Постанова № 29737362, 26.02.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 лютого 2013 року 10:00 № 2а-17085/12/2670

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі: головуючого судді Патратій О.В. за участю секретаря судового засідання Хилі І.В. та представників сторін:

від позивача: Сєдих С.І., Шиганського В.В.

від відповідача: Кошелєвої А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Публічного акціонерного товариства «Старокиївський банк»до Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової службипро визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0019694310, №0019684310, №0019664310 від 15 листопада 2012 року, -ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось публічне акціонерне товариство «Старокиївський банк» (далі - позивач, ПАТ «Старокиївський банк») з позовом до Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0019694310, №0019684310, №0019664310 від 15 листопада 2012 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2012 року було відкрито провадження в даній справі і призначено справу до судового розгляду.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що оскаржуваними рішеннями відповідачем було безпідставно визначено податкові зобов'язання по податку на доходи фізичних осіб у розмірі 620 427,55 грн. та зі збору за забруднення навколишнього природного середовища на загальну суму 70 266,58 грн., які ґрунтуються на помилкових висновках податкового органу про: 1) не утримання та не оподаткування процентів по субординованому боргу на загальних підставах - за ставкою 15 % (позивач вважає, що проценти по субординованому боргу мають оподатковуватися за ставкою 5% як проценти на поточний або депозитний (вкладний) рахунок, в порядку передбаченому п.7.2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»); 2) оподаткування заробітної плати найманого працівника позивача - ОСОБА_4 за подвійною ставкою податку на доходи фізичних осіб - 30 % з огляду на відсутність у останньої статусу податкового резидента України (позивач вважає, що ОСОБА_4 є резидентом України, оскільки має тимчасову посвідку на постійне місце проживання в Україні та стала на облік у консульстві України, отже її дохід повинен оподатковуватися за загальною ставкою у розмірі 15%); 3) необхідність отримання дозвільних документів на розміщення відходів (позивач вважає, що підписаний ним договір на утилізацію відходів з підприємством, яке має ліцензію на вказаний вид господарської діяльності та передання йому відходів звільняє ПАТ «Старокиївський банк» від обов'язку отримання відповідних дозвільних документів).

В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали повністю та просили позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Відповідач проти позову заперечував, обґрунтовуючи заперечення тим, що під час перевірки було виявлено порушення позивачем пп.4.2.12 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, пп.9.2.3 п.9.2 ст.9, ст.16, абзацу «а» п.17.2 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.п.162.1.1 п.162.1 ст.162, п.п.168.1.1 п.168.1, п.168.4 ст.168, п.п.170.4.3 п.170.4 ст.170, абзацу «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України від 02.12.2012 року №2755- VІ, п.1.3, п.1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п.9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.2, п.4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 01.03.1999 р. №303.

Виявлені порушення стали підставою для донарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб у розмірі 620 427,55 грн. та збору за забруднення навколишнього природного середовища на загальну суму 70 266,58 грн.

З огляду на вищевикладене, відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими та просить суд відмовити у їх задоволенні в повному обсязі.

На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 26 лютого 2013 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

У період з 28.09.2012 року по 01.11.2012 року Окружною державною податковою службою - Центральним офісом з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби було проведено виїзну планову документальну перевірку ПАТ «Старокиївський банк» (код ЄДРПОУ 19024948) з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2009 року по 30.06.2012 року, за результатами якої було складено акт від 08.11.2012 р. №1253/43-10/19024948 (далі по тексту - Акт перевірки, Акт) (а.с.7-59).

