Постанова № 29988293, 14.03.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" березня 2013 р. Справа № 5023/5141/12

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гончар Т. В. , суддя Гребенюк Н. В.

при секретарі Сіренко К.О.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 (особисто); ОСОБА_2 за довіреністю б/н від 16.07.2012 р.,

відповідача - Бежинського А.В. за довіреністю № 832 від 13.07.2012 р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Харківське підприємство автобусних станцій" (вх. №579Х/3-11 від 15.02.13 р.) на рішення господарського суду Харківської області від 28.01.13 у справі № 5023/5141/12

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до Публічного акціонерного товариства "Харківське підприємство автобусних станцій", м. Харків

про визнання частково недійсної додаткової угоди

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2012 року позивач - Фізична особа - підприємець ОСОБА_1, звернувся до господарського суду Харківської області з позовом , в якому просив суд визнати недійсними п.п. 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди №1 від 06.01.2011 року, укладеної між ФО-П ОСОБА_1 та ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" як додаток до договору про продаж квитків і надання послуг на автостанціях №457 від 11.12.2006р. Крім того, судові витрати пов'язані з розглядом справи просив покласти на відповідача.

Рішенням господарського суду Харківської області від 28.01.2013р. у справі № 5023/5141/12, з урахуванням додаткового рішення від 07.02.2013р. (суддя Ковальчук Л.В.) позов задоволено. Визнано недійсними пункти 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди № 1 від 06.01.2011 р., складеної між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та відповідачем - Приватним акціонерним товариством "Харківське підприємство автобусних станцій", як додаток до договору від 11.12.2006 р. № 457 "Про продаж квитків і надання послуг на автостанціях".

Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Харківське підприємство автобусних станцій" на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 1073,00 грн. судового збору.

Відповідач з вказаним рішенням не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013 у справі № 5023/5141/12 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ФО-П ОСОБА_1 відмовити.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом першої інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим. Зокрема, посилається на те, що суд невірно визначив правовідносини сторін, визначивши їх як правовідносини представництва по укладенню договору перевезення пасажирів і багажу від імені перевізника, тоді як відповідно до договору та вимог закону між позивачем та відповідачем склалися правовідносини з надання послуг та виконання робіт, пов'язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.

Разом з цим, заявник апеляційної скарги стверджує, що, оскільки позивач у справі не є платником податку на додану вартість, а є платником єдиного податку, він не має правових підстав для отримання податку на додану вартість у складі вартості автобусних квитків. Вказані відрахування здійснюються відповідачем до державного бюджету України та не перераховуються позивачеві у чіткій відповідності до норм чинного податкового законодавства. Тому, саме відповідач є платником ПДВ, тобто, мав включати цей податок загальної продажної вартості квитка, у складі якої є вартість послуги перевізника та послуги автостанції, утримувати його з пасажира і сплачувати до бюджету (включати до своїх податкових зобов'язань за певний період).

Представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу відповідача (вх.№1908 від 01.03.2013р.), а також у судовому засіданні, проти вимог апеляційної скарги заперечує. Стверджує, що позивач не згоден з апеляційною скаргою, вважає викладені в ній обставини невмотивованими, безпідставними, такими, що суперечать встановленим законодавчим нормам і не спростовують висновків, встановлених судом першої інстанції, покладених в основу рішення. Вважає рішення суду законними і обґрунтованим, таким, що прийнято за відсутності порушень матеріального та процесуального права та при повному і всебічному з'ясуванні обставин, які мають значення до справи, а тому таким, що не підлягає скасуванню.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, заслухавши у судовому засіданні уповноважених представників позивача та відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, пояснень до скарги та відзиву на скаргу, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсними п.п. 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди №1 від 06.01.2011 року, укладеної між ФО-П ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством "Харківське підприємство автобусних станцій" як додатку до договору про продаж квитків і надання послуг на автостанціях №457 від 11.12.2006р.

