Рішення № 30199221, 13.03.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-51/9887-2012 13.03.13

За позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі

1) Міністерства внутрішніх справ України

2) Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України

до Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1"

про розірвання договору та стягнення 14 400 000, 00 грн.

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Гулевець О.В.

Івченко А.М.

Представники:

від прокуратури: Шевченко О.В.

від позивача 1: Шустов М.В.

від позивача 2: Шустов М.В.

від відповідача: Харитонова Л.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора міста Києва звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України та Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України до Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1" про розірвання договору та стягнення 14 400 000, 00 грн. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору №30/12 від 20.12.2009 р., укладеним між позивачем 2 та відповідачем.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.07.2012 року порушено провадження у справі № 5011-51/9887-2012, розгляд справи призначено на 01.08.2012 р., за участю представників сторін та прокурора, яких зобов'язано надати суду певні документи.

25.09.2012 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва сторони подали заяву про затвердження мирової угоди, укладеної між Міністерством внутрішніх справ України, Державним спеціальним проектним інститутом Міністерства внутрішніх справ України та Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" та припинення провадження у справі на цій підставі.

При цьому, 26.11.2012 р. через відділ діловодства Господарського суду міста Києва Приватне акціонерне товариство "Київміськбуд-1" подало заяву про залишення заяви про затвердження мирової угоди без розгляду.

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами.

Між тим, мирова угода не призводить до вирішення спору по суті, сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою, припиняють спір.

Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне (без державного втручання) врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.

Як зазначається у п. 3.19. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» одним із способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін, яка може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета позову. Мирова угода може бути укладена і стосовно певної частини позовних вимог. Умови мирової угоди мають бути викладені чітко й недвозначно з тим, щоб не виникало неясності і спорів з приводу її змісту під час виконання.

В той же час, дослідивши зміст мирової угоди та додані до неї документи, суд дійшов висновку про неможливість її затвердження, оскільки остання не врегульовує розбіжностей сторін стосовно предмета спору.

У процесі провадження у справі відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що у зв'язку з тимчасовим припиненням господарської діяльності Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1", останнім не було добудовано та, відповідно, не передано у власність Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України адміністративну (нежитлову) будівлю, що є предметом договору від 30.12.2009 р. № 30/12 та, при цьому, відповідач відзначає, що на будівництво об'єкту витрачено 13 373 810, 66 грн.

Крім того, відповідач заперечує проти розірвання договору та зазначає, що така вимога суперечить положенням ст. 188 Господарського кодексу України, оскільки Державний спеціальний проектний інститут Міністерства внутрішніх справ України не звертався до відповідача з пропозицією про розірвання договору.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 05.10.2012 р. через перебування судді Пригунової А.Б. у відпустці справу № 5011-51/9887-2012 передано для розгляду судді Гулевець О.В.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 24.10.2012 р. справу № 5011-51/9887-2012 передано для розгляду судді Пригуновій А.Б. для подальшого розгляду, у зв'язку з виходом з відпустки.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.12.2012 р. призначено колегіальний розгляд справи №5011-51/9887-2012.

Розпорядженням Виконуючого обов'язки Голови Господарського суду міста Києва від 24.12.2012 р. визначено склад суду для розгляду справи № 5011-51/9887-2012 - Пригунова А.Б. (головуюча), Гулевець О.В. та Привалов А.І.

Розгляд справи відкладався в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

У процесі провадження у справі представники позивачів в усному порядку пояснили, що на момент укладення договору об'єкт не був побудований, а кошти фактично залучались для закінчення будівництва. Крім того, представник позивачів відзначив, що укладаючи спірний правочин, фактично позивач 2 мав на меті отримати у майбутньому майно, що має бути побудовано відповідачем за рахунок коштів позивача 2.

Представник відповідача підтвердив вищезазначене та повідомив суду, що на даний час ним не виконано свої зобов'язання щодо будівництва об'єкта.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками провадження у справі, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 13.03.2013 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження у справі, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30.12.2009 р. між Державним спеціальним проектним інститутом Міністерства внутрішніх справ України та Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" укладено договір про придбання адміністративної (нежитлової) будівлі № 30/12, за умовами якого відповідач зобов'язався в порядку, на умовах та у спосіб, що встановлені договором, передати позивачу 2 адміністративну (нежитлову) будівлю належним чином введену в експлуатацію, яка відповідає мінімально встановленим показникам щодо оснащеності та готовності, які визначено у додатку до договору № 1 до договору, а позивач 2 - прийняти товар та сплатити відповідачу його вартість у порядку та на умовах, передбачених договором.

