Постанова № 29869, 10.07.2006, Севастопольський апеляційний господарський суд

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Постанова

Іменем України

4 липня 2006 року

Справа № 2-27/2084-2006

Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Градової О.Г.,

суддів Волкова К.В.,

Черткової І.В.,

за участю представників сторін:

позивача: не з'явився,

відповідача: не з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехсервіс" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Воронцова Н.В.) від 17 березня 2006 року у справі №2-27/2084-2006

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехсервіс" (вул. Київська, 1а-205, Сімферополь, 95053)

до Державної податкової інспекції у місті Сімферополі в Автономній Республіці Крим (вул. М. Залки, 1/9, Сімферополь, 95053)

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено з тих підстав, що позивач не надав доказів включення його контрагентом – фірмою „Ойлсервісплюс”, статутні документи та свідоцтво платника податку на додану вартість якого у судовому порядку визнані недійсними, до податкового зобов’язання податок на додану вартість згідно з договором від 24 лютого 2004 року.

Не погодившись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати, вважаючи його прийнятим з порушенням норм матеріального права,при неповному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач вказує, що на момент надання податкової накладної фірма „Ойлсервісплюс” була зареєстрована як платник податку на додану вартість, ліквідована згідно з ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 25 серпня 2004 року у справі про банкрутство, а не згідно з рішенням Центрального районного суду міста Сімферополя від 23 вересня 2004 року, яке прийнято після ліквідації підприємства. Діюче законодавство не встановлює обов’язку контролювати дії свого контрагента, щодо сплати податків та зборів.

Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Розпорядженням керівництва суду змінювався склад колегії, який остаточно визначений: головуючий суддя Градова О.Г., судді Волков К.В., Черткова І.В.

У судовому засіданні з 27 червня 2006 року до 4 липня 2006 року оголошувалась перерва. Після перерви представники сторін у судове засідання не з’явились, про час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені під підпис.

Стаття 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод і інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 1 статті 3 вищевказаного Кодексу справа адміністративної юрисдикції –переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоча б однією із сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова особа чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Тому слід вважати, що до юрисдикції адміністративних судів віднесені тільки ті публічно-правові спори, які виникають зі здійснення суб’єктами владних повноважень, віднесених до їх компетенції владних управлінських функцій, а не взагалі всіх функцій, які виконують суб’єкти владних повноважень.

Податкові органи є контролюючими органами виконавчої влади і не здійснюють управлінських функцій, що передбачено Законом України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” № 2181-III від 21 грудня 2000 року (зі змінами та доповненнями).

Згідно з пунктом 1.12 статті 1 цього Закону контролюючий орган –державний орган, який у межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків та зборів (обов’язкових платежів) та погашенням податкових зобов’язань чи податкового боргу.

При виконанні управлінських функцій не вирішується питання про притягнення до відповідальності шляхом застосування адміністративно-фінансових санкцій. Таке право надано тільки контролюючим органам.

Статтею 2 Господарського кодексу України передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Відповідно до статей 2, 17, 50 Кодексу адміністративного судочинства України за захистом прав та законних інтересів до адміністративних судів можуть звертатись будь-які фізичні та юридичні особи незалежно від виду діяльності, а Господарський процесуальний кодекс України встановлює порядок судового захисту прав суб’єктів господарювання (тобто юридичних та фізичних осіб, які здійснюють господарську діяльність).

Частина друга статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення.

Відповідно до пункту 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, передбачених у законодавстві; тобто передбачено інший порядок судового вирішення.

Таким чином, виходячи з системного аналізу діючого законодавства, та зважаючи на те, що Кодекс адміністративного судочинства України посилається на управлінські функції органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб, а не функції цих же органів, які виконують функції контролю щодо суб’єктів господарювання стосовно їх господарської діяльності, справи між контролюючими органами та суб’єктами господарювання, що стосуються господарської діяльності підлягають розгляду в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України.