За результатами розгляду даної справи, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог. При цьому, суд керувався, зокрема, ст.ст. 203, 215, 237 Цивільного кодексу України, ст. ст. 14, 178, 185 Податкового кодексу України.

Харківський апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування прийнятого у даній справі судового рішення, з огляду на таке.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" від 06.11.2009р. №9 передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" N 02-5/111 від 12.03.1999р.).

Отже, з вищенаведеного вбачається, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Разом з цим, за змістом ст.1 Господарського процесуального кодексу України суд, вирішуючи справу, вживає заходів щодо захисту порушених прав та законних інтересів особи, яка звернулася з позовом до суду. При цьому, згідно зі ст.16 Цивільного кодексу України, визнання правочину недійсним є способом захисту порушених прав та законних інтересів особи. Отже, при вирішенні по суті справи за позовом про визнання договору (угоди) недійсним суд має виходити з того, чи було допущено порушення прав позивача внаслідок укладення такого договору.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 зареєстрований фізичною особою-підприємцем за розпорядженням Чугуївської районної державної адміністрації Харківської області від 22.03.2001р. №24720020001001063. Має ліцензію на надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом від 25.08.2010р. Сер. НОМЕР_1. На податковому обліку в Чугуївській ОДПІ перебуває з 22.03.2001 року. Здійснює діяльність на спрощеній системі оподаткування, платником ПДВ не зареєстрований.

Дослідженням матеріалів справи колегією суддів встановлено, що 11.12.2006р. між ФО-П ОСОБА_1 (далі перевізник) та ВАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" (далі ХПАС) був укладений договір №457 від 11.12.2006р. про продаж квитків і надання послуг на автостанціях (далі договір), предметом якого є надання послуг і виконання робіт, пов`язаних з відправленням і прибуттям автобусів та пасажирів автобусних маршрутів згідно з затвердженими розкладами руху на автостанціях м. Харкова та Харківської області, які входять до складу ВАТ "ХПАС".

За позивачем сторони правочину визначили права і обов'язки перевізника, зокрема : виділення автобусів для перевезення пасажирів (п. 2.2.1), виконання рейсів (п.2.2.3), складення розкладу рухів автобусів та таблиць вартості проїздів (п.2.2.2), інші супутні послуги, які перевізник надає самостійно на власний ризик; а за відповідачем сторони правочину визначили права і обов'язки власника автобусних стоянок, зокрема: інформування пасажирів з питань руху автотранспорту (п.2.1.1), реалізація квитків (п.2.1.2), забезпечення диспетчерського управління рейсів (п.2.1.3), інші супутні послуги, які власник автостоянок надає самостійно на власний ризик.

З матеріалів справи вбачається, що квитки на проїзд, їх вартість складалась з вартості послуг з перевезення, страхового внеску та станційного збору, які розподілялись наступним чином: виручка від реалізації квитків згідно з касовими відомостями Ф-20АСС, без урахування страхового збору, розподіляється у співвідношенні: винагорода ХПАС- 11% (в тому числі ПДВ), перевізнику - 89% (п.3.1).

У відповідності до п.3.2 договору виручка від реалізації багажних квитків касами автостанцій розподіляється у співвідношенні : винагорода ХПАС - 50% (в тому числі ПДВ), перевізнику - 50%.

У п.6.3. договору зазначено, що ХПАС є платником податку на прибуток у розмірі 25% і сплачує його на загальних умовах згідно з вимогами Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Перевізник є платником єдиного податку.

У розділі 7 договору сторони погодили термін дії договору - з 1 січня 2007 року до 31 грудня 2007 року.

При відсутності за місяць до закінчення терміну дії договору заяви від однієї з сторін про перегляд умов або припинення дії договору останній автоматично продовжується на наступний рік на тих самих умовах.

06 січня 2011 року між ФО-П ОСОБА_1 та ВАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" було укладено додаткову угоду № 1 від 06.01.2011р. до договору (далі додаткова угода), за умовами якої була збільшена вартість квитка за рахунок додавання до вартості проїзду 20% ПДВ, та визначено за відповідачем обов`язок нараховувати вищевказаний ПДВ при реалізації квитків і сплачувати його в бюджет.