Відповідно до п.п. 2.1., 2.2. договору загальна вартість товару за договором становить 14 400 000, 00 грн. та може здійснюватись частинами.

Відповідно до п.п. 3.1., 3.2., 3.3. договору відповідач зобов'язується передати в порядку, на умовах та у спосіб, що визначені договором товар, який відповідає технічним вимогам та встановленим позивачем 2 умовам, разом з усіма оформленими належним чином правовстановлюючими документами, у строк не пізніше ніж 9 календарних місяців з дати підписання договору, але не пізніше 20.09.2010 р. Відповідач зобов'язується сприяти у отриманні позивачем 2 права власності на товар та його державної реєстрації у відповідності з вимогами чинного законодавства. Датою поставки товару вважається дата підписання уповноваженими представниками сторін акту приймання-передавання товару.

У відповідності до п. 7.1. договору у випадку порушення зобов'язань, що виникають з договору, сторони несуть відповідальність, визначену договором та/або чинним в України законодавством.

За змістом п. 7.2. договору у разі порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань, передбачених договором, позивач 2 має права в односторонньому порядку відмовитися від договору, попередивши про це відповідача за 20 днів до припинення дії договору.

Договір, відповідно до п. 10.1., набирає чинності з дати підписання його сторонами та реєстрації у позивача 2 і діє до 20.09.2010 р., а в частині взаєморозрахунків до повного їх виконання.

Технічні вимоги адміністративної (нежитлової) будівлі по вул. Маршала Тимошенко, 21 у місті Києві, що є об'єктом договору від 30.12.2009 р. № 30/12, закріплені в додатку № 2 до договору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем 2 перераховано на користь Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1" 14 400 000, 00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 2 від 21.01.2010 р., № 3 від 22.01.2010 р., № 4 від 25.01.2010 р., № 5 від 22.01.2010 р., № 9 від 26 01.2010 р. та № 10 від 27.01.2010 р., належним чином засвідчені копії яких містяться в матеріалах справи.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор стверджує, що Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" істотно порушено умови договору від 30.12.2009 р. № 30/12 щодо строків виконання зобов'язань в частині передачі майна, у зв'язку з чим просить розірвати договір відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України та стягнути з відповідача на користь Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України грошові кошти у розмірі 14 400 000, 00 грн.

Нормативно обґрунтовуючи заявлені вимоги про стягнення грошових коштів у розмірі 14 400 000, 00 грн., прокурор посилається на норми ст. 653 Цивільного кодексу України та ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України, якими визначено порядок та підстави відшкодування збитків у разі порушення господарського зобов'язання.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників регулюються цивільним законодавством, зокрема, Цивільним кодексом України.

Цивільне законодавство, відповідно до ст. 3 Цивільного кодексу України, ґрунтується, зокрема, на засадах свободи договору.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Нормами ст. 631 Цивільного кодексу України встановлено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як встановлено ст. 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до загального визначення підряду, що міститься у ст. 837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Згідно з ч. 1 ст. 846 Цивільного кодексу України строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Відповідно до ст. 875 Цивільного кодексу України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов'язаних з місцезнаходженням об'єкта.

Проаналізувавши зміст договору від 30.12.2009 р. № 30/12 та заслухавши пояснення учасників судового процесу, суд дійшов висновку, що укладаючи спірний правочин, сторони мали на меті укладення інвестиційного договору, за умовами якого відповідач за рахунок коштів позивача 2 має виготовити (збудувати) майно та передати його позивачу, а позивач 2 - здійснити фінансування такого майна.

В той же час, за загальними принципами цивільного законодавства України укладення правочину з метою встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, свідчить про удаваність останнього та тягне за собою певні наслідки, визначені Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тобто, закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Тож, у даному випадку до правовідносин сторін застосовується положення законодавства, що регулюють відносини підряду.

Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України вставлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Тож, в силу положень Цивільного кодексу України договірні зобов'язання є обов'язковими для виконання сторонами у порядку та у строк, визначений відповідним договором.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У відповідності до ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Згідно зі ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За умовами договору від 30.12.2009 р. № 30/12 відповідач зобов'язаний виготовити (побудувати) та передати Державному спеціальному проектному інституту Міністерства внутрішніх справ України майно, розташоване за адресою м.Київ, вул. Тимошенка, 21 не пізніше 20.09.2010 р.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як встановлено судом та не заперечується учасниками провадження у даній справі, нерухоме майно - адміністративна будівля, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Тимошенко, 21 на даний час не побудоване, майно Державному спеціальному проектному інституту Міністерства внутрішніх справ України не передано.

