Постанова № 30343383, 29.03.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 березня 2013 року № 2а-16895/12/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Федорчука А.Б., розглянувши адміністративну справу та додані до неї матеріали в письмовому провадженні

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю "Арх-Ательє"

до

Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби

про

визнання дії протиправними, зобов'язання вчинити дії

На підставі ч. 6 ст. 128 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач, в особі Товариства з обмеженою відповідальністю "Арх-Ательє", звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі міста Києва про визнання протиправними дії ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва по зменшенню задекларованих податкових зобов'язань ТОВ «Арх- Ательє» за період з 01.03.2012 р. по 31.03.2012 р. на суму ПДВ 2027361,00 (два мільйони двадцять сім тисяч триста шістдесят одна, 00) грн., а за період з 01.04.2012 р. по 30.04.2012 р. та суму 1047631,00 (один мільйон сорок сім тисяч шістсот тридцять одна гривня 00 коп.) грн.; визнати протиправними дії ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва по зменшенню задекларованого податкового кредиту ТОВ «Арх-Ательє» період з 01.03.2012 по 31.03.2012 на суму ПДВ 2027361,00 (два мільйони двадцять сім тисяч триста шістдесят одна гривня 00 коп.) грн., а за період з 01.04.2012 по 30.04.2012 на суму 047631,00 (один мільйон сорок сім тисяч шістсот тридцять одна гривня 00 коп.) грн.; зобов'язати ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва розглянути питання про вилучення інформації про результати проведеної у період з 22 серпня 2012 року по 28 серпня 2012 року виїзної позапланової документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Арх-Ательє» з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо правомірності формування та повноти декларування податку на додану вартість за період з 01 січня 2012 року по 31 січня 2012 року та з 01 березня 2012 року по 30 квітня 2012 року за наслідками якої складено Акт № 1284/22-20/31515812 від 04 вересня 2012 року з інформаційних баз державної податкової служби країни.

Позовні вимоги ґрунтуються на тому, що при здійсненні перевірки Відповідачем було порушено вимоги податкового законодавства, а тому викладені висновки в Акті перевірки є протиправними.

У відповідності до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Співробітниками Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва ДПС було проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "Арх-Ательє" з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо правомірності формування та повноти декларування податку на додану вартість за період з 01.01.2012 р. по 31.01.2012 р., за період з 01.03.2012 р. по 30.04.2012 р. За результатами перевірки складено акт від 04.09.2012 р. №1284/22-20/31515812 (надалі по тексту Акт перевірки).

В акті перевірки зазначено наступні порушення вимог законодавства: ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, де зазначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. п. 1. ст. 215 Цивільного кодексу України, де зазначено, що підставою недійсності правочину недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3. 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, п. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, де зазначено, що недійсним є правочин. якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається; п. 185.1 ст. 185. п. 187.1 ст. 187 Податкового кодексу України, в результаті чого завищено суму податкових зобов'язань з податку па додану вартість всього у сумі 3596417,00 грн., а саме за період з 01 січня 2012 року по 31 січня 2012 року у сумі 521425,00 грн., за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року у сумі 2027361,00 грн. та за період з 01 квітня 2012 року по 30 квітня 2012 року у сумі 1047631,00 грн.; п. 198.1. п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого завищено суму податкового кредиту з податку па додану вартість всього у сумі 3596417,00 грн., а саме за період з 01 січня 2012 року по 31 січня 2012 року у сумі 521425,00 (п'ятсот двадцять одна тисяча чотириста двадцять п'ять. 00) грн., за період з 01 березня 2012 року по 31 березня 2012 року у сумі 2027361,00 грн. за період з 01 квітня 2012 року по 30 квітня 2012 року у сумі 1047631.00 грн.

Податкове повідомлення-рішення за результатами перевірки та на підставі Акту перевірки не приймалось.

Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Згідно приписів ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. у справі № 1-1/2002 8-рп/2002 надано офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України і зазначено наступне.

