Постанова № 29884582, 12.03.2013, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" березня 2013 р.Справа № 5017/3378/2012Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді: Мирошниченко М. А.,

Суддів: Головей В. М. та Шевченко В. В.,

при секретарі судового засідання - Селивестровій М.В.

за участю представників :

ПП „Іллічівська нафтова компанія" - Оніщенко О.В. (за дорученням),

Селянського (фермерського) господарства „Олеся" - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одеса апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства „Олеся" на рішення господарського суду Одеської області від 04.02.2013 р. по справі №5017/3378/2012 за позовом Приватного підприємства „Іллічівська нафтова компанія" до Селянського (фермерського) господарства „Олеся" про стягнення 54848,02 грн.

ВСТАНОВИЛА:

22.11.2012 р. Приватне підприємство „Іллічівська нафтова компанія" (далі позивач) звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Селянського (фермерського) господарства „Олеся" (далі відповідач), в якій просило стягнути з останнього 41 443,56 грн. - суму основного боргу, 7 715,33 грн. - пені, 163,09 грн. - інфляційних збитків, 4 000 грн. - реальних збитків, 1 526,04 грн. - 3% річних за договором № 04/11-2010/1 купівлі-продажу (далі договір) та 1 609,50 грн. - судового збору. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач всупереч умовам договору та нормам чинного законодавства України не здійснив оплату за поставлений позивачем, на умовах договору товар. (а.с. 2-4)

Ухвалою господарського суд Одеської області від 26.11.2012 р. порушено провадження по справі. (а.с. 1)

09.01.2013р. відповідач надав відзив на позов, в якому не погоджується з позовними вимогами. Відповідач зазначає, що позивач у порушення ст. 5 ГПК України не звертався до нього з претензією. В договорі відсутні згода щодо конкретного товару, а саме дизельного пального, відповідної якості, ціни товару, у тому числі ПДВ за тону та за весь товар, а відтак він є неукладеним і у разі його невиконання не можуть бути застосовані наслідки невиконання вказані в позовній заяві. Крім того суми процентів та пені в розрахунку не відповідають сумам в позові. Щодо стягнення 3 % річних відповідач зазначив, що не брав грошові кошти в позику, а відтак відсутні підстави для стягнення 3% річних, а для стягнення пені сплинув строк позовної давності і він просить його застосувати. (а.с. 23).

Рішенням господарського суду від 04.02.2013 р. (повний текст складено та підписано 08.02.2013 р. суддею Фаєр Ю.Г.) позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача : 41 443 грн.56 коп. основного боргу; 2 868 грн.69 коп. пені; 163 грн.09 коп. інфляційних збитків; 1 526 грн.04 коп. 3% річних, а витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 349 грн.90 коп., в решті позову відмовлено. Рішення обґрунтовано тим, що позивач умови договору виконав у повному обсязі, що підтверджується наданими їм доказами, проте відповідач не надав суду доказів, які б підтверджували належне виконання останнім умов договору, а відтак господарський суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідач порушив умови договору. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 4000 грн. яких позивач визначив як реальні збитки, суд зазначив, що за своєю правовою природою понесені позивачем витрати не є збитками у розумінні норм матеріального права, а з огляду на їх правову природу є витратами на представництва інтересів позивача у даній справі, однак це представництво здійснював не адвокат. Частково відмовляючи в стягненні пені місцевий суд послався на ч.6 ст. 232 ГК України та ст.ст. 258 і 267 ЦК України. (37-42)

Позивач незважаючи на те, що його позов задоволено лише частково не оскаржив це судове рішення в апеляційному порядку.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням відповідач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його та прийняти нове яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Скарга вмотивована тим, що рішення господарського суду прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Скаржник зазначив, що договір є не укладеним, оскільки він не відповідає нормам ст. ст. 655, 656, 691 ЦК України і у разі його не виконання не можуть бути застосовані наслідки вказані у позовній заяві. Також скаржник посилаючись на норми ст.ст. 548, 549 ЦК України зазначив що правочин щодо забезпечення зобов'язань між сторонами у письмовій формі не укладався ,тобто він є нікчемним а тому стягнення пені безпідставно, крім того скаржник зазначив, що вимоги щодо стягнення пені, 3% річних не відповідають сумі позову, та що сплинув строк позовної давності для стягнення пені і гроші в позику він не брав а тому стягувати 3% річних немає підстав.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 20.02.2013 р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 12.03.2013 р. о 12:30 год., про що всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені. Цією ухвалою суд також зобов'язав скаржника доплатити судовий збір, у встановленому законом порядку.

Фіксація судового процесу здійснювалось за допомогою технічних засобів.

Скаржник (відповідач) в судове засідання не з'явився, вимогу суду про надання доказів про доплату судового збору не виконав ,однак від нього надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою керівника.

