Рішення № 29981592, 04.03.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-51/11447-2012 04.03.13

За позовом Виконуючого обов'язки Прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до: 1) Шевченківської районної у місті Києві ради

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Оксамит"

3) Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головне управління державної казначейської служби України у місті Києві

про визнання рішення частково недійсним та недійсним договору

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Чебикіна С.О.

Гулевець О.В.

Представники:

від прокуратури: не з'явились

від позивача: не з'явились

від відповідача 1: Журавель Д.В.

від відповідача 2: Янко І.М.

від відповідача 3: Журавель Д.В.

від третьої особи: не з'явились

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Виконуючий обов'язки прокурора Шевченківського району міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Оксамит" про визнання недійсною позиції 35 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до рішення ХІІ сесії ХХ ІV скликання Шевченківської районної у місті Києві ради від 09.09.2004 р. № 442, відповідно до якого до переліку об'єктів, що знаходяться у власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 237, 50 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»); визнання недійсною позиції 5 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради від 15.09.2005 р. № 71-з, відповідно до якого до переліку об'єктів, що знаходяться у власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»); визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 16.01.2007 р., укладеного між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оксамит" та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 щодо продажу нежилих приміщень з № 1 по № 20 (групи приміщень № 81) загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»); застосування наслідків недійсності правочину та повернення у власність територіальної громади міста Києва нежилі приміщення з № 1 по № 20 (групи приміщень № 81) загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.08.2012 року порушено провадження у даній справі, призначено її до розгляду у судовому засіданні на 24.09.2012 року за участю прокурора та представників сторін, яких зобов'язано надати суду певні документи.

Звертаючись до суду з позовом, прокурор подав заяву про забезпечення позову у даній справі шляхом накладення арешту на нежитлове приміщення, що розташоване за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») загальною площею 239, 20 кв.м. В обґрунтування своєї заяви прокурор посилається на можливість відчуження спірного майна на користь третіх осіб, що може зробити неможливим виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.10.2012 р. у справі № 5011-51/11447-2012 залучено іншим відповідачем Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради.

У процесі провадження у справі відповідачі 1 та 3 подали відзив на позовну заяву, у якому проти позову заперечили, мотивуючи свої заперечення тим, що приймаючи оспорюване рішення Шевченківська районна у місті Києві рада діла в межах та у спосіб, визначені чинним законодавством України, зокрема, відповідно до вимог ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», оспорюваний наказ Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради прийнятий у межах наданих йому повноважень, обставини, з якими закон пов'язує недійсність правочину відсутні.

Також відповідачі 1 та 3 зазначають, що така умова як здійснення поліпшення орендованого майна, у вказаному законі не визначається, а відтак - є необов'язково, та, при цьому, умовами договору оренди не встановлено обов'язку робити будь-які поліпшення комунального майна.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Оксамит" також подало відзив на позовну заяву, у якому зазначає, що передумовою приватизаційної процедури шляхом викупу майна орендодавцем є, зокрема, волевиявлення суб?єкта владних повноважень.

Кім того, відповідач 2 зазначає, що внаслідок порівняння вихідних даних спірного майна, що існували на момент виникнення орендних відносин та на момент їх припинення, вбачається здійснення Товариством з обмеженою відповідальністю "Оксамит" поліпшень орендованого майна, які неможливо відокремити від об'єкту без завдання йому шкоди.

Під час розгляду справи відповідач подав клопотання про залишення позову без розгляду, яке обґрунтовує тим, що прокурором у позовні заяві не вказано правових підстав залучення Київської міської ради у якості позивача.

Розглянувши клопотання відповідача про залишення позову без розгляду, суд відмовив у його задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Згідно зі ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

У відповідності до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратур» прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Згідно рішення № 3-рп/99 від 08.04.1999р. Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналогічні положення містяться у ч 2 ст. 20 Господарського кодексу України.

Як зазначено Конституційним Судом України в рішенні № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р., види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Для розуміння поняття "охоронюваний законом інтерес" важливо врахувати й те, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і не правовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції та законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтею 1, ч. 2 ст. 5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

У відповідності до ст.ст. 1, 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" представницький орган місцевого самоврядування - виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Таким чином, приймаючи до уваги повноваження Київської міської ради, як органу місцевого самоврядування, суд дійшов висновку, що звернення прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради до господарського суду з розглядуваним позовом відповідає функціям позивача та направлено на захист саме охоронюваних законом інтересів територіальної громади міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2012 р. призначено колегіальний розгляд справи № 5011-51/11447-2012.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 12.12.2012 р. визначено склад суду для розгляду справи № 5011-51/11447-2012 - Пригунова А.Б. (головуюча), Чебикіна С.О. та Картавцева Ю.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2012 р. колегією суддів у складі Пригунова А.Б. (головуюча), Чебикіна С.О. та Картавцева Ю.В. справу № 5011-51/11447-2012 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду у судовому засіданні.