На підставі статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний суд, повторно розглянув справу, встановив наступне.

9 лютого 2005 року першим керівником Державної податкової інспекції у місті Сімферополі на підставі акту перевірки №30/26-2 від 8 лютого 2005 року прийнято податкове повідомлення-рішення №00001326602/0 про визначення платнику податків товариству з обмеженою відповідальністю „Біотехсервіс” податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 7.333 грн.. і штрафних санкцій – 3.666,5 грн., усього 10.999,5 грн. (а.с.13).

За результатами апеляційного оскарження вказане податкове повідомлення-рішення залишено без зміни, скарга позивача –без задоволення, про що своєчасно прийняти і надіслані позивачу мотивовані рішення (а.с. 14-16, 18-19).

У зв'язку з закінченням строків сплати визначеного податкового зобов’язання 28 квітня 2005 року відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000132602/1, яким визначено те саме податкове зобов'язання, але з встановленням нового строку сплати (а.с. 17).

З акту перевірки №30/26-2/24497711 від 8 лютого 2005 року, яка проведена з питань взаємовідносин з фірмою „Ойлсервісплюс”, слідує, що товариство з обмеженою відповідальністю „Біотехсервіс” на підставі виданої фірмою „Ойлсервісплюс” податкової накладної включило до податкового кредиту за березень 2004 року суму податку 7.333,31 грн., однак ця податкова накладна не може підтверджувати право позивача на податковий кредит у сумі 7.333,31 тому, тому що видана особою, державна реєстрація якою скасована, статутні документи та свідоцтво платника податку визнані недійсними з моменту надання (а.с. 9-11).

Дійсно, як слідує з письмових доказів, 24 лютого 2004 року позивач (замовник) в особі директора Крицького Б.А. і фірма „Ойлсервісплюс” (виконавець) в особі директора Бирюк В.В. (підписав договір директор Бирбюк В.В.) підписали договір б/н, за яким позивач замовив послуги автоперевезення, зобов’язався сплачувати їх вартість за домовленістю між сторонами (а.с. 20).

29 березня 2004 року між сторонами складено акт прийому виконаних робіт машинами та механізмами за березень 2004 року, згідно з яким у березні фірма „Ойлсервісплюс” надала позивачеві послуги перевезення на суму 44.000 грн., податок на додану вартість 7.333,31 грн. (а.с. 22), та надана податкова накладна № 303 на суму 44.000 грн., податок на додану вартість 7.333,31 грн (а.с. 21).

Сплата отриманих у березні 2004 року послуг здійснена позивачем безготівкою 26 березня 2004 року платіжним дорученням № 872 (а.с. 53).

Як слідує з пояснень сторін і податкової декларації з податку на додану вартість за 1 квартал 2004 року позивач відніс до податкового кредиту податок на додану вартість у сумі 7.333,31 грн. (а.с. 56).

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість”№168\97-ВР від 3 квітня 1997 року (зі змінами та доповненнями) (далі Закон №168\97-ВР) податковий кредит –це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, незалежно від строків введення в експлуатацію основних фондів.

Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними –абзац 1 підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Як слідує з приписів підпунктів 7.2.1 та 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 податкову накладну має право надати виключено особа, яка зареєстрована платником податку на додану вартість.

Порядком заповнення податкової накладної, затвердженим наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 року № 165, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 червня 1997 року за № 233/2037 встановлено, що усі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженої платником податку здійснювати продаж товарів (робіт, послуг) та скріплюються печаткою такого платника податку (пункт 18).

Однак, фірма „Ойлсервісплюс” не мала права видавити податкову накладну № 303 від 29 березня 2004 року, на підставі якої позивачем був складений податковий кредит, тому що рішенням Центрального районного суду міста Сімферополя від 23 вересня 2004 року, яке набрало законну силу 25 жовтня 2004 року, визнано недійсним статут фірми „Ойлсервісплюс” з моменту реєстрації –12 травня 2000 року, та свідоцтво платника податку на додану вартість з моменту видачі –29 травня 2000 року (а.с. 85).