На підставі вказаного Акту перевірки 15 листопада 2012 року Окружна державна податкова служба - Центральний офіс з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби прийняла наступні податкові повідомлення-рішення:

- № 0019694310, яким позивачу за порушення пп.4.2.12 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, пп.9.2.3 п.9.2 ст.9, ст.16, абзацу «а» п.17.2 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.п.162.1.1 п.162.1 ст.162, п.п.168.1.1 п.168.1, п.168.4 ст.168, п.п.170.4.3 п.170.4 ст.170, абзацу «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України від 02.12.2012 року №2755- VІ було нараховано податкове зобов'язання за платежем «податок на доходи фізичних осіб» у розмірі 734 909,39 грн., з яких 613 670,94 грн. - основного платежу та 121 238,45 грн. - штрафних (фінансових санкцій) (а.с.60);

- № 0019684310, яким позивачу за порушення п.1.3, п.1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п.9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV було нараховано податкове зобов'язання за платежем «податок на доходи фізичних осіб, що сплачується податковими агентами із доходів платника податку у вигляді заробітної плати» у розмірі 8 445,76 грн., з яких 6 756,61 грн. - основного платежу та 1 689,15 - штрафних (фінансових санкцій) (а.с.74);

- № 0019664310, яким позивачу за порушення п.2, п.4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 01.03.1999 р. №303 було нараховано грошове зобов'язання за платежем «збір за забруднення навколишнього природного середовища в частині розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах, крім розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини» у розмірі 87 833,23 грн., з яких 70 266,58 грн. - основного платежу та 17 566,65 - штрафних (фінансових санкцій) (а.с.81);

Як вбачається з матеріалів справи, підставою визначення позивачу вказаних вище сум податкових зобов'язань (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) були висновки податкового органу про порушення позивачем:

- пп.4.2.12 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, пп.9.2.3 п.9.2 ст.9, ст.16, абзацу «а» п.17.2 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.п.162.1.1 п.162.1 ст.162, п.п.168.1.1 п.168.1, п.168.4 ст.168, п.п.170.4.3 п.170.4 ст.170, абзацу «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України від 02.12.2012 року №2755- VІ, яке полягало у тому, що позивач як податковий агент не утримував та не перераховував до бюджету податок з доходів фізичних осіб у загальному розмірі 613 670,94 грн. з виплачених ним процентів по субординованому боргу фізичним особам;

- п. 1.3, п. 1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п.9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV, яке полягало у неправомірному застосуванні ставки податку - 15% з доходів фізичних осіб із заробітної плати працівника - нерезидента за 2010 рік на загальну суму 6 756,61 грн.;

- п. 2, п. 4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 01.03.1999 р. №303, яке полягало у відсутності у позивача дозвільних документів на розміщення відходів - відпрацьованих люмінесцентних ламп.

Правомірність вказаних висновків податкового органу є предметом даного спору.

Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.

І) Стосовно висновку відповідача про порушення позивачем пп.4.2.12 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, пп.9.2.3 п.9.2 ст.9, ст.16, абзацу «а» п.17.2 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.п.162.1.1 п.162.1 ст.162, п.п.168.1.1 п.168.1, п.168.4 ст.168, п.п.170.4.3 п.170.4 ст.170, абзацу «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України від 02.12.2012 року №2755- VІ, яке полягало у тому, що позивач як податковий агент не утримував та не перераховував до бюджету податок з доходів фізичних осіб з виплачених ним процентів по субординованому боргу фізичним особам, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 жовтня 2009 року між ПАТ «Старокиївський банк» та ОСОБА_5 був укладений договір про залучення коштів на умовах субординованого боргу №01-СБ (а.с.62-64), за умовами якого ОСОБА_5 передає, а Банк приймає кошти на умовах субординованого боргу (далі - кошти) у сумі 1 709 363,30 (Один мільйон сімсот дев'ять тисяч триста шістдесят три долара США та тридцять центів), що становлять еквіваленту гривні по курсу НБУ на дату підписання Договору 13 692 000,00 грн. (Тринадцять мільйонів шістсот дев'яносто дві тисячі гривень 00 копійок) на умовах цього Договору для врахування зазначених коштів до капіталу Банку (пункт 1.1.). Кошти надаються шляхом їх перерахування Інвестором на рахунок Банку №366005012129, МФО 321477 (далі - рахунок субординованого боргу) не пізніше 06 жовтня 2009 року (пункт 1.2.). Терміном повернення Банком коштів Інвестору є 06 жовтня 2016 року (пункт 1.3.). Інвестор не має права вимагати від Банку достроково повернення коштів (пункт 1.4.). Процентна ставка за користування Коштами дорівнює максимальній ставці залучення коштів на умовах субординованого боргу, що встановлюється за рішенням Правління Національного банку України; на момент підписання Договору ця ставка дорівнює 13,2 % річних (пункт 1.6.). За письмовою заявою Банку сторони можуть переглянути розмір процентів за користування Коштами (пункт 1.6.).

