Рішення № 30274059, 29.03.2013, Чорноморський міський суд Одеської області (до 25.04.2025 - Іллічівський міський суд Одеської області)

Дата документу 29.03.2013

Справа №1511/3941/2012

Провадження №2/1511/1503/12

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2013 року Іллічівський міський суд Одеської області в складі:

головуючого - судді Семенова О.А.,

при секретарі - Кравченко М.А.,

за участю:

представника позивачки - ОСОБА_1,

відповідачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4,

представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м.Іллічівська Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобілю, визнання права власності та витребування автомобілю, зобов'язання повернути кошти -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_7 звернулася до суду з|із| позовом до свого чоловіка, ОСОБА_2, стверджуючи, що він без її відому розпорядився автомобілем - вантажний сідловий тягач марки «MAN F 200», державний номер НОМЕР_1, видавши довіреність на його користування та розпорядження директору ТОВ «Лізлен» ОСОБА_8 та продавши ОСОБА_3, отримавши від нього 10000,00 доларів США по розписці. Подалі ОСОБА_3 продав цей автомобіль ОСОБА_5. Позивачка вважає, що відповідачем порушено її права, як співвласника автомобілю, який є спільним сумісним майном подружжя. 14 червня 2012 року вона від ОСОБА_2 дізналася, що автомобіль проданий, а отриманими коштами він розпорядився на свій розсуд. Просить визнати недійсним правочин договір купівлі-продажу вказаного автомобілю, укладений у формі розписки між ОСОБА_3 та ОСОБА_2. Визнати за нею право власності на 1/2 частку цього автомобілю, зобов'язати ОСОБА_2 повернути ОСОБА_3 отримані за проданий автомобіль 10000,00 доларів США (еквівалент 80900,00грн.), витребувати від ОСОБА_5 цей автомобіль, стягнути з відповідача судові витрати.

ОСОБА_1, представник ОСОБА_7, в судовому засіданні вимоги підтримав та пояснив, що спірний автомобіль було придбано в період шлюбу позивачки та ОСОБА_2 за сумісні кошти для використання в інтересах сім'ї. Автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя та згоди на його продаж позивачка не надавала, чим було порушено її права як співвласника.

ОСОБА_2 в судовому засіданні вимоги визнав в повному обсязі та пояснив, що в жовтні 2009 року він за домовленістю з ОСОБА_9 за усною угодою продав йому вказаний автомобіль, видавши довіреність на розпорядження ним ТОВ «Лізлен», директором якого є дружина покупця - ОСОБА_8. Автомобіль проданий був за 25000,00 доларів США, але він отримав тільки 10000,00 доларів США, погодившись, що ОСОБА_9 сплатить залишок суми поступово. Дружині про продаж автомобілю не казав. ОСОБА_9 тривалий час відкладував повний розрахунок, з чим він погоджувався так як продавав йому ще автомобілі та довіряв.

ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснив, що в вересні 2009 року придбав у ОСОБА_2 спірний автомобіль за 12000,00 доларів США, сплативши при покупці 10000,00 доларів США про що ОСОБА_2 видав розписку. Залишок - 2000,00 доларів США - ОСОБА_2 сплатив в квітні 2010 року. Оформлення продажу затримувалося для уникнення порушень податкового законодавства. Переоформлення автомобілю було вчинено за довідкою-рахунком від 29 липня 2011 року через ТОВ «Ольвія-Юг». Подалі автомобіль продав ОСОБА_5. Розписку про отримання коштів ОСОБА_2 представити не в змозі. Крім вказаного автомобілю він придбав у ОСОБА_2 ще два вантажних автомобіля.

Адвокат ОСОБА_4, представник ОСОБА_3, у судовому засіданні пояснив, що визнання недійсним розписку про отримання коштів не передбачено законодавством. Розпорядження майном фізичної особи-підприємця регулюється нормативно-правовими актами, що регулюють підприємницьку діяльність. При укладанні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого подружжя, та позивачем не доведено, що ОСОБА_2 діяв не інтересах сім'ї. Просить у позовних вимогах відмовити. Крім того, вніс заяву про стягнення з ОСОБА_2 витрат на правову допомогу надану ОСОБА_3 в розмірі 4000,00грн. (а.с.127).

ОСОБА_5 та його представник ОСОБА_6 у судовому засіданні вимоги не визнали, вважаючи їх безпідставними.

Судом встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_2 знаходяться у шлюбі з 21 липня 1983 року (а.с.6).

