Рішення № 30073165, 20.03.2013, Київський районний суд м. Одеси

_____________________

Справа № 1512/17004/2012

Провадження № 2/520/1501/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.03.2013 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Куриленко О.М.,

за участю секретаря - Баранової Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Відділ опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ сумісно набутого майна, визначення місця проживання дитини,

ВСТАНОВИВ:

05 березня 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просить суд визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1; поділити спільне майно подружжяАДРЕСА_1, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 у рівних долях, та визнати за ОСОБА_1, право приватної особистої власності на 1/2 квартири АДРЕСА_2, визнати за ОСОБА_2, право приватної власності на 1/2 квартири АДРЕСА_2 визначити місце проживання неповнолітньої дитини, ОСОБА_3, разом з ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2.

Свої вимоги мотивувала тим, що 16.09.2004 року вона разом з чоловіком ОСОБА_2 за сумісні кошти придбали квартиру АДРЕСА_2, але у зв'язку з тим, що на час придбання вказаної квартири вони сумісно проживали в іншій державі, квартира була придбана за договором купівлі-продажу на ім'я матері чоловіка ОСОБА_4, яка через деякий час вказану квартиру подарувала ОСОБА_2.

Позивач вказує на те, що 09.12.2009 року вона разом з сином ОСОБА_3 зареєстрували своє місце проживання у вказаній квартирі.

Крім того позивач посилається на те, що чоловік ОСОБА_2 тривалий час проживає та працює в Новій Зеландії, у зв'язку з чим вважає доцільним визначити місце проживання сина разом з нею.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового засідання сповіщені належним чином у порядку ст.74,76,77 ЦПК України.

Позивач та її представник у судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в позові.

Відповідач у судовому засіданні позов визнав в повному обсязі, проти його задоволення не заперечував.

Представник третьої особи відділу опіки та піклування КРА ОМР у судове засідання не з'явився, про час, дату та місце розгляду справи сповіщався належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Суд, вислухавши сторін, дослідивши матеріали справи та надані докази, вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Правовідносини між сторонами по справі є цивільно-правовими та урегульовані положеннями Цивільного Кодексу України та Сімейним Кодексом України.

Судом встановлено, що 04 листопада 2000 року Виконавчим комітетом Бритівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про що складено відповідний актовий запис № 19, вказана обставина підтверджується Свідоцтвом про шлюб Серії НОМЕР_1 виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Білгород-Дністровського міського управління Юстиції Одеської області повторно 16 листопада 2012 року (а.с. 3)

Від даного шлюбу 31 березня 2005 року народився син ОСОБА_3 (а.с. 7).

02 грудня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_4 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та складається в цілому з трьох кімнат,загальною площею 61,2 кв.м., житловою площею 37,0 кв.м.

У судовому засіданні позивач пояснила, що вказану квартиру вона разом з чоловіком придбали за сумісні кошти 16.09.2004 року, але у зв'язку з тим, що на час придбання вказаної квартири вони сумісно проживали в іншій державі, а саме Новій Зеландії квартира була придбана за договором купівлі-продажу на ім'я матері чоловіка ОСОБА_4.

Також пояснила, що в червні 2007 року вона разом з сином ОСОБА_3 повернулись на України та почали проживати у вказаній квартирі. Згодом в листопаді 2008 року сумісно з чоловіком розпочали здійснювати ремонт у вказаній квартирі, який було завершено у квітні 2009 року

Той факт, що договір дарування був оформлений лише на ім'я чоловіка у судовому засіданні позивач обгрунтувала тим, що на той момент вона з чоловіком тривалий час проживала разом, мали неповнолітню дитину, були зв'язані взаємними почуттями кохання та довіри, у зв'язку з чим саме по собі питання хто буде юридично власником квартири між ними не виникало.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні підтвердив вищенаведені факти в повному обсязі.

Таким чином, відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦКП України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку .

Відповідно до чинного законодавства, загальною спільною власністю чоловіка і жінки є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, що може бути об'єктом права приватної власності, крім майна нажитого кожним з чоловіка і жінки за час їхнього роздільного проживання при фактичному припиненні подружніх відносин.

Згідно з положеннями ст. 60 СК України майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, навіть якщо один із них не мав самостійного заробітку.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, що означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язанні доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте ними у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя, тобто якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано лише чоловіка, це ще не означає, що він є одноосібним власником майна.

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Річ - це об'єкт матеріального світу, саме предмети якого є об'єктом права власності.

Подружжя володіє, користується та розпоряджається майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності на рівних засадах, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, відповідно до положень ст. 63 СК України.

Дружина та чоловік з часу реєстрації шлюбу мають право на поділ набутого ними майна як під час перебування у шлюбі, так і після його розірвання.

Стаття 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу

Ст. 69 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Кожен із співвласників має право на поділ спільного майна.

Поділ всього майна, яке було спільною сумісною власністю подружжя, або лише певної речі, означає припинення щодо нього режиму об'єкта права спільної сумісної власності.

При визначені розміру часток майна дружини та чоловіка суд керується ст. 70 СК України, відповідно до положень якої у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частиною 1 статті 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Тому суд, виходячи з наведених вимог закону та керуючись роз`ясненнями Постанови Пленуму Верховного суд України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя», вважає, що по даній справі слід застосувати засади рівності часток подружжя.

Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" № 11 від 21.12.2007р., вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення ведення спільного господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Виходячи з вищезазначеного, та приймаючи до уваги визнання позову відповідачем, суд вважає, що майно, яке придбано за час шлюбу, а саме квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Задовольняючи позов, суд не відступає від засади рівності часток подружжя, оскільки матеріали справи не містять жодних відповідних доказів для зменшення частки будь-кого з подружжя.

Відповідно ст.ст. 355 ч.1, 356 ч.1 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності ( спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Статтею 372 ЦК України визначено, що майно, яке є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У відповідності до ч. 1 ст.160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Крім цього, за правилом ч. 1 ст. 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання неповнолітніх дітей беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дітей до кожного з них, вік дітей, стан їх здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Як встановлено в судовому засіданні, неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає з матір'ю (позивачем по справі) ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_2, а батько (відповідач по справі) ОСОБА_2 часто на тривалий час виїжджає за кордон у зв'язку зі своєю роботою, то суд вважає, що місце проживання малолітнього сина ОСОБА_3 слід визначити з матір'ю.

Сторони по справі не заперечують проти такого визначення місця проживання малолітнього.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд насамперед керується інтересами дитини.

Крім того при ухваленні рішення по справі суд виходить з того, що відповідач повністю визнав позов.

Відповідно до ч. 1 та 4 ст. 174 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального, сімейного законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст. 7, 8, 10, 11, 15, 209, 212, 213, 214, 215, 223, 293, 294 ЦПК України, ст. ст. 60, 62, 63, 67 СК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Відділ опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ сумісно нажитого майна, визначення місця проживання дитини - задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_1 право приватної особистої власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2

Визнати за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2

Визначити місце проживання неповнолітньої дитини, ОСОБА_3, разом з матір'ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2.

Рішення суду може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення рішення.

Суддя Куриленко О. М.