Згідно з п.3.1. додаткової угоди виручка від реалізації квитків згідно з касовими відомостями без урахування страхового збору та податку на додану вартість розподіляється у співвідношенні : винагорода ХПАС - 11%, перевізнику - 89%.

У п.3.2. додаткової угоди сторони погодили, що виручка від реалізації багажних квитків касами автостанцій без урахування ПДВ розподіляється у співвідношенні: винагорода ХПАС - 50%, перевізнику - 50%.

Відповідно до п.3.5 додаткової угоди при реалізації квитків на проїзд ПДВ в розмірі 20% ХПАС нараховує на вартість проїзду без страхового збору згідно з наданою перевізником таблицею вартості проїзду, а також на вартість перевезення багажу та сплачує його до бюджету.

Місцевим господарським судом була досліджена спірна додаткова угода та надана їй відповідна правова оцінка у відповідності до норм податкового та цивільного законодавства, за якими визнано недійсними пункти 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди № 1 від 06.01.2011р.

Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що ФО-П ОСОБА_1 здійснював підприємницьку діяльність з надання послуг перевезення пасажирів і багажу, і діяв на підставі відповідної ліцензії Сер. НОМЕР_1 (а.с. 20). Перевізник не був зареєстрований платником ПДВ, оскільки знаходився на спрощеній системі оподаткування та сплачував єдиний податок на підставі п.п. в) п.п.1 п.1 підрозділу 8 розділу XX Податкового кодексу України в редакції станом на 01.01.2011 року, тому суд дійшов правомірного висновку, що позивач не мав права включати ПДВ у вартість наданих ним послуг з перевезення.

ХПАС не є перевізником та не має ліцензії на надання транспортних послуг, і на підставі договору від 11.12.2006р. № 457 надавав позивачу послуги з продажу квитків на проїзд та послуги автостанції.

Судом враховано, що згідно підпункту 10 пункту 2 розділу I Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою КМУ від 18.02.97р. № 176, квиток на проїзд визначений як документ установленої форми, який підтверджує факт укладення договору перевезення, а за нормами п.40 Постанови КМУ від 18.02.1997р. № 176 «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту" договір перевезення - це договір між пасажиром та перевізником щодо надання/отримання послуги перевезення.

Вартість пасажирського квитка складалась з - вартості послуги перевезення, яку надавав позивач; послуги страхового внеску, яку надавав страховик та послуги станційного збору, яку надавав відповідач.

Оподаткування послуг перевезення та станційного збору здійснюється на загальних підставах в порядку, визначеному п.п. «б» п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України.

Згідно з п.36.4 ст.36 Податкового кодексу України виконання податкового обов'язку може здійснюватися платником податків самостійно або за допомогою свого представника чи податкового агента.

Відповідач по відношенню до позивача не був податковим агентом, оскільки ці правовідносини згідно з умовами п. 14.1.180 Податкового кодексу України діють виключно у відношенні податку на доходи фізичних осіб. Відповідач, у свою чергу, по відношенню до позивача не був представником по сплаті податку на додану вартість, оскільки ці правовідносини передбачаються у розділі V Податкового кодексу України виключно в порядку п.64.6 ст.64 в кореспонденції з п. 14.1.139 Податкового кодексу, шляхом укладення договору спільної діяльності та покладанні на юридичну особу обов'язку вести результати спільної діяльності.