Розпорядженням Голови Господарського суду міста Києва від 11.02.2013 р. змінено склад суду для розгляду справи № 5011-51/11447-2012 - Пригунова А.Б. (головуюча), Чебикіна С.О. та Гулевець О.В.

Розгляд справи переносився в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України.

У процесі розгляду спору третя особа направляла клопотання про зобов'язання позивача направити їй копію позовної заяви через неотримання останньої та відкладення розгляду справи.

Щодо поданих клопотань, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Згідно зі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

З наведеного випливає, що Головне управління державного казначейства у місті Києві не позбавлено можливості самостійно реалізовувати свої процесуальні права, визначені, зокрема, ст. 22 Господарського процесуального кодексу України.

У даному судовому засіданні присутні представники відповідачів заперечили проти позову з підстав, наведених у письмових відзивах на позовну заяву.

Представники прокуратури, позивача та третьої особи на виклик суду не з'явились,

В свою чергу, Головне управління державного казначейства у місті Києві повідомлялося про час і місце проведення судового засідання у даній справі, разом з тим, правом на участь у судовому процесі не скористалось, повноважного представника на направило.

Розглянувши у даному судовому засідання вищевказане клопотання прокурора про вжиття заходів до забезпечення позову у даній справі, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Положеннями ст. 67 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві. Про забезпечення позову виноситься ухвала.

Оцінка обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову повинна здійснюватися з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Тож, оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

При вирішення питання про забезпечення позову, господарський суд має враховувати наявність зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, а саме - чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець. Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести адекватність засобу забезпечення позову. При цьому, обов'язок доказування покладається на особу, яка подала заяву про забезпечення позову. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає обов'язковість подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, що кореспондує зі способами захисту порушеного прав. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Тож, заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом як гарантія реального виконання рішення суду.

Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Відповідно до змісту п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" № 16 від 26.12.2011 р. при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Разом з тим, прокурором не обґрунтовано необхідності вжиття заходів до забезпечення позову у даній справі, не зазначено, які докази свідчать про ускладнення та/або неможливість виконання рішення суду, а також не надано доказів на підтвердження вчинення відповідачем 2 дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після подання позову до суду (реалізація майна, підготовчі дії до його реалізації, укладання договорів поруки чи застави спірного майна тощо та не доведено спроможність обраного позивачем заходу забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову, а відтак - суд відмовляє у задоволенні заяви про забезпечення позову у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що учасники провадження були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання, а тому неявка прокурора, позивача та третьої особи не є перешкодою для вирішення спору у даному судовому засіданні.

Відповідно до ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками провадження у справі, оригінали яких оглянуто у судовому засіданні.

У судовому засіданні 04.03.2013 р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників провадження у справі, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

31.08.99р. між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оксамит» укладено договір №40 про оренду нежитлового приміщення, за умовами якого перший зобов'язався передати, а останній - прийняти в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 237,50 кв.м. вартістю 188225 кв. м , яке знаходиться за адресою: м.Київ, провулок Політехнічний, 1/37 для використання під кафе строком дії до 31.08.02р.

У подальшому сторонами вищезазначеного договору вносились зміни до договору в частині умов та строків виконання відповідачем 2 зобов'язань щодо сплати орендних платежів, страхування об'єкту оренди, тощо.

Факт належного виконання сторонами договору його умов не заперечується.

Рішенням Шевченківської районної у місті Києві ради № 442 від 09.09.2004 р. «Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району міста Києва» затверджено перелік об'єктів комунальної власності Шевченківського району міста Києва, що підлягають приватизації, до яких віднесено нежитлове приміщення загальною площею 237, 50 кв.м. за адресою: м. Київ, пров. Політехнічний, 1/33 літ. «А» (п. 35 додатку №1 до рішення ХХІV скликання Шевченківської районної у м.Киві Ради №442 від 09.04.04р) .