Стаття 55 Конституції України, встановлюючи судовий захист прав і свобод людини і громадянина, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Правосуддя здійснюється виключно судами у відповідних формах.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судовий захист прав і свобод необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частинами 2, 3 ст. 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Це означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень, також вирішення питань, які мають правовий характер.

Проблема тлумачення норм щодо повноважень судів неодноразово досліджувалася Конституційним Судом України. Розкриваючи конституційний зміст права на судовий захист, Конституційний Суд України у рішенні від 25.11.1997 р. зазначив, що Конституцією України кожному гарантовано і забезпечено право на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Рішенням від 01.10.1998 р. по справі № 13-рп/98 Конституційний Суд України констатував, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання згідно з частиною другою статті 124 Конституції України поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист.

Конституційний Суд вирішив та в пункті 1.1 рішення від 07.05.2002 р. у справі № 1-1/2002 8-рп/2002 зазначив, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції належить, відповідно до їх повноважень, вирішення питань, що мають правовий характер.

Згідно із ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

З наведених положень КАС України вбачається, що дії суб'єктів владних повноважень можуть бути оскаржені в порядку адміністративного судочинства, якщо такі дії порушують права, свободи та інтереси позивача.

У частині 1 ст. 2 КАС України та інших положеннях КАС України йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки того, що охороняється законом, визначення якого наведено в Рішенні Конституційного суду від 01.12.2004 р. № 18-рп/2004.

Контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплатою податків та зборів (обов'язкових платежів), а також контроль за поданням платниками податків податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків, інших платежів, перевірка їх достовірності є одними з основних функцій державних податкових інспекцій в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонних та об'єднаних державних податкових інспекцій.

Порядок та механізм такого контролю визначається нормативними документами Державної податкової адміністрації України (далі –ДПА України).

Наказом ДПА України від 18.04.2008 р. № 266 “Про організацію взаємодії органів державної податкової служби при проведенні перевірок податкових декларацій з податку на додану вартість з урахуванням інформації розшифровок податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість у розрізі контрагентів” (далі –Наказ № 266) затверджені відповідні Методичні рекомендації щодо такої взаємодії.

Згідно п. 1.3 даного наказу для реалізації Методичних рекомендацій створені такі програмні продукти: система формування та подання до органу ДПС засобами телекомунікаційного зв'язку податкової звітності в електронному вигляді щодо ведення обліку розшифрування податкового кредиту та податкових зобов'язань у розрізі контрагентів; система приймання та комп'ютерної обробки податкової звітності щодо проведення автоматизованого контролю податкової декларації з податку на додану вартість на районному рівні; система автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України.

Відповідно до п. 2.14 Наказу № 266 інформація податкової звітності з податку на додану вартість, надіслана до центральної бази даних податкової звітності, підлягає розподілу відповідно до вимог Методичних рекомендацій щодо порядку розподілу платників податків за категоріями уваги та співставленню засобами системи автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту у розрізі контрагентів на рівні ДПА України.

Підпунктом 16.1.2 п. 16.1 ст. 16 ПК України передбачено, що платник податків зобов'язаний вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів.

Положення пп. 16.1.3 п. 16.1 ст. 16 ПК України зобов'язують платника податків подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Згідно з п. 9.8 ст. 9 ПК України прийняття податкової декларації є обов'язком органу державної податкової служби.

Податкова декларація, згідно приписів п. 46.1 ст. 46 ПК України –це документ, що подається платником податків контролюючому органу у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата податкового зобов'язання, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку.

Відповідно до п. 54.1 ст. 54 ПК України крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов'язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом.

Пунктом 179.5 ст. 179 ПК України визначено, що податкова декларація заповнюється платником податку самостійно або іншою особою, нотаріально уповноваженою платником податку здійснювати таке заповнення, у порядку, передбаченому главою 2 розділу II цього Кодексу.