Проте, з матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, договір № 457 від 11.12.2006р. в якості договору про спільну діяльність в органі ДПІ не реєструвався.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що оскільки послуга перевезення надається пасажиру самим перевізником (позивачем), а квиток на проїзд є договором на перевезення, що укладається між пасажиром і відповідним перевізником, то вартість квитка не може бути об'єктом договору між іншими учасниками процесу оформлення замовлення на продаж квитка. Домовленість сторін, викладена у п.п. 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди про зобов'язання відповідача нараховувати та перераховувати до бюджету ПДВ з вартості реалізованих квитків, в частині послуг позивача (вартості проїзду), суперечить вищевказаним приписам Податкового кодексу, а також принципам індивідуального обов'язку сплачувати податки. Таким чином, зміст п.3.5 додаткової угоди не відповідає п.п. в) п.п.1 п.1 підрозділу 8 розділу XX (в редакції станом на 01.01.2011 р.) Податкового кодексу України, оскільки при визначенні об'єкта оподаткування у вартості квитка повинен враховуватись податковий статус кожного з учасників : перевізника, агента, страховика. В разі відсутності реєстрації однієї із сторін договору в якості платника ПДВ, вартість наданих ним послуг при реалізації квитка податком на додану вартість не оподатковується. Позивач, як особа, що знаходиться на спрощеній системі оподаткування та сплачує єдиний податок, був звільнений в 2011 році від нарахування та уплати ПДВ, а тому не мав права підписувати спірну додаткову угоду та надавати згоду відповідачеві нараховувати на вартість проїзду податок на додану вартість. Право нараховувати ПДВ на виручку суб'єктам підприємницької діяльності підпункт 20.1.27 ст.20 Податкового кодексу України надає лише податковому органу, яким не є відповідач.

Відповідач з позицією суду першої інстанції не погоджується та стверджує, що його правовідносини з позивачем з продажу квитків на проїзд за своєю правовою природою є комерційним посередництвом (агентськими відносинами), які регулюються главою 31 Господарського кодексу України.

Згідно з п.1 ст. 297 Господарського кодексу України за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Отже, сам заявник в апеляційній скарзі зазначає, що, продаючи квитки на проїзд, ніяким комісійним товаром він, в дійсності не торгує, а укладає договори перевезення з пасажиром від імені позивача, обґрунтовуючи нормами спеціального законодавства про автомобільний транспорт, а не правилами комісійної торгівлі. Тому, такі ствердження ХПАС не суперечать висновкам, викладеним в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції, який послався, як на аналогію - на норми глави 17 ЦК України, що визначають представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (п.1 ст.237 ЦК України).

У відповідності до п. 7.1 Наказу Мінтранс від 28.08.2001р. № 565 «Про затвердження Типового технологічного процесу надання послуг пасажирських автостанцій та автовокзалів», відносини перевізника з власниками автостанцій визначаються договором, який передбачає доручення перевізника укладати від його імені договір з пасажиром про перевезення та отримання послуг автостанції.

Тому, зважаючи на те, що у п.189.4 ст.189 ПК України не йдеться про визначення бази оподаткування ані за договорами комерційного посередництва, ані представництва, ані доручення, підстави у відповідача вважати, що його діяльність з продажу квитків на проїзд підпадає під особливості, визначені у вищевказаній нормі податкового закону, відсутні. Натомість листами, опублікованими Державною податковою Адміністрацією України на протязі 2011 року, а саме : N 16223/6/15-3415-26 від 07.09.2011р., N 24064/7/15-3417-26 від 07.09.2011р., N 4430/7/15-3417-26 від 27.10.2011р., № 1142/6/15-3415-26 від 18.01.2012р., надавались роз'яснення щодо неправомірності втручання агента у ціну перевізника при продажі квитків, відсутності права агента нараховувати ПДВ на вартість проїзду перевізників - не платників ПДВ та відсутності права агента формувати свої податкові зобов'язання та видавати податкові накладні на послуги перевезення, які агент з продажу квитків пасажиру не надає.

Положення, викладені у цих листах ґрунтуються на тих же нормах Податкового кодексу України, які застосував місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, що свідчить про те, що послуга з продажу квитків регулюється загальною нормою п.п. «б» п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України, а не нормами п.189.4 ст. 189 Податкового кодексу України, на яку посилається відповідач.

Щодо посилання заявника скарги на внесення Законом України від 24.05.2012 № 4834-УІ Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм змін і доповнень у ст. 189 Податкового кодексу України, за якими було удосконалено порядок оподаткування податком на додану вартість операцій з продажу квитків на проїзд, як на підставу правомірності не застосування ним такого порядку до прийняття вищевказаних змін, колегія суддів вважає безпідставним, враховуючи наступне.