Відповідачем факт невиконання зобов'язання за договором від 30.12.2009 р. № 30/12 щодо будівництва майна та передачі його позивачу 2 не заперечується та, при цьому, не надано суду доказів на підтвердження наявності об'єктивних причин щодо неможливості їх виконання.

У відповідності до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. у справі № 1-2/2002 обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Такої ж позиції дотримується й Верховний Суд України, що знайшло своє відображення у постановах від 19.09.11р. у справі №22/110, від 20.11.2012р. у справі №28/5005/640/2012.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Підсумовуючи вищенаведене, здійснивши оцінку наявних у справі доказів за правилами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, виходячи із заявлених прокурором вимог та наведених обставин, приймаючи до уваги подані учасниками провадження докази та фактичні дані, що містять інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування у даній справи та досліджені у судовому засіданні, суд дійшов висновку, що Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" істотно порушено умови договору від 30.12.2009 р. № 30/12, у зв'язку з чим вимоги прокурора про його розірвання визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню судом.

Що ж до вимог прокурора про стягнення на користь Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України грошових коштів у розмірі 14 400 000, 00 грн., суд відзначає, що відповідно до ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Статтею 22 Цивільного кодексу України передбачено відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Так, у вказаній статті зазначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Відповідно до ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Застосування відповідальності у вигляді відшкодування, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань, збитків, що встановлена вказаною нормою можливе лише за наявності складу правопорушення, до якого входять наступні елементи: протиправна поведінка, наявність збитків, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та спричиненням збитків, а також вина.

Отже, однією з необхідних умов настання відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника та збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність правопорушника є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої сторони, - наслідком протиправної поведінки правопорушника.

В той же час, суд відзначає, що кошти, перераховані на виконання договору від 30.12.2009 р. № 30/12 не є збитками у розумінні вищенаведених норм.

З огляду на вищенаведене суд вважає необґрунтованими позовні вимоги в частині стягнення коштів у розмірі 14 400 000, 00 грн., визначених прокурором, як збитки, а отже у суду відсутні правові підстави для стягнення цих коштів із заявлених підстав.

Разом з тим, суд відзначає, що фактично заявлена прокурором вимога про стягнення вищевказаних коштів, спрямована на повернення позивачу 2 суми, перерахованої на виконання умов договору № 30/12 від 30.12.09р.

У судовому засіданні 13.03.2013 р. прокурор та представник позивача 2 подали клопотання про вихід за межі позовних вимог у разі необхідності захисту інтересів позивачів.

Відповідно до ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Тож, приймаючи до уваги положення ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи необхідність захисту інтересів позивачів, суд вважає за необхідне задовольнити вищевказане клопотання та вийти за межі позовних вимог у даній справі.

Враховуючи, що кошти у розмірі 14 400 000, 00 грн. отримано Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" на підставі договору від 30.12.2009 р. № 30/12, щодо якого суд дійшов висновку про розірвання, тобто фактично відпала підстава, на якій були отримані зазначені грошові кошти, і договірні зобов'язання не були виконані відповідачем, суд дійшов висновку про необхідність стягнути з відповідача на користь позивача 2 14 400 000 грн. в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки підстава, на якій були набуті вказані кошти, відпали.

Про застосування положень ст. 1212 Цивільного кодексу України до правовідносин, що виникають із порушення умов договорів підряду зазначається, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 22.01.2013 р. № 5006/18/13/2012.

За таких обставин, суд вважає за необхідне стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1" на користь Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України кошти у розмірі 14 400 000, 00 грн.

Судовий збір розподіляється відповідно до вимог чинного законодавства України.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Розірвати договір № 30/12 від 20.12.2009 р., укладений між Державним спеціальним проектним інститутом Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Круглоуніверситетська, 16, код ЄДРПОУ 08581887) та Приватним акціонерним товариством "Київміськбуд-1" (04205, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 29-Б, код ЄДРПОУ 24595667).

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1" (04205, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 29-Б, код ЄДРПОУ 24595667), з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання судового рішення на користь Державного спеціального проектного інституту Міністерства внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Круглоуніверситетська, 16, код ЄДРПОУ 08581887) 14 400 000, 00 грн.

3. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київміськбуд-1" (04205, м. Київ, вул. Маршала Тимошенка, 29-Б, код ЄДРПОУ 24595667), з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання судового рішення, в доход Державного бюджету України 65453 (шістдесят п'ять тисяч чотириста п'ятдесят три) грн.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 18.03.2013 р.

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Гулевець О.В.

Івченко А.М.