Розпорядженням Шевченківської районної у місті Києві ради № 159 від 12.09.2005 р. «Про внесення змін до рішень Шевченківської районної у місті Києві ради «Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району міста Києва» внесено зміни в частині площі та адреси нежилого приміщення, а саме - п. 35 додатку №1 до рішення ХХІV скликання Шевченківської районної у м. Киві Ради №442 від 09.04.04р. до переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу віднесено нежиле приміщення загальною площею 239, 20 кв.м., щ розташоване за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») та визначено покупцем Товариство з обмеженою відповідальністю "Оксамит".

Відповідно до наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві ради № 71-з від 15.09.2005 р. та додатку № 1 до нього нежитлове приміщення загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу включено Товариство з обмеженою відповідальністю "Оксамит" (додаток №1 до наказу).

24.11.2005 р. між Шевченківською районної у місті Києві радою в особі тимчасово виконуючого обов'язки начальника Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оксамит" укладено договір оренди нежилих приміщень територіальної громади Шевченківського району міста Києва, за умовами якого перший на підставі розпорядження Шевченківської районної у місті Києві ради № 223 від 01.11.2005 р. зобов'язався передати, а останній - прийняти у тимчасове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров., 1/33. Мета оренди - під кафе (п.2.1 договору).

Пунктом 8.2 договору визначений строк його дії - з 24.11.05 до 20.10.06р.

11.05.06р. на підставі наказу Головного управління комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видано свідоцтво про право власності, яким посвідчено, що нежилі приміщення з №1 до №20 (групи приміщень №81) загальною площею 239,20 грн., що розташовані в м.Києві по Політехнічному провулку /проспект Перемоги №1/33 (літера А) належать територіальній громаді Шевченківського району міста Києва на праві комунальної власності.

Наказом Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві ради № 108-з від 26.12.2006 р. затверджено висновок вартості нежилого приміщення, що орендує Товариство з обмеженою відповідальністю "Оксамит" за адресою: м. Київ, Політехнічний пров., 1/33 у розмірі 1 070 808, 00 грн. суб'єкта оціночної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю «Ріелтер-Україна» .

16.01.2007 р. між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оксамит" укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення, за умовами якого відповідач 3 зобов'язався передати, а відповідач 2 - прийняти у власність нежилі приміщення загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»).

Пунктами 1.5, 1.6 договору передбачено, що право власності на об'єкт продажу переходить до покупця з моменту сплати пової вартості об'єкту приватизації; визначено вартість об'єкту продажу - 1070808 грн. разом з ПДВ.

На виконання умов вказаного договору Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві ради передало, а відповідач 3 прийняв нежилі приміщення загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»), що підтверджується актом прийому-передачі приміщення від 15.02.2007 р. (копія - у матеріалах справи).

При цьому, судом встановлено, що відповідачем 2 сплачено вартість вищевказаних нежилих приміщень на загальну суму 1 070 808, 00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 39 від 06.02.2007 р. та № 52 від 13.02.2007 р., засвідчені копії яких долучено до матеріалів справи, а оригінали оглянуті судом. Крім того, наведена обставина не заперечується учасниками провадження у справі.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор зазначає, що у Товариства з обмеженою відповідальністю "Оксамит" не виникло права на приватизацію нежилих приміщень загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»), а відтак - відповідачем 3 безпідставно застосовано такий спосіб приватизації як викуп, що, на думку прокурора, свідчить про проведення Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємства Шевченківської районної у місті Києві приватизації спірного майна з порушенням норм чинного законодавства України.

Також прокурор відзначає, що порушення законодавства при включенні майна до переліку об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу тягне за собою невідповідність вимогам закону договору купівлі-продажу спірного майна та є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України.

Нормативно обґрунтовуючи заявлені вимоги, прокурор посилається на приписи ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" щодо застосування приватизації шляхом викупу та п. 51 Закону України "Про державну програму приватизації", якою передбачено, що у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення) орендар одержує право на викуп цього майна, якщо орендарем за згодою орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25 відсотків залишкової (відновної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення).

За твердженням прокурора вищенаведені обставини порушують інтереси держави, оскільки внаслідок застосування такого способу приватизації як викуп, невизначене коло потенційних покупців було позбавлені можливості придбати такий об'єкт на конкурентних засадах.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає за необхідне відзначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України вставлено, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Відповідно до ст. 3 Цивільного кодексу України до загальних засад цивільного законодавства віднесено, зокрема, судовий захист цивільного права та інтересу справедливість, добросовісність та розумність.

За приписами ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

При цьому, суд відзначає, що відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Частиною п'ятою статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Статтею 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти в формі рішень.

Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема щодо прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації.

