Постанова № 30233208, 20.03.2013, Окружний адміністративний суд міста Севастополя

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 березня 2013 рокуСправа №827/379/13-а

Окружний адміністративний суд міста Севастополя у складі колегії суддів:

головуючого судді - Гавури О.В.,

суддів - Прохорчук О.В.,

- Майсак О.І.,

при секретарі - Плаксіній О.С.,

за участю:

позивачів - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представників позивачів - ОСОБА_4, довіреність № б/н від 20.02.13, ОСОБА_5, довіреність № б/н від 20.02.2013,

представника відповідача - Державної міграційної служби України - Хістова Вадима Юрійовича, довіреність № 9-10127 від 27.06.2012,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Севастополі адміністративну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до Окружного адміністративного суду міста Севастополя з позовом до Державної міграційної служби України про скасування рішень від 27 грудня 2012 року № 793-12 та № 788-11 та зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання їх біженцями.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем вимог діючого законодавства, а саме: статті 1 Конвенції по статус біженців від 28 липня 1951 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", вважають, що оскаржувані рішення приймалися без врахування всіх обставин, які стосуються їх справ.

Ухвалою від 07 лютого 2013 року відкрито провадження в адміністративній справі №827/379/13-а, закінчене підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду.

У ході судового розгляду справи позивачі та представники позивачів на задоволенні позовних вимог наполягали. Пояснили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є громадянами країни свого проживання - України, причина звернення до органів міграції є переслідування з боку влади та громадян Киргизстану за ознакою національності. Це, за їхніми словами, виражається у тому, що особам не киргизької національності відмовляють у прийомі на роботу, у Киргизії тривалий час існує напруженість у міжетнічних відносинах. Це приводить до того, що багато узбеків й осіб інших національностей при можливості залишають Киргизію.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, просив відмовити в їх заловоленні з підстав, викладених у письмових запереченнях. Зазначив, що на момент прийняття оскаржуваних рішень, політична обстановка у Киргизстані поліпшилась, наведені позивачами відомості носять загальний характер, були заперечені факти причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Крім того, позивачі повідомили, що не належать ні до якої політичної, військової, релігійної, громадської організації, соціальної групи, яка може бути причиною її переслідування з боку влади чи груп населення Киргизстану. Позивачі є громадянами Киргизстану, тому не могли зазнавати переслідувань за ознакою громадянства (підданства), у зв'язку з чим позивачам було відмовлено у визнанні біженцями.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, встановивши обставини у справі, перевіривши докази та вивчивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбек.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкав у Ошській області, Араванського району, село Чек-Абад. Освіта вища, за спеціальністю - викладач вищої математики.

ОСОБА_2 одружений з ОСОБА_3, мають двох неповнолітніх дітей.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянкою Республіки Киргизстан, етнічна належність - узбечка.

У Киргизстані до від'їзду в Україну мешкала в АДРЕСА_1.

ОСОБА_3 одружена, має двох неповнолітніх дітей. Освіта вища, за спеціальністю - хімік-біолог.

06.07.2010 ОСОБА_2 звернувся із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) із заявою про надання статусу біженця.

13.07.2010 ОСОБА_3 звернулася із заявою про надання статусу біженця до відділу міграційної служби в АР Крим Держкомнацрелігій із заявою про надання статусу біженця.

У своїх поясненнях та заяві про надання статусу біженця Позивачі зазначали, що причиною такого звернення стало загострення конфлікту між киргизами та узбеками, порушення прав людини. Позивачі не можуть повернутись на Батьківщину у зв'язку з тим, що вони побоюються переслідувань зі сторони влади Киргизстану та певних груп населення за національною ознакою, не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни, тому що заворушення у цій країні відбувалися за підтримкою військових та правоохоронних органів.

Як встановлено судом, постановами Окружного адміністративного суду м. Севастополя від 07.12.2011 по справам №2а-2914/11/2770 та №2а-2561/11/2770 за позовами ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігій позовні вимоги задоволені частково, скасовані рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 22.02. 2011 № 175-11 про відмову ОСОБА_2 у наданні статусу біженця та № 171-11 про відмову ОСОБА_3 у наданні статусу біженця та зобов'язано Державний комітет України у справах національностей та релігій розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про надання статусу біженця та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця. Дані постанови набрали законної сили.

У додатковій співбесіді від 14.05.2012, яка була проведена ГУ Державної міграційної служби України в АР Крим, відповідно до вказаних судових рішень, позивачі вказували, що причиною звернення до органів міграції, є те, що обстановка у Киргизії тяжка, узбеків притискують. На роботу не беруть, забороняється розмовляти на узбецькій мові, невиправдані затримання та арешти осіб узбецької національності. На питання чи підвертаються переслідуванням родичі, Позивачі надали негативну відповідь.