Так, у вказаному Законі встановлено, що Верховна рада постановляє внести до Податкового кодексу України такі зміни : доповнити пунктом 189.13 такого змісту: У разі постачання відповідно до Закону України "Про автомобільний транспорт" квитків на проїзд в автобусах та на перевезення багажу базою оподаткування є винагорода, що включає автостанційний збір. До бази оподаткування не включається вартість перевезення, що перераховується перевізнику, та сума витрат на страхування пасажирів, яка перераховується страховій компанії.

Законом України від 24.05.2012 № 4834-УІ прямо указано, що вищевказані зміни вносяться з метою удосконалення деяких податкових норм. Доповнення Податкового кодексу України новим пунктом 189.13 не кореспондувало із паралельним внесенням якихось змін у п.189.4 ст.189 Податкового кодексу, що свідчить про непричетність положень п.189.4 ст.189 ПК до правовідносин з продажу квитків на проїзд, проліт, закладів розваг, або інших.

До введення в дію Закону України від 24.05.2012 № 4834-УІ Державна Податкова Адміністрація України, Державна податкова служба у Харківській області надавали численні роз'яснення щодо неправомірності обкладення податком на додану вартість послуг перевізника - не платника ПДВ, які повністю співпадають із встановленими пунктом 189.13 нормами, що свідчить про факт, що ніяких змін пункт 189.13 у Податковий кодекс України не вніс, а був додатково внесений з метою унормування визначення бази оподаткування в спірних правовідносинах та захисту прав перевізників і пасажирів на місцях.

Матеріали справи свідчать, що відповідач уклав з позивачем новий договір про продаж квитків № 18/12 від 27.04.2012р. (а.с.21) за 3 місяці до введення в дію Закону України від 24.05.2012 № 4834-УІ і передбачив у розділі 4 договору законні положення про не нарахування ПДВ на вартість проїзду перевізника - не платника ПДВ. І сторони керувались нормами діючого на той час Податкового кодексу, а не змінами, які були внесені лише з 01.07.2012р. Таким чином посилання відповідача на Закон України від 24.05.2012 № 4834-УІ в обґрунтування, як він вважає, незаконності висновків суду, є безпідставними.

Посилання відповідача на встановлені в розділі 3 Примірної форми договору про надання послуг автостанцією перевізникові, затвердженої Наказом Мінавтотранспорту і зв'язку № 860 від 30.11.2010р., - положення про порядок розрахунків із перевізником взагалі не відносяться до даного спору, зважаючи на наступне.

Згідно з п.3.1 Примірної форми договору про надання послуг автостанцією перевізникові, затвердженої Наказом Мінавтотранспорту і зв'язку № 860 від 30.11.2010р., грошові кошти в розмірі % від суми вартості за тарифом реалізованих квитків (тобто чистої суми вартості за тарифом на перевезення, без урахування додаткових зборів та ПДВ), а також ПДВ на дану суму (застосовується тільки для договорів з перевізниками - платниками ПДВ на загальних умовах) підлягають перерахуванню на розрахунковий рахунок перевізника.

Разом з цим, наказом Мінавтотранспорту і зв'язку № 862 від 30.11.2010р. затверджена Примірна форма договору про продаж квитків, в п.3.1 якого зазначено, що за діяльність, пов'язану з цим договором, агент отримує комісійну винагороду в розмірі % від вартості за тарифом.

Проте, накази Мінавтотранспорту і зв'язку № 860 та № 862 від 30.11.2010р. не регулюють порядок оподаткування транспортних послуг на території України, а лише встановлюють порядок оформлення господарських відносин між учасниками надання транспортних послуг.

Пунктом 7.1 наказу Мінтранс від 28.08.2001р. № 565 встановлено, що відносини перевізника з власниками автостанцій визначаються договором, який передбачає доручення перевізника укладати від його імені договір з пасажиром про перевезення та отримання послуг автостанції.