Внесення змін до податкової звітності, за змістом ст. 50 ПК України, вчиняється шляхом подання уточнюючих розрахунків платником податків.

При цьому, згідно вимог пп. 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 ПК України контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, зокрема, якщо: дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, суми бюджетного відшкодування та/або від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

Відповідно до Методичних рекомендацій щодо централізованого приймання та комп'ютерної обробки податкової звітності платників податків в ОДПС України, затверджених наказом ДПА України від 31.12.2008 р. № 827, за відсутності зауважень до оформлення податкової звітності вона реєструється і вважається прийнятою. Обробка та занесення інформації до електронних баз виконується підрозділом ведення та захисту податкової звітності, у разі відсутності зазначеного підрозділу - підрозділами, на які покладено цю функцію. За відповідність інформації у базах податкової звітності даним податкових документів, наданих платником податків, несуть відповідальність підрозділи ведення та захисту податкової звітності.

Суд звертає увагу, що вищезазначені методичні рекомендації, якими зобов'язаний керуватись відповідач, не містять посилання на можливість прийняття податковим органом податкової декларації платника податку з відміткою “недійсна”.

З наведених нормативних актів вбачається, що обов'язок платника податків подати декларацію з податку на додану вартість узгоджується з обов'язком податкового органу прийняти таку декларацію та, при відсутності зауважень до її оформлення, відобразити показники цієї декларації у відповідних базах податкової звітності.

Відтак, показники податкового кредиту та податкових зобов'язань конкретного платника податків, які відображаються в Деталізованій базі співставлення, формуються на підставі показників поданих таким платником податків податкових декларацій з податку на додану вартість з додатком № 5 до податкової декларації з податку на додану вартість, і повинні їм відповідати.

Вичерпний перелік прав, наданих відповідачу чинним законодавством при здійсненні ним своїх повноважень, наведений у ст. 20 ПК України.

З огляду на вищевказане, суд дійшов висновку, що самостійна зміна відповідачем в Деталізованій базі співставлення показників податкового кредиту та податкових зобов'язань позивача без зміни цих показників самим позивачем шляхом подання уточнюючих декларацій (розрахунків), порушує його права та інтереси, оскільки позивач, як платник податків, має право розраховувати на те, що задекларовані ним в податкових деклараціях показники податкового кредиту та податкових зобов'язань відповідають показникам з централізованої бази даних податкової звітності.

Специфікою податку на додану вартість є те, що цей податок сплачується у складі ціни товарів (робіт, послуг), а одна операція з продажу товару (наданню послуг) викликає відповідні податкові наслідки у обох сторін цієї операції, які є платниками податку на додану вартість: у продавця - податкові зобов'язання, а у покупця - податковий кредит на аналогічну суму.

Згідно пп. 14.1.157 п. 14.1 ст. 14 ПК України податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.

Судом наголошується, що чинна форма "Р" податкового повідомлення-рішення згідно з додатком 2 Порядку направлення органами державної податкової служби податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом ДПА України № 985 від 22.12.2010 р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 1440/18735 від 30.12.2010 р., передбачає місце для внесення даних про збільшення/зменшення податковим органом суми грошового зобов'язання.

Як висновок, за змістом вищезазначених норм платник податків самостійно обчислює суму податкового зобов’язання, яку зазначає у податковій декларації, а у випадку заниження або завищення ним суми податкових зобов'язань, обов’язок визначати податкове зобов’язання платника податків або повідомляти про необхідність внесення відповідних змін до податкової звітності покладено на податковий орган шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення.

Як встановлено судом, податкове повідомлення-рішення за результатами перевірки та на підставі Акту перевірки не приймалось. Проте, інформація на підставі висновків Акту перевірки була введена до бази даних АС “Аудит”, з якої інформація автоматично надійшла до бази даних “Деталізована інформація по платнику ПДВ щодо результатів автоматичного співставлення податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України”.

Отже відповідач, використовуючи висновки Акту перевірки, не вчинив передбачених законом дій, а саме не прийняв податкове повідомлення-рішення.