У відповідності до ст. 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування;

За приписами ст.ст. 328, 329 Цивільного кодексу України Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Як встановлено судом, станом на момент здійснення приватизації спірного майна, останнє належало територіальній громаді Шевченківського району міста Києва на праві комунальної власності, що підтверджується свідоцтвом про право власності Серії ЯЯЯ № 567545 від 11.05.2006 р. Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

У відповідності до визначення, яке міститься в Законі України «Про приватизацію державного майна» (в редакції, чинній станом на час здійснення приватизації спірного майна) приватизація державного майна (далі - приватизація) - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Згідно з ч.1, 4 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції, чинній станом на здійснення приватизації спірного майна) законодавство України про приватизацію складається з цього Закону, інших законів України з питань приватизації. Відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного майна» (в редакції, чинній станом на здійснення приватизації спірного майна) державна програма приватизації визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. У Державній програмі приватизації визначаються, зокрема, відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів.

Як встановлено судом, Державна програма приватизації на 2000 - 2002 роки затверджена Законом України "Про Державну програму приватизації" від 18.05.2000 р. № 1723-III та визначає основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, та відчуження комунального майна, групи об'єктів, які підлягають приватизації, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації державного майна та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України та відповідні заходи щодо виконання цієї програми.

Основною метою приватизації у 2000 - 2002 роках визначено створення умов для сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій та створення конкурентного середовища, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України.

У відповідності до п. 3 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки пріоритетами та основними завданнями приватизації визначено, в тому числі, створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним.

Пунктом 5 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки до групи А віднесено окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних фондів відкритих акціонерних товариств, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішенням господарського суду, та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси.

У відповідності до п. 51 Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення) орендар одержує право на викуп цього майна, якщо орендарем за згодою орендодавця здійснено за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25 відсотків залишкової (відновної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення). Оцінка вартості об'єкта приватизації у цьому разі здійснюється із застосуванням експертної оцінки. Таке ж право одержує орендар у разі прийняття рішення про приватизацію відповідно до законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній станом на здійснення приватизації спірного майна) об'єктом малої приватизації є, зокрема, цілісні майнові комплекси невеликих державних підприємств, віднесених Державною програмою приватизації до групи А, окреме індивідуально визначене майно.

Тож, порядок приватизації спірного майна регламентується Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію) та застосовується до спірних відносин в редакції, чинній станом на здійснення такої приватизації.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.

У відповідності до ст. 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) Фонд державного майна України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об'єктів, які перебувають відповідно у загальнодержавній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають продажу на аукціоні, за конкурсом, викупу.

Частиною 3 статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) включення об'єктів малої приватизації до переліків, зазначених у частині першій цієї статті, здійснюється відповідно до Державної та місцевих програм приватизації або з ініціативи відповідних органів приватизації чи покупців.

Згідно зі ст. 9 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації із залученням, у разі необхідності, аудитора (аудиторської фірми) та здійснюється оцінка його вартості. Акт інвентаризації затверджується керівником та головним бухгалтером підприємства, акт оцінки вартості об'єкта приватизації - керівником органу приватизації. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом визначаються відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України..

У відповідності до ст. 10 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) відповідний орган приватизації публікує в інформаційному бюлетені та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації, перелік об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, який містить назву об'єкта приватизації та його місцезнаходження. Зазначений перелік публікується не пізніш як за 15 днів з дня прийняття рішення про затвердження переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.

За приписами ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент приватизації спірного майна) викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації не проданих на аукціоні, за конкурсом, включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, зданих в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України "Про оренду державного майна".

Як зазначається у п. 5 частини рішення Конституційного суду України від 13.12.2000 року № 4-рп/2000 у справі № 1-16/2000 доцільність застосування того чи іншого способу приватизації визначається цим органом самостійно, окрім випадків, визначених законами. Зокрема, викуп застосовується у випадках, передбачених статтею 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та іншими законами, і є в такому разі обов'язковим для органів приватизації та органів, які затверджують переліки об'єктів малої приватизації.

Тож, з наведеного випливає, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації, як викуп, за відсутності будь-яких додаткових умов, як-то здійснення поліпшення майна більш ніж 25% його вартості.

Проаналізувавши норми законодавства, які були чинними на момент приватизації спірного майна, суд дійшов висновку, що норми Закону Україну "Про Державну програму приватизації" не виключають можливості здійснення приватизації шляхом викупу в інших випадках, зокрема, у випадках передбачених ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Таким чином, нормами п. 51 Державної програми приватизації регулюється приватизація майна орендарем, який зробив поліпшення, однак не обмежує права органу приватизації самостійно обрати такий спосіб приватизації.

