прибуток за І квартал 2012 року не подавала, у цього підприємства відсутні трудові ресурси, виробниче обладнання, транспортне та торгівельне обладнання, сировина, матеріали для здійснення основного виду діяльності, визначеного у довідці ЄДРПОУ. Лівобережна МДПІ вважає, що ПВКФ «РОЗС» має ознаки не реального здійснення фінансово-господарських операцій у зв'язку з чим не можливо підтвердити факт здійснення господарської діяльності цього підприємства.

В ході відпрацювання позивача відповідач не підтвердив фактичне перевезення пального від постачальників, так як на момент перевірки у позивача були відсутні документи, що підтверджували прийняття, оприбуткування та відвантаження ТМЦ, довіреності, інші документи, що засвідчують транспортування, зберігання товарів. Відповідач стверджує, що ті товарно-транспортні накладні, які були надані перевірці не відповідають вимогам законодавства щодо їх заповнення. У наявних ТТН не заповнено рядок щодо авто перевізника, не конкретизовано пункт навантаження та розвантаження товарів, пункт розвантаження не відповідає податковій адресі позивача. Ще одним доказом неприйняття фактичної участі позивача у здійснення підприємницької діяльності , на думку відповідача, є неможливість виконання перевезень наявними транспортними засобами СПД. У позивача у наявності 2 автомобіля, та використовувався орендований автотранспорт, при цьому працював лише 1 водій. Ємкості для зберігання відсутні. За сукупності всіх цих фактів відповідач вважає, що позивач порушив приписи ст. ст. 203, 215, 228, 901,902 Цивільного кодексу України в частині недодержання правочинів, які спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Податковий кредит, сформований за рахунок постачальників та відповідні дані, наведені у деклараціях з ПДВ за перевіряємий період про обсяги придбання та як наслідок про обсяги продажу послуг (а звідси і задекларовані податковий кредит та зобов'язання) є недійсними. За висновками відповідача наслідками декларування податкових зобов'язань та податкового кредиту, що визнані недійсними було порушення позивачем приписів ст. ст.. 188, 198 ПКУ, що привело до донарахування ПДВ у сумі 598040,0 грн.

Суд не погоджується із такою позицією податкового органу з огляду на наступне.

Судом досліджені бухгалтерські та податкові документи з придбання товарів у ФОП ОСОБА_6, ТОВ «ДМ», ПП «Промкомплект Україна», ТОВ «Металл Лайт Групп», ПКФ «РОЗС», що були підставою для формування податкового кредиту позивача за період з липня 2011 року по серпень 2012 року. Надані документи підтверджують господарські операції з придбання паливно-мастильних матеріалів та оплату їх вартості згаданим постачальникам. Складення цих документів особами іншими ніж постачальники відповідачем не доведено.

Позивачем надано суду документи на підтвердження наявності власних та орендованих ресурсів для зберігання, продажу та транспортування придбаних та перепроданих ПММ. Зокрема позивачем орендувалось дві АЗС, транспортна техніка та підтверджено наявність власного автотранспорту. Наявність у позивача орендованих АЗС і автомобілів підтверджує відповідач у акті перевірки №74, що був підставою для складення спірного податкового повідомлення - рішення.

Як вбачається з акту перевірки № 74 підставою для висновків про безтоварність операцій з придбання товарів і як наслідок операцій з продажу товарів було те, що відповідач та інші податкові органи, за завданням відповідача, після документування постачальницьких господарських операцій не змогли здійснити зустрічну перевірки взаємовідносин позивача з його постачальниками.

Неможливість проведення цих перевірок пов'язана з тим, що податкові органи не змогли встановити місце знаходження бухгалтерської та податкової документації постачальників. Натомість відповідач для складення висновків про позбавлення позивача права на податковий кредит з придбання ПММ обмежився поверховим вивченням публічної звітності контрагентів позивача.

За приписами п.188.1. ст. 188 ПКУ база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів), а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на вартість послуг стільникового рухомого зв'язку).