Обставини, викладені у вказаному вище рішенні суду через частину 4 статті 35 Господарського процесуального кодексу України не доводяться знов при розгляді даної справи.

Цим рішенням було встановлено, що реєстрація фірми „Ойлсервісплюс” була здійснена неправомірно на підставну особу – Шклярук С.Ф. за винагороду, який ніколи не мав наміру здійснювати підприємницьку діяльність. Тобто з моменту створення фірма „Ойлсервісплюс” не мала наміру здійснювати підприємницьку діяльність та сплачувати до доходу держави податки. У зв’язку з чим реєстрація цього підприємства як платника податку на додану вартість також була здійснена неправомірно.

Таким чином, у господарських операціях від імені фірми „Ойлсервісплюс” діяла особа –Бирюк В.В. чи Бирбюк В.В., яка не мала законних повноважень на здійснення таких операцій та видачу податкових накладних, тому що цю особу засновник підприємства Шклярук С.Ф. не уповноважував.

Згідно з актом № 2441/15-2 від 4 листопада 2004 року анульовано свідоцтво платника податків на додану вартість № 00781948, ІНН 30939920127, від 29 травня 2000 року, видано фірмі „Ойлсервісплюс” з 29 травня 2000 року (а.с. 54 т.1).

Тобто на момент складення податкової накладної –29 березня 2004 року фірма „Ойлсервісплюс” не була платником податку на додану вартість, у зв‘язку з чим видана фірмою „Ойлсервісплюс” податкова накладна не є належними документами податкового обліку і не може бути підставою для віднесення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту.

Крім того, відсутність права у фірми „Ойлсервісплюс” видавати податкові накладні підтверджує постанова господарського суду Автономної Республіки Крим від 24 лютого 2004 року у справі № 2-20/3440-2004, якою фірма „Ойлсервісплюс” визнана банкрутом (а.с. 114-115 т.2). Процедура банкрутству передбачає оголошення у засобах масової інформації відомостей про ліквідацію банкрута та інші відомості, що попереджають визнанню банкрутом. А тому позивач мав можливість знати, що таке товариство є банкрутом, ліквідовано, у зв’язку з чим не може надавати у березні 2004 року податкові накладні.

Доводи апеляційної скарги, що рішення Центрального районного суду міста Сімферополя прийнято після ліквідації підприємства за постановою господарського суду Автономної Республіки Крим апеляційною інстанцію, тому не може прийматися до уваги, вважаються неспроможними, тому що згідно довідки Управління державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 12 жовтня 2005 року (а.с. 76 т.1) та довідки Головного управління статистики в Автономній Республіці Крим від 11 січня 2006 року (а.с. 87 т.1) фірма „Ойлсервісплюс” на час прийняття Центральним районним судом міста Сімферополя рішення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України не виключена.

Вiдсутнiсть у дiючому законодавствi обов’язка контролювати свого контрагента не впливає на застосування наслідків, передбачених Законом України „Про податок на додану вартість”, тому що підприємницька діяльність це ризкова діяльність.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади зобов'язані діяти в межах і у спосіб, які передбачені Конституцією і законами України.

Відповідач, як орган державної влади, прийняв акти ненормативного характеру (податкові повідомлення-рішення) в межах своєї компетенції, на підставі законів України і передбаченим законами України способом, а тому підстав для визнання таких актів недійсними не має.

Враховуючи викладене, апеляційна інстанція дійшла до висновку, що рішення місцевого господарського суду прийнято без порушень норм матеріального права, повному з’ясуванні обставин, що мають значення для справи, апеляційна скарга необґрунтована і задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Біотехсервіс" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 17 березня 2006 року у справі № 2-27/2084-2006 залишити без змін.

Головуючий суддя О.Г. Градова

Судді К.В. Волков

І.В. Черткова