Відповідно до Договору про внесення змін до Договору про залучення коштів на умовах субординованого боргу №01-СБ від 06 жовтня 2009 року та Дозволу Національного банку України №872 банком було достроково погашено частину субординованого боргу у сумі 298 600,00 дол. США, що по курсу НБУ на дату підписання договору становить 2 376 736,56 грн. (а.с.65). Згідно договору про внесення змін до Договору про залучення коштів на умовах субординованого боргу №01-СБ від 06.10.2009 від 28.04.2012 процентну ставку за користування коштами було зменшено до 12,95 % (а.с.66).

За період з 30.10.2009 року по 03.08.2011 року ПАТ «Старокиївський банк» нараховано ОСОБА_5 за вказаною угодою 3 009 945,91 грн. процентів, що підтверджується долученою до матеріалів справи банківською випискою (а.с.104-109).

Також, 06 жовтня 2009 року між ПАТ «Старокиївський банк» та ОСОБА_6 був укладений договір про залучення коштів на умовах субординованого боргу №02-СБ (а.с.68-73), за умовами якого ОСОБА_6 передає, а Банк приймає кошти на умовах субординованого боргу (далі - кошти) у сумі 800 000,00 (Вісімсот тисяч доларів США), що становить еквіваленту гривні по курсу НБУ на дату підписання Договору 6 408 000,00 грн. (шість мільйонів чотириста вісім тисяч) на умовах цього Договору для врахування зазначених коштів до капіталу Банку (пункт 1.1.). Кошти надаються шляхом їх перерахування Інвестором на рахунок Банку №366005012129, МФО 321477 (далі - рахунок субординованого боргу) не пізніше 06 жовтня 2009 року (пункт 1.2.). Терміном повернення Банком коштів Інвестору є 06 жовтня 2016 року (пункт 1.3.). Інвестор не має права вимагати від Банку достроково повернення коштів (пункт 1.4.). Процентна ставка за користування Коштами дорівнює максимальній ставці залучення коштів на умовах субординованого боргу, що встановлюється за рішенням Правління Національного банку України; на момент підписання Договору ця ставка дорівнює 13,2 % річних (пункт 1.6.). За письмовою заявою Банку сторони можуть переглянути розмір процентів за користування Коштами (пункт 1.6.).

За період з 30.10.2009 року по 06.12.2010 року ПАТ «Старокиївський банк» нарахувало ОСОБА_6 за вказаною угодою 964 758,73 грн. процентів, що підтверджується долученою до матеріалів справи банківською випискою (а.с.139-142).

Як пояснили суду представники позивача, ПАТ «Старокиївський банк» утримувався та сплачувався податок з дохід фізичних осіб з виплачених ним процентів по субординованому боргу вказаним фізичним особам за ставкою 5%, встановленою п. 7.2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», у зв'язку з тим, що залучення грошових коштів по субординованому боргу за своїм правовим змістом прирівнюється до депозитних (вкладних) банківських рахунків, оподаткування процентів по яким за ставкою 15% відповідно до пункту 22.1.4. статті 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» відтерміновано до 1 січня 2013 року.

Податковим органом, в свою чергу, наголошувалося, що п. 7.2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» містить вичерпний перелік видів доходів, які підлягають оподаткуванню за ставкою 5%, до якого проценти по субординованому боргу не входять. На переконання відповідача, субординований борг та депозит не є тотожними категоріями, оскільки мають різну економічну природу, з чого випливає різний порядок оподаткування нарахованих на них доходів (процентів). Отже, оподаткування доходу у вигляді процентів по субординованому боргу має здійснюватися, на думку відповідача, на загальних підставах - за ставкою 15 % від об'єкта оподаткування.

Суд не може погодитись з висновком відповідача з наступних підстав.