Відповідно до п.198.3 ст.198 ПКУ Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За п.198.6. ст.198 ПКУ не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 187 та 198 ПКУ датою виникнення податкових зобов'язань платника ПДВ вважається дата тієї події, що відбулася раніше а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, датою виникнення права на податковий кредит вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За документами позивача задекларований податковий кредит та податкові зобов'язання за перевірені податкові періоди у акті перевірки № 78 підтверджено податковими накладними, бухгалтерськими документами, товарно-транспортними накладними сплата вартості ПММ постачальникам та покупцями - банківськими документами та звітами РРО. Ігноруючи бухгалтерські та податкові документи позивача, відповідач взагалі не надає оцінку банківським документам платника податку, які відповідно до ст. 187 та 198 є підтвердженням податкового кредиту та податкових зобов'язань ФОП.

У зв'язку з цим суд вважає, що відповідач під час проведення перевірки не дослідив всі обставини здійснення господарської діяльності позивача, не надав доказів та правового обґрунтування про зв'язок податкового кредиту та податкових зобов'язань позивача з відсутністю його постачальників за місцем реєстрації та неможливістю проведення зустрічних перевірок цих СПД у зв'язку із визнанням їх банкрутами після проведення господарських операцій із позивачем.

Суд звертає увагу відповідача, що податковим законодавством України не передбачено колективної відповідальності різних та не пов'язаних між собою СПД за несплату податків і зборів. За положеннями Податкового кодексу України така відповідальність має виключно індивідуальний характер. Через це суд вважає неправомірним перенесення такої відповідальності постачальників на податковий кредит позивача.

Крім того суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається з акту перевірки, відповідач дійшов висновку про завищення податкового кредиту за господарськими операціями, що проведені на підставі нікчемних, на думку відповідача, правочинів, укладених позивачем з контрагентами за перевірений період, які не спричиняють реального настання правових наслідків (ст. 46 акту № 74).

Спростовуючи вказані доводи податкового органу, суд враховує такі правові норми.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчиняться у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою для недійсності правочину відповідно до ст.215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст.228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до пункту 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Статтею 203 ЦК України (яка, на думку відповідача, порушена позивачем) встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Разом з тим, згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно з вимогами ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Законодавством відокремлено порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів. Відповідно до постанови пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999р. №12 під публічним порядком у цьому та інших випадках належить розуміти правопорядок держави, визначальні принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо).

Але відповідачем не були наведені в акті № 74 фактичні обставини про те, що в результаті укладання між позивачем та його контрагентами, а також виконання ними угод про постачання нафтопродуктів було порушено публічний порядок, встановлений в державі (незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості держави, основних конституційних прав, свобод, гарантій людини тощо) - правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо згідно п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» є такими, що порушують публічний порядок.

Тобто всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, зокрема, правочини з поставки нафтопродуктів не є такими, що порушують публічний порядок та/або суперечать інтересам держави. Тому відсутні підстави вважати, що укладені та виконані позивачем правочини суперечать інтересам держави, мали на меті отримання податкової вигоди, мають ознаки нікчемних.

Крім того, посилання відповідача на частини 1, 5 статтю 203, частини 1,2 статті 215, статтю 216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст. 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України взагалі не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

ДПІ не надано до справи рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження "безтоварності" здійснених позивачем господарських операцій, тому висновок відповідача про "безтоварність" господарської операції носить характер припущення, яке не підтверджено належними доказами.

За таких обставин суд вважає, що відповідач протиправно визначив грошові зобов'язання з ПДВ за податковим повідомленням - рішенням від 11.01.2013р. № 0000091700 і тому повністю задовольняє позовні вимоги позивача та скасовує оскаржене податкове повідомлення рішення.

Керуючись ст. ст. 158-163, 167 КАС України, суд,

постановив:

Задовольнити повністю позовні вимоги фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 до Генічеської міжрайонної державної податкової інспекції Херсонської області Державної податкової служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 11.01.2013р. № 0000091700.

Стягнути із державного бюджету на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 понесені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 148,00 грн. згідно платіжного доручення № 16 від 15.01.2013р., у сумі 2146,00 грн. згідно платіжного доручення № 6 від 09.01.2013р.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України чи прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлений строк. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Повний текст постанови виготовлений та підписаний 01 квітня 2013 р.

Суддя Морська Г.М.

кат. 8.2.1