31.01.2013 позивачі отримали повідомлення, що згідно з рішеннями Державної міграційної служби від 27.12.2012 №793-12 та №788-11 їм відмовлено в визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні на підставі абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

За правилами ч. 6 ст. 6 КАС України іноземці та особи без громадянства користуються в Україні таким самим правом на судовий захист в адміністративних справах, що і громадяни України. Це відповідає засадам правового статусу іноземців та осіб без громадянства, встановленим Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", відповідно до ст.3 якого іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять.

Частиною другою ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту регулюються Конституцією України, Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 N 3671-VI, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон № 3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 7 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Частиною п'ятою ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", визначено підстави, умови й порядок звернення іноземця та особи без громадянства до відповідного органу міграційної служби із заявами про визнання їх біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку дії дозволу перебування в Україні, у разі їх законного перебування в Україні.

Відповідно до ст. 8 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім'єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви.

Згідно з ч.1 ст. 10 Закону, рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

Згідно зі ст. 6 зазначеного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частиною першою ст. 4 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" закріплено збереження єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист. Зокрема, у частині першій статті 10 цього Закону передбачається, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих із заявником на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді справи суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим суд зважає на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.

Законом України від 21.10.1999 ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік).

Відповідно до зазначеного Керівництва встановлені критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Так, згідно з п.п. 37 та 38 Керівництва фраза «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань» є головною у понятті. Оскільки побоювання суб'єктивні, це поняття надає суб'єктивний елемент про положення особи, яка звертається з проханням визнати її біженцем. Тому для встановлення статусу біженця вимагається, у першу чергу, оцінка клопотання заявника, а не суджень про обставини, що склалися у країні його походження. При цьому до уваги приймаються не тільки душевний стан особи при встановленні його статусу біженця, але й те, що цей стан повинен бути підкріплений об'єктивною ситуацією.

Пунктом 42 Керівництва передбачено, що при вирішенні питання про надання або відмову у наданні статусу біженця необхідно надати оцінку твердженням заявника. Уповноважена влада, яка встановлює статусу біженця, необов'язково повинна мати своє судження про умови у країні походження шукача притулку. Його твердження, однак, не можуть розглядатися абстрактно, а повинні буди оцінені у контексті відповідної вихідної інформації про створену ситуацію. Побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може доказати у межах розумного, що його тривале перебування у країні походження стало нестерпним для нього або було б нестерпним, якщо б він повернувся назад.

При цьому, відповідно до п. 43 Керівництва, ці міркування не повинні обов'язково засновуватися на особовому досвіді прохача. Те, що, наприклад, трапилось з його друзями, рідними та іншими членами тієї же расової або соціальної групи, може бути свідоцтвом того, що його побоювання стати раніше або пізніше жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

У п. 45 Керівництва зазначено, слово «побоювання» відноситься не тільки до особи, яка дійсно переслідувалась, але також і до тих, хто бажає уникнути ситуації, що може призвести до переслідування.

Користування паспортом, відповідно до пункту 48 Керівництва, не завжди може розглядатися як свідчення лояльності його власника або як показник відсутності побоювань. Сам по собі факт володіння дійсним національним паспортом не є перешкодою для отримання статусу біженця.

Пунктом 53 Керівництва встановлено, що прохач може піддаватися різним видам впливу, які самі по собі не підпадають під поняття «переслідування» (зокрема, дискримінація у різних формах), у деяких випадках у поєднанні з іншими неблагоприємними факторами (наприклад, загальна обстановка небезпеки у країні походження).

До того ж, відповідно до п. 54 Керівництва при певних обставинах дискримінація прирівнюється переслідуванням. У тому числі, коли дискримінація призводить до наслідків, які наносять істотну шкоду зазначеним особам, наприклад, серйозні обмеження у праві заробляти на життя, здійснювати релігійні обряди, у доступі до існуючих можливостей у сфері освіти.

У п. 65 Керівництва зазначено, що переслідування можуть виходити від решти населення, яка не поважає порядок, встановлений законами даної країни. Так, де серйозні дискримінаційні або принижуючі гідність дії здійснюються місцевим населенням, такі можуть розглядатися як переслідування, якщо відомо, що влада свідомо допускає це або якщо влада відмовляється або не може забезпечити ефективний захист.