Колегія суддів порадившись на місці, враховуючи думку представника позивача, ухвалила відхилити клопотання скаржника про відкладення розгляду справи та почати розгляд справи по суті ,оскільки ,по-перше, хвороба керівника юридичної особи (доречи не підтверджена будь-якими доказами) не є підставою для відкладення розгляду справи так як представництво юридичної особи може здійснювати будь-яка інша особа за дорученням, а, по-друге, головуючий по справі суддя йде з 18.03.2013р. в чергову відпустку, що унеможливлює відкладення її розгляду.

Представник позивача в усних поясненнях наданих суду просив залишити скаргу без задоволення ,а рішення місцевого суду без змін.

Згідно ст.85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

Заслухавши усні пояснення представника позивача, обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, дослідивши обставини справи і наявні ній докази, а також перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи, і ці обставини дослідив місцевий суд, 04.11.2010 р. між Приватним підприємством "Іллічівська нафтова компанія" (за договором продавець) та Селянським (фермерським) господарством "Олеся" (за договором покупець) укладено договір купівлі-продажу № 04/11-2010/1, відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупця паливно - замазувальні матеріали (товар), а покупець, в свою чергу, прийняти та оплатити його на умовах цього договору.

Відповідно до п.1.2 договору кінцева кількість, асортимент і ціна товару визначається у видатковій накладній.

Пунктами 2.1. і 3.1. договору сторони узгодили що продавець здійснює відпуск товару відповідно до виписаних накладних, які є невід'ємною частиною договору а покупець отримує товар на підставі належним чином оформленої довіреності.

Згідно п.2.2. договору покупець здійснює оплату товару відповідно виставленого рахунку, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок продавця до 01.09.2011р. Дата отримання товару є датою підписання видаткової накладної.

Вказаний договір підписано обома сторонами (директорами підприємств) та скріплений печатками підприємств.

З наявних в матеріалах справи видаткової накладної №РН-170 від 04.11.2010р. підписаної сторонами договору та скріпленої їх печатками а також довіреності відповідача виданої на отримання товару вбачається, що відповідач доручив своєму представнику отримати від позивача товар - дизельне паливо в кількості 6059 літрів і позивач відпустив цей товарі на суму 41443,56 грн. в т.ч. ПДВ 6907,26 і представник відповідача його отримав (а.с.11, 12).

Аналіз змісту та умов зазначеного договору надає можливість зробити висновок, що він за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу товару.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

На переконання колегії суддів вказаний договір (його умови) , враховуючи видаткову накладну, яка згідно умов цього договору, є невіємною його частиною, містись всі притаманні цьому виду договорів умови і відповідає вимогам глави 54 ЦК України, яка регулює договірні відносини купівлі - продажу та главі 16 цього кодексу яка регулює питання укладання правочинів, а відтак правові підстави вважати цей договір неукладеним відсутні.

Слід також зазначити ,що неможливо вважати неукладеним договір виконання якого вже відбулось, хоча б частково ,а цей факт підтверджується наявними у справі вищевказаними належними та достатніми доказами (видатковою накладною і довіреністю) .

Так в Інформаційному листі Вищого господарського суду України від 24.11.2011р. за № 01-06/249 зазначено, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами (постанова Верховного суду України від 25.06.2011 по справі № 7/221-09)

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника проте що вказаний договір є неукладеним є хибними, суперечать фактичним обставинам справи і наявним у ній доказами , а відтак не можуть прийматись до уваги та бути підставою для скасування судового рішення .

За приписами ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), що визначено в ч.1 ст. 530 ЦК України.

Відповідач у встановлений договором строк ( до 01.09.2011р.), за отриманий товар не розрахувався, внаслідок чого за ним виникла заборгованість на суму 41 443,56 грн. Доказів які б спростували, цей факт ні місцевому господарському суду ні апеляційному суду, відповідач всупереч приписів ст. 33 ГПК України не надав.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що місцевий господарський суд правомірно стягнув з відповідача заборгованість в сумі 41 443,56 грн., оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які підтверджують належне виконання відповідачем своїх зобов'язань по договору.

Оцінюючи доводи скаржника щодо необґрунтованості стягнення 3% колегія суддів встановила наступне.

На переконання колегії суддів скаржник невірно тлумачить правові підстави стягнення 3 % річних, вважаючи що вони можуть нараховуватись лише у разі отримання ним грошових коштів в позику.

Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Обов'язок відповідача здійснити оплату за поставлений за договором товар і є грошовим зобов'язанням, а відтак позивач обґрунтовано, враховуючи приписи вищевказаної правової норми, просив стягнути з відповідача 3% річних а також втрати(збитки) від інфляції за період з 1 вересня 2011 року (дата до якої зобов'язання по оплаті згідно умов договору повинно було виконано) по 22 листопада 2012р. (дата його звернення до суду з позовом.)