Такої ж правової позиції дотримується й Вищий господарський суд України, що знайшло своє відображення у постанові від 24.03.2010 р. № 3/217-36/162.

З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що посилання прокурора на п. 51 Державної програми приватизації та поліпшення майна мають похідний характер по відношенню до предмету спору та права органу приватизації застосувати приписи ст. 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

Крім того, суд звертає увагу на те, що спірне майно до його приватизації належало територіальній громаді Шевченківського району міста Києва на праві комунальної власності, а тому положення п. 51 Державної програми приватизації на 2000-2002 року, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації" щодо процедури його приватизації не застосовується.

Зазначеної позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові від 26 березня 2008 року у справі № 4/147.

В силу положень ст. 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції, чинній станом на здійснення приватизації спірного майна) викуп застосовується щодо об'єктів малої приватизації, включених до переліку об'єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.

Як встановлено судом, нежилі приміщення загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») включено до об'єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу на підставі рішення Шевченківської районної у місті Києві ради № 442 від 09.09.2004 р. «Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району міста Києва».

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Шевченківської районної у місті Києві ради від 09.09.2004 р. № 442 в частині включення до переліку об'єктів, що знаходяться у власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 237, 50 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») прийнято в межах наданих Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" повноважень, у зв'язку з чим суд не вбачає підстав для визнання недійсним позиції 35 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до вищевказаного рішення.

Що ж до вимог прокурора про визнання недійсною позиції 5 Переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу, який є додатком до наказу Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради від 15.09.2005 р. № 71-з, відповідно до якого до переліку об'єктів, що знаходяться у власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»), суд відзначає, що оспорюваний наказ в частині включення до переліку нежитлових приміщень, що підлягають приватизації шляхом викупу нежитлове приміщення площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»), виданий на підставі рішення Шевченківської районної у місті Києві ради від 09.09.2004 р. № 442, стосовно якого суд дійшов висновку про його законність, а відтак - вимоги прокурора в цій частині суд вважає необґрунтованими.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Двостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін..

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставами для визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 16.01.2007 р., укладеного між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у місті Києві ради та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оксамит" та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 щодо продажу нежилих приміщень з № 1 по № 20 (групи приміщень № 81) загальною площею 239, 20 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А») прокурор в своїй позовній заяві зазначає норми ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6. ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Між тим, з огляду на те, що оспорюваний договір укладено внаслідок прийняття Шевченківською районною у місті Києві радою рішення від 09.09.2004 р. № 442 щодо включення до переліку об'єктів, що знаходяться у власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва та підлягають приватизації шляхом викупу включено нежитлове приміщення площею 237, 50 кв.м. за адресою: м. Київ, Політехнічний пров./пр. Перемоги, 1/33 (літ. «А»), яке, в свою чергу є законним, а також враховуючи недоведеність з боку прокурора невідповідності вказаного договору вимогам закону та суперечності його інтересам держави, суд відмовляє у задоволення вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 16.01.2007 р. із заявлених прокурором підстав.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених прокурором вимог та наведених обставин, приймаючи до уваги подані учасниками провадження докази та фактичні дані, що містять інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування у даній справи та досліджені у судовому засіданні, суд дійшов висновку, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами наявності порушень інтересів держави.

Тож, доводи прокурора не знайшли свого підтвердження та спростовуються наявними у справі документами.

Що стосується позовних вимог про застосування наслідків недійсності правочину та повернення до комунальної власності територіальної громади міста Києва спірного майна, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Як зазначається у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Оскільки судом не встановлено обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочину, та, крім того, матеріалами справи не підтверджується наявність у територіальної громади міста Києва відповідних прав на спірне майно, у суду відсутні правові підстави для застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України шляхом повернення у власність територіальної громади м.Києва спірного майна.

У відповідності до п. 11 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» органи прокуратури при здійсненні своїх повноважень звільняються від сплати судового збору.

Відповідно до п. 4.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013 р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повної або часткової відмови в позові, судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України стягуються з позивача в доход Державного бюджету України.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 32, 33, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, код ЄДРПОУ 22883141) з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання судового рішення в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 073, 00 (одна тисяча сімдесят три грн. 00 коп.) грн.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було пода но. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 11.03.2013 р.

Судді: Пригунова А.Б. (головуюча)

Чебикіна С.О.

Гулевець О.В.