На думку суду, поведінка суб’єкта владних повноважень у такий спосіб ставить суб’єкта господарювання (позивача) у правову невизначеність, оскільки, з одного боку, є висновки Акту перевірки про встановлені порушення закону, а з іншого боку, такі дії відповідача зачіпають не лише законні інтереси позивача, а й позбавляють його можливості для оскарження такого акту або визнання його незаконним.

Відтак, визнаючи договори позивача нікчемними, а також визнаючи недійсними дані, відображені ним у деклараціях за перевіряємий період, відповідач зобов’язаний був зняти з підприємства податкові зобов’язання, отримані ним у зв’язку з виконання таких договорів, та прийняти відповідне рішення з подальшим внесенням відомостей до інформаційних баз. А інакше з вчинених відповідачем дій (невинесення ППР) можна зробити висновок, що він фактично, визначаючи суми податкових зобов’язань позивачу, порушив та втрутився в його особисте право на самостійне їх декларування.

Суд вважає доцільним зазначити, що зміна податковим органом на підставі Акту перевірки та без прийняття відповідного податкового повідомлення-рішення задекларованого платником податків податкового кредиту чи податкових зобов'язань, як спосіб реагування на виявлені порушення податкового законодавства, законодавством не передбачений.

Крім того, суть висновків Акту перевірки полягає у тому, що позивач порушив вимоги ряду статей ЦК України (ст.ст. 203, 215, 216, 228, 625, 629, 650, 655, 658, 662) щодо реальності та дійсності правочинів з постачальником ТОВ “Сучасні системи” та ТОВ “ТОВ Магнезіт”, а тому сформований позивачем у вказаних періодах податковий кредит та податкові зобов’язання з покупцями відповідач вважає недійсними.

Разом з тим, позивач надав суду копії документів - договори, кошториси на проведення робіт, протоколи погодження договірної ціни, податкові та видаткові накладні, довідки про вартість виконаних будівельних робіт, акти здачі-прийняття робіт (послуг), копії банківських виписок щодо оплати виконаних робіт, які підтверджують проведення позивачем господарських операцій з зазначеними в акті контрагентами.

Відтак, належними доказами підтверджено, що на момент проведення перевірки у позивача були наявні всі необхідні документи, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського та податкового обліку, для віднесення до податкового кредиту сум, сплачених позивачем ТОВ “Сучасні системи” та ТОВ “ТОВ Магнезіт”.

Аналіз наданих позивачем податкових та видаткових накладних, товарно-транспортних накладних, декларацій з ПДВ, інших первинних та платіжних документів свідчить про дотримання позивачем спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту по операціям з ТОВ “Сучасні системи” та ТОВ “ТОВ Магнезіт”, які були предметом перевірки.

Відповідач не надав суду належних доказів того, що на момент проведення операцій з позивачем ТОВ “Сучасні системи” та ТОВ “ТОВ Магнезіт” було фіктивним підприємством, вчиняло порушення в сфері оподаткування, документувало безтоварні операції з метою формування фіктивного податкового кредиту та валових витрат для інших суб’єктів господарювання, та укладало нікчемні правочини, які завідомо порушують публічний порядок та суперечать інтересам держави і суспільства.

Як зазначено Вищим адміністративним судом України в інформаційному листі від 20 липня 2010 року №1112/11/13-10 “Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби”, процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування з податку на додану вартість повинна включати такі етапи: 1. Встановлення факту здійснення господарської операції. 2. Встановлення спеціальної податкової правосуб’єктності учасників господарської операції. 3. Встановлення зв’язку між фактом придбання товарів (послуг) спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг) і господарською діяльністю платника податку. 4. Встановлення дотримання платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Законом, що визначає платників податку на додану вартість, об’єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету є Закон України “Про податок на додану вартість”.