Переслідування за національною ознакою, згідно з пунктом 74 Керівництва, можуть включати в себе вороже відношення та засоби, направлені проти національної (етнічної, язикової) меншості, та при певних обставинах факт належності до такої меншості може сам по собі слугувати підставою для обґрунтованих побоювань переслідування.

Керівництвом щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, введено таке поняття, як біженець «на місці».

Так, відповідно до п.п.94 та 95 Керівництва, вимога щодо знаходження особи за межами своєї країни для того, щоб називатися біженцем, не означає, що ця особа повинна обов'язково покинути її легально або навіть у зв'язку цілком обґрунтованих побоювань. Вона може вирішити просити статус біженця після перебування який-небудь термін за кордоном. Особа, яка не була біженцем у момент від'їзду з країни, але яка набула цього статусу пізніше, має назву біженець «на місці». Особа набуває статусу біженця «на місці» у зв'язку з обставинами, які виникли у країні його походження під час його відсутності.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18.03.2004 № 1629-ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Згідно з Директивою Європейського союзу 2004/83/ЄС від 29.04. 2004 «Про мінімальні стандарти для кваліфікації та статусу громадян третіх осіб або осіб без громадянства у якості біженців або осіб, які потребуються іншу форму міжнародного захисту, та змісту захисту, який надається», вимоги якої використаються у практиці Європейського Суду зі справ людини, заява є обґрунтованою, якщо виконані наступні умови: заявник зробив реальні спроби обґрунтування своєї заяви; були надані всі істотні факти, які є у розпорядженні заявника, та задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; ствердження заявника є напоумленими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист при першій можливості, крім випадків, коли заявник зможе привести поважні причини, які перешкоджали наданню цієї заяви; встановлено, що у цілому заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, встановлені судом факти свідчать, що позивачі вжили всіх можливих спроб обґрунтувати свої заяви; повідомили про всі важливі факти, які були в їх розпорядженні; зазначені факти є правдоподібними та несуперечливими щодо конкретної та загальної інформації у справі позивачів; позивачі заслуговують на довіру, оскільки відносно них не встановлено компрометуючої інформації.

Відповідачем не доведено обставин, які виключають можливість надання статусу біженця, що передбачені ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Доводи відповідача щодо зміни на даний час ситуації у країні походження позивача судом до уваги не приймаються, оскільки це твердження є суб'єктивним, приведені факти не підтверджуються належними доказами у розумінні статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, та це не є обставиною, яка виключає можливість визнання біженцем.

Отже, Державна міграційна служба України при прийнятті рішень про відмову позивачам у визнанні біженцями виходила із суб'єктивних міркувань щодо ситуації у країні походження шукачів притулку, та не врахувала особистого відчуття позивачів щодо побоювання стати жертвами переслідування в Киргизстані за ознакою національності.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

У ході судового розгляду доводи представника відповідача щодо правомірності дій Державної міграційної служби України не знайшли свого підтвердження та спростовані фактичними обставинами та доказами, встановленими судом.

З урахуванням викладеного, відповідачем, у порушення вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Європейської практики, не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов визнання позивачів біженцями, а тому рішення від 27.12.2012 № 793-12 та від 27.12.2012 № 788-12 про відмову у визнанні біженцями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягають скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов'язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 біженцями, суд вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Стаття 162 Кодексу адміністративного судочинства України наводить перелік способів захисту порушених прав, свобод чи інтересів та інших видів висновків суду по суті позовних вимог. При цьому даний перелік не є вичерпний, оскільки відповідно до частини третьої цієї статті суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Тобто, спосіб захисту, обраний судом, не обов'язково має збігатися з тим, що просить позивач у позовних вимогах.

Отже, суд може змінити чи уточнити формулювання позовних вимог, а в необхідних випадках і вийти за межі позовних вимог відповідно до частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

У зв'язку з викладеним, з метою належного і повного захисту прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_2 по справі №10 SEV 02001 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 по справі №10 SEV 00011 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

Відповідно до ч. 3 ст. 160 КАС України повний текст постанови складено 25.03. 2013.

Керуючись статтями 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27 грудня 2012 року № 793-12 ОСОБА_2.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 27 грудня 2012 року № 788-12 ОСОБА_3.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_2 по справі №10 SEV 02001 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 по справі №10 SEV 00011 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення у відповідності до вимог законодавства щодо встановлення статусу біженця.

В решті позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Севастопольського апеляційного адміністративного суду у порядку і строки, передбачені статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя О.В. Гавура

Судді О.В.Прохорчук

О.І. Майсак