Колегією суддів апеляційної інстанції за допомогою методики визначеної у програмно-технічному комплексі „Законодавство" було перевірено розрахунок інфляційних збитків у сумі 163,09 грн. та 3% річних у розмірі 1 526,04 грн., наданий позивачем та встановлено, що він є вірним, а відтак доводи скаржника не приймаються судом до уваги. Слід також зазначити, що скаржник не погоджуючись з розрахунком позивача щодо вказаних стягнень не надав апеляційному господарському суду інших розрахунків суми інфляційних збитків та 3% річних.

Оцінюючи доводи скаржника щодо необґрунтованості заявленої до стягнення пені та висновку місцевого суду щодо цього стягнення колегія суддів встановила наступне.

З п. 4.1. договору вбачається, що сторони обумовили, що за прострочку оплати поставленого товару покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми несплаченого товару за кожний день прострочки оплати.

Викладене свідчить, що сторони, як це вимагають приписи ст.547 ЦК України, узгодили у письмові формі можливість стягнення неустойки за невиконання умов договору, а відтак посилання відповідача на те що про забезпечення зобов'язань між сторонами у письмовій формі не укладався , тобто він є нікчемним, а тому стягнення пені безпідставно, є хибними і не приймаються до уваги.

Враховуючи викладене та той факт що відповідач не розрахувався з позивачем за отриманий товар, останній( позивач) мав правові підстави для нарахування пені.

Водночас оцінюючи розмір заявленої до стягнення пені та період за який її розраховано, а також висновки місцевого суду з цього питання колегія суддів встановила наступне.

Згідно вимог ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Приймаючи до уваги, що договором, стягнення за яким є предметом цього спору, не передбачено можливість нарахування пені за більший період, то відповідно при нарахуванні пені слід враховувати лише шестимісячний термін.

Враховуючи приписи вказаної статті, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що позовні вимоги про стягнення пені за період з вересня 2011р. по листопад 2012р. є правомірними та обґрунтованими лише в частині стягнення пені за період з 01.09.2011р. ( дата з якої зобов'язання слід вважати простроченим) по 02.03.2012р. ( дата закінчення шестимісячного терміну після якого згідно ч. 6 ст. 232 ГК України нараховувати пеню неможливо.)

Водночас відповідно до п.1 ч.2 ст.258 ЦК України до позовних вимог про стягнення пені застосовується позовна давність в один рік, а згідно п.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленої до винесення ним рішення.

Матеріали справи свідчать, що відповідач, у відзиві на позов, зробив заяву, щодо застосування позовної давності по вимозі про стягнення пені.

Місцевий суд зазначив у рішенні про цю заяву однак помилково стягнув пеню за період з 22.09.2011р. по 02.03.2012р., тобто за межами позовної давності, тоді які враховуючи вищевказані норми права, заяву відповідача про застосування позовної давності та дату звернення позивача до суду з цим позовом (22.11.2012р), пеня може бути стягнута лише за період з 22.11.2011р. по 02.03.2012р.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції за допомогою методики визначеної у програмно-технічному комплексі „Законодавство" зробила перерахунок розміру пені , враховуючи вказаний період, та встановила що її розмір за період з 22.11.2011 по 02.03.2012 складає 1774,55 грн. і саме ця сума підлягає стягненню, а в частині стягнення решті суми пені необхідно відмовити.

За таких обставин рішення місцевого суду в частині зазначеного в ньому розміру пені та періоду її нарахування підлягає зміні в сторону зменшення суми пені що стягується.

Колегія суддів також не приймає до уваги посилання відповідача на те , що позивач не звертався до нього з претензією, оскільки рішенням Конституційного Суду України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. N 15- рп / 2002 встановлено, що особа може звернутись до суду за захистом своїх прав без пред'явлення претензії.

Оцінюючи відповідно до приписів ст. 101 ГПК України рішення місцевого суду в повному обсягу, тобто не тільки на підставах зазначених в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає за необхідне провести аналіз висновкам суду щодо відмови в стягненні заявлених позивачем реальних збитків у розмірі 4000, 00 грн.

Обґрунтовуючи ці позовні вимоги позивач послався на те, що оскільки у штатному розкладі Приватного підприємства "Іллічівська нафтова компанія" відсутня штатна одиниця - юрисконсульт, директором позивача був укладений договір про ведення судових справ від 01.11.2012р. з правознавцем Оніщенко О.В., який є дипломованим спеціалістом у галузі правознавства, у відповідності до якого, а також додаткової угоди №2 від 02.11.2012р. представнику була видана довіреність та проведена оплата у розмірі 4000 грн., тобто позивач вважає, що окрім неналежного виконання укладеного договору відповідач завдав йому реальні збитки, оскільки позивач поніс витрати для відновлення свого порушеного права.