ОСОБА_2, будучі власником автомобілю - вантажний сідловий тягач марки «MAN F 200», державний номер НОМЕР_1, видано довіреність від 15 жовтня 2009 року ТОВ «Лізлен» в особі ОСОБА_8 на розпорядження цим автомобілем, дія якої припинена 14 червня 2012 року за заявою ОСОБА_2 (а.с.7,8).

За довіреністю від 03 вересня 2010 року видану ОСОБА_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_8 на розпорядження спірним автомобілем, ОСОБА_8 29 липня 2011 року зняла цей автомобіль з обліку в органах ДАЇ для реалізації (а.с.79).

Згідно договору комісії від 29 липня 2011 року, укладеним між ОСОБА_2, ТОВ «Ольвія-Юг» та ОСОБА_3, довідкою-рахунком від 29 липня 2011 року серія КІМ №887467 спірний автомобіль продано ОСОБА_3 за 42431грн. (а.с.96-98).

За довідкою-рахунком серія ДПІ №379200 від 14 червня 2012 року ОСОБА_5 придбав спірний автомобіль у ОСОБА_3 за 56000,00грн. (а.с.46).

ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем з 2004 року (а.с.103).

Згiдно ст.1 ЦК України, завданнями цивiльного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд i вирiшення цивiльних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи iнтepeciв фiзичних осiб, прав та інтересів юридичних осiб, інтересів держави. Вiдповiдно до положень Конституцiї України, суд при вирiшеннi справи керується принципом верховенства права, вiдповiдно до якого, зокрема, людина, iї права та свободи визнаються найвищими цiнностями та визначають змiст i спрямованiстъ дiяльностi держави.

Згідно з ч.1 ст.60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, а у разу поділу спільного майна подружжя їх частки є рівними (ст.70 СК України).

За ч.1 ст.61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

З наведених положень та ст.ст.57, 58 СК України випливає, що власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Підставами набуття права спільної сумісної власності подружжя є юридично визначений факт шлюбних відносин або проживання чоловіка і жінки однією сім'єю, а особистої приватної власності кожного з подружжя є, зокрема, поділ, виділ належної частки за законом.

Відповідно до Конституції України усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92).

Одним із видів розпоряджання власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом; законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності (стаття 320 ЦК України).

Згідно ч.1 ст.55 Господарського кодексу України (далі - ГК України) громадяни України, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці відносяться до суб'єктів господарювання.

Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління (ч.1 ст.133 ГК України).

Але на відміну від інших суб'єктів господарювання це майно не передається у власність фізичної особи-підприємця, так як ця особа, відповідно до ст.325 ЦК України, не є суб'єктом права приватної власності.

Тобто, майно виділене зі спільної сумісної власності подружжя відноситься до майна яке використовується фізичною особою-підприємцем.

Відповідно до чч.1,2 ст.145 ГК України майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, а зміна правового режиму майна суб'єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна.

При цьому судом приймається до уваги рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року №17-рп/2012 у справі за конституційним зверненням приватного підприємства „ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України, за яким орган конституційної юрисдикції дійшов до висновку, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Виходячи з системного аналізу перелічених правових норм, є підстави вважати, що майно приватного підприємця є також об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема це стосується спірного автомобілю, яким ОСОБА_2 не мав права розпорядитися без згоди дружини - позивачки за справою.

Разом з тим, судом враховується, що не можливо усну домовленість між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо продажу спірного автомобілю вважати відповідним правочином, так як такого виду правочини не підлягають укладенню в усній формі (ст.206, ч.4 ст.334 ЦК України).

Фактично правочин щодо переходу права власності на спірний автомобіль відбувся 29 липня 2011 року шляхом укладення відповідних договору комісії та довідки-рахунку, а передача коштів у 2009 та 2010 роках було авансовими платежами щодо його продажу, що не було предметом позовних вимог та отримано в якості доказів під час судового розгляду справи.

Згідно ст.ст.10,27,60 ЦПК України сторони, яки приймають участь у справі, користуються рівними правами відносно надання доказів, їх дослідження та доведення до суду їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ти обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд приходить до висновку, що вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Як вбачається з договору надання правової допомоги, укладеного між відповідачем ОСОБА_3 та адвокатом ОСОБА_4 вартість наданих послуг склала 4000,00грн., що не суперечить обсягу фактично наданої правової допомоги та відповідно до ст.ст.79,88,89 ЦК України підлягає стягненню з позивачки.

Керуючись ст.ст.10, 11, 209, 215, 218, 294 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобілю, визнання права власності та витребування автомобілю, зобов'язання повернути кошти, залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в розмірі 4000,00грн..

Апеляційна скарга подається до апеляційного суду Одеської області через Іллічівський міський суд Одеської області протягом десяти днів з дня наступного за проголошенням.

Суддя