Пунктом 7.1.1 Наказу Мінтранс від 28.08.2001р. № 565 встановлено, що за договором про сумісну діяльність перевізник здійснює перевезення пасажирів, а автостанція надає йому певний обсяг обов'язкових послуг і продає квитки протягом всього терміну до відправлення автобуса в рейс.

Таким чином законодавець дозволив автостанції і перевізнику укладати два види договорів : звичайний, або про сумісну діяльність і надав їх примірну форму, затверджену наказами Мінавтотранспорту і зв'язку № 860 та № 862 від 30.11.2010р. В разі укладення договору сумісної діяльності, цей договір реєструється у органі ДПІ і за ним сторони визначають хто буде вести відокремлений податковий та бухгалтерський облік сумісної діяльності та, відповідно, на кого покладений обов'язок сплачувати податки (ПДВ, податок на прибуток, інші), отримані від такої діяльності. Для цього в договір вносяться відповідні положення, на які посилається відповідач. Враховуючи, що договір № 457 від 11.12.2006р., який уклали між собою позивач та відповідач, як зазначалось вище, не був зареєстрований в органі ДПІ як договір сумісної діяльності, то внесення положень про покладення на відповідача обов'язку утримувати з пасажирів і сплачувати до бюджету ПДВ з послуг, які надає самостійно позивач, є незаконним, а посилання відповідача в цій частині є такими, що суперечать нормам чинного законодавства.

Згідно зі ст.36 Закону України «Про автомобільний транспорт» до обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями автомобільному перевізнику, належать продаж квитків. За надання обов'язкових послуг автостанцій з осіб, які придбавають проїзні квитки, стягують автостанційний збір, що входить до вартості квитка.

Отже зазначене свідчить, що законом не передбачене право автостанції стягувати з пасажирів та залишати у своєму розпорядженні ПДВ, нарахований на послуги перевізника, оскільки цей ПДВ не входить до вартості автостанційного збору.

Згідно зі ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду від 12.03.1999 р. № 02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (із змінами), недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Аналіз вищенаведених норм чинного законодавства, умов спірної додаткової угоди та інших матеріалів справи дає підстави вважати, що п.п. 3.1, 3.2, 3.5 додаткової угоди №1 від 06.01.2011р. суперечать приписам Податкового кодексу України, а також загальним принципам індивідуального обов'язку сплачувати податки, тому обґрунтовано з законних підстав визнані судом недійсними.

Така правова позиція Харківського апеляційного господарського суду співпадає з висновками Харківського апеляційного адміністративного суду, з розгляду адміністративного позову ФО-П ОСОБА_1 до Чугуївської об'єднаної ДПІ, третя особа - ПАТ «ХПАС» про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення. Так, в ухвалі Харківського апеляційного адміністративного суду від 27.11.2012р. у справі № 2а-8267/12/2070 зазначено, що включення до договору про надання послуг положень про зобов'язання ПАТ «Харківське підприємство автобусних станцій» нараховувати і перераховувати до бюджету ПДВ з вартості реалізованих квитків, в частині, яка розподілена на користь позивача, суперечить приписам ПК України і загальним принципам індивідуального обов'язку сплачувати податки.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли підтвердження в матеріалах справи, а господарський суд Харківської області дав належну юридичну оцінку обставинам справи та правильно застосував норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим підстави для скасування рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013р. у справі № 5023/5141/12 відсутні.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в резолютивній частині оскаржуваного рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013р. у справі № 5023/5141/12, з урахуванням додаткового рішення від 07.02.2013р., має місце описка щодо найменування відповідача, а саме - помилково вказано Приватне акціонерне товариство "Харківське підприємство автобусних станцій", яке суду першої інстанції слід виправити на - Публічне акціонерне товариство "Харківське підприємство автобусних станцій".

Керуючись ст. ст. 99, 101, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013р. у справі № 5023/5141/12 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 11.03.2013р.

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Гребенюк Н. В.