Проте колегія суддів з викладеними в позовній заяві вимогами позивача не погоджується та підтримує позицію місцевого господарського суду з огляду на наступне.

Згідно ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

З наявного у справі договору від 01.11.2012р. та додаткової угоди № 2 від 02.11.2012р. до цього договору вбачається , що позивач уклав для ведення судових справ в т.ч. по цьому спору з правознавцем Оніщенко О.В., який є дипломованим спеціалістом у галузі правознавства, договір, у відповідності до якого представнику була видана довіреність та зазначено що проведена оплата у розмірі 4 000грн.

Аналіз цього договору та додаткової угоди свідчить що цей договір за своєю правовою природою є договором по наданню правової допомоги і представництва інтересів позивача у суді по цієї справі.

За таких обставин понесені позивачем витрати по оплаті цієї допомоги не можливо вважати збитками у розумінні вищенаведених правових норм ЦК України, а відтак вимога про стягнення 4000,00 грн. як реальних збитків є необґрунтованою.

Слід також зазначити, що позивач не надав суду належних доказів здіснення ним оплати вказаному представнику зазначеної грошової суми, а посилання на таку сплату в додатковій угоди на переконання колегії суддів не є належним доказом підтвердження сплати.

Статтею 44 ГПК України встановлено що судових витрат , крім інших, відносяться витрати по оплати послуг адвоката пов'язаних з розглядом справи.

У п. 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013р. за №7„Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" визначено, що витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригінала ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У листі Вищого господарського суду від 14.07.2004, № 01-8/1270 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у 2003 р. щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" визначено, що , судові витрати за участь адвоката у розгляді справи підлягають оплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, а їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Статтею 44 ГПК передбачено відшкодування зазначених витрат за послуги, надані лише адвокатом, а не будь-яким представником (див. постанову Верховного Суду України від 01.10.2002 р. у справі N 30/63).

Однак враховуючи що правова допомога надавалась позивачу не адвокатом, то відповідно і відшкодування йому понесених витрат на підставі ст.44 ГПК України також неможливо.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає лише частковому задоволенню (в частині зменшення розміру пені), а рішення місцевого суду зміні.

Враховуючи, що апеляційна скарга задовольняється лише частково, то відповідно скаржнику підлягає лише частковому відшкодуванню понесені ним витрати по сплаті судового збору за подання скарги.

Приймаючи до уваги, що скаржник не виконав ухвалу суду про доплату судового збору недоплачена ним сума підлягає стягненню з нього до державного бюджету України.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 99, 101-105 ГПК України, колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду -

ПОСТАНОВИЛА:

1). Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства „Олеся" - задовольнити частково.

2). Рішення господарського Одеської суду області від 04.02.2013 р. по справі № 5017/3378/2012 змінити, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції:

„Позов Приватного підприємства „Іллічівська нафтова компанія" до Селянського (фермерського) господарства „Олеся" про стягнення 54848,02 грн. - задовольнити частково.

Стягнути з Селянського (фермерського) господарства „Олеся" на користь Приватного підприємства „Іллічівська нафтова компанія":

-41 443 (сорок одна тисяча чотириста сорок три) грн. 56 коп. - основного боргу;

-1 774 ( одна тисяча сімсот сімдесят чотири ) грн. 55 коп. - пені за період з 22.11.2011р. по 02.03.2012р.;

-163 (сто шістдесят три ) грн. 09 коп. - збитків від інфляції за період з 01.09.2011р. по 22.11.2012р.

-1 526 (одна тисяча п'ятсот двадцять шість) грн. 04 коп. - три відсотка річних за період з 01.09.2011р. по 22.11.2012р.

1609 (одна тисяча шістсот дев'ять) грн. 50 коп. - відшкодування витрат по сплаті судового збору при подачі позову.

В решті частині позову відмовити."

3). Стягнути з Приватного підприємства „Іллічівська нафтова компанія" на користь Селянського (фермерського) господарства „Олеся" - 20 грн. 65 коп. часткового відшкодування витрат по сплаті судового збору при поданні апеляційної скарги.

4). Стягнути з Селянського (фермерського) господарства „Олеся" до Державного бюджету України 185 грн. 30 коп. - сума недоплаченого судового збору при поданні апеляційної скарги.

5). Зобов'язати господарський суд Одеської області видати накази відповідно до резолютивної частини цієї постанови з зазначенням у них всіх необхідних реквізитів сторін.

Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови виготовлено і підписано 13.03.2013 р.

Головуючий суддя Мирошниченко М.А.

Судді Головей В.М.

Шевченко В.В.