Оскільки матеріали справи містять податкові накладні, надані позивачу його контрагентами, відповідачем в акті перевірки та відзиві на позов не зазначено жодних посилань щодо несплати Товариствами податку на додану вартість до бюджету, судом вбачаються неправомірними посилання відповідача, викладені в акті перевірки.

У відповідності ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Окремо суд звертає увагу, що ст. 215 ЦК України розрізняє нікчемні та оспорювані правочини.

Так, згідно вказаної статті ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, нікчемним визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладання, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду. Отже, в цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Іншим видом недійсних правочинів є оспорювані правочини, відмінність яких від нікчемних полягає в тому, що оспорювані правочини припускаються дійсними, проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

З цією нормою ЦК України узгоджуються і положення ч. 1 ст. 207 ГК України, за якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вказані норми Цивільного та Господарського кодексів України не тільки не містять прямої вказівки на нікчемність правочину, укладеного з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави, а навпаки, вказують на його оспорюваність.

З наведеного вбачається, що оскільки недійсність вчинених позивачем правочинів з зазначеним контрагентом законом прямо не встановлена, то такі правочини слід віднести до оспорюваних, а тому викладені в Акті перевірки висновки ДПІ про нікчемність цих правочинів є передчасними та безпідставними.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності вчинення ним дій з внесення відомостей за результатами перевірки позивача до інформаційних баз.

Враховуючи все вищевикладене у своїй сукупності та беззаперечність доказів, що свідчать про протиправність дій відповідача по самостійній зміні (зменшенню) задекларованих податкових зобов'язань позивача за період 01.03.2012 року по 31.03.2012 року на 2 027 361,00 грн., а за період з 01.04.2012 року по 30.04.2012 року на суму 1047631 грн., та податкового кредиту за період 01.03.2012 року по 31.03.2012 року на 2 027 361,00 грн., а за період з 01.04.2012 року по 30.04.2012 року на суму 1047631 грн., а разом з цим і беручи до уваги той факт, що за результатами протиправних дій відповідача до інформаційних баз відповідача потрапила інформація про протиправну зміну задекларованих позивачем своїх податкових зобов'язань та податкового кредиту з податку на додану вартість за період з 01.03.2012 року по 30.04.2012 року, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ “Арх-Ательє” є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів правомірності прийнятих ним спірних рішень з урахуванням всіх встановлених фактичних обставин та вимог законодавства.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням викладеного, суд приходить висновків про задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнання протиправними дії ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва по зменшенню задекларованих податкових зобов'язань ТОВ «Арх- Ательє» за період з 01.03.2012 р. по 31.03.2012 р. на суму ПДВ 2027361,00 (два мільйони двадцять сім тисяч триста шістдесят одна, 00) грн., а за період з 01.04.2012 р. по 30.04.2012 р. та суму 1047631,00 (один мільйон сорок сім тисяч шістсот тридцять одна гривня 00 коп.) грн.

3. Визнати протиправними дії ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва по зменшенню задекларованого податкового кредиту ТОВ «Арх-Ательє» період з 01.03.2012 по 31.03.2012 на суму ПДВ 2027361,00 (два мільйони двадцять сім тисяч триста шістдесят одна гривня 00 коп.) грн., а за період з 01.04.2012 по 30.04.2012 на суму 047631,00 (один мільйон сорок сім тисяч шістсот тридцять одна гривня 00 коп.) грн.

4. Зобов'язати ДПІ у Шевченківському районі державної податкової служби м. Києва розглянути питання про вилучення інформації про результати проведеної у період з 22 серпня 2012 року по 28 серпня 2012 року виїзної позапланової документальної перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Арх-Ательє» з питань дотримання вимог податкового законодавства щодо правомірності формування та повноти декларування податку на додану вартість за період з 01 січня 2012 року по 31 січня 2012 року та з 01 березня 2012 року по 30 квітня 2012 року за наслідками якої складено Акт № 1284/22-20/31515812 від 04 вересня 2012 року з інформаційних баз державної податкової служби країни.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.Б. Федорчук