Порядок нарахування та сплати податку з доходів фізичних осіб до 01 січня 2011 року регулювався Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб», а після 01 січня 2011 року Податковим кодексом України.

Підпунктом 4.2.12. п. 4.2. ст. 4 Закону України від 22.05.2003р. № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі - Закон №889-IV) встановлено, що до загального річного оподатковуваного доходу включається, зокрема, дохід у вигляді процентів (дисконтних доходів). У пункті 7.2 ст. 7 цього Закону наведено перелік об'єктів оподаткування, ставка податку для яких становить 5 відсотків, до яких віднесено, зокрема, проценти на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок).

Згідно п.п. 9.2.1. п. 9.2. ст. 9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) податковим агентом платника податку при нарахуванні (сплаті) на його користь доходів, визначених у пункті 7.2. статті 7 цього Закону, є особа, яка здійснює таке нарахування (сплату).

Підпунктом 9.2.2. п. 9.2. ст. 9 цього Закону також встановлено, що податковий агент, який нараховує проценти, надає податковий розрахунок загальної суми нарахованих процентів та загальної суми утриманих з них податків у складі податкової декларації з податку на прибуток підприємств у строки, встановлені законом для такого податку. При цьому, інформація щодо окремого банківського вкладного (депозитного) або поточного (у тому числі карткового) рахунку фізичної особи, суми нарахованих на нього процентів, а також відомостей щодо такої фізичної особи - вкладника не надається.

При цьому, підпунктом 22.1.4. п. 22.1 ст. 22 Закону № 889-IV неодноразово змінювалася дата набуття чинності підпунктом 4.2.12. п. 4.2. ст. 4 цього Закону в частині включення до загального місячного оподатковуваного доходу, зокрема доходів у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок).

Так, відповідно до Закону України від 21.12.2004р. № 2273-IV «Про внесення зміни до Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (щодо оподаткування відсотків з банківських вкладів)» - з 1 січня 2010 року; відповідно до Закону України від 24.07.2009р. №1617-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей проведення заходів з фінансового оздоровлення банків, чинній на час виникнення спірних правовідносин» - з 1 січня 2013 року.

Такі ж самі положення містяться в Податковому кодексі України.

Так, відповідно до п.164.2. ст.164 Податкового кодексу України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається дохід у вигляді дивідендів, виграшів, призів, процентів (крім процентів, визначених у підпунктах 165.1.2 та 165.1.41, дивідендів, визначених у підпункті 165.1.18 пункту 165.1 статті 165 цього Кодексу, а також виграшів та призів у державну грошову лотерею в розмірах, передбачених у підпункті 165.1.46 пункту 165.1 статті 165 цього Кодексу.

У пункті 167.2. ст.167 Податкового кодексу України наведено перелік об'єктів оподаткування, ставка податку для яких становить 5 відсотків, зокрема для процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок).

Згідно з пп.170.4.1. та п.170.4.2. п.170.4 ст.170 Податкового кодексу України податковим агентом платника податку під час нарахування (виплати) на його користь доходів, визначених у пункті 167.2 статті 167 цього Кодексу, є особа, яка здійснює таке нарахування (виплату). Загальна сума податків, утриманих протягом звітного податкового місяця з таких нарахованих (виплачених) процентів платнику податку, сплачується (перераховується) таким податковим агентом до бюджету у строки, визначені цим Кодексом для місячного податкового періоду.

Податковий агент, який нараховує доходи у вигляді процентів, відображає у податковому розрахунку, подання якого передбачено підпунктом "б" пункту 176.2 статті 176 цього Кодексу, загальну суму таких нарахованих (сплачених) доходів та загальну суму утриманого з них податку. При цьому інформація щодо окремого банківського вкладного (депозитного) або поточного рахунку фізичної особи, суми нарахованих на нього процентів, а також відомостей щодо такої фізичної особи - вкладника не надається.

Розділом ХІХ Перехідних положень Податкового кодексу України також відтерміновано момент набрання чинності підпунктом 164.2.8 пункту 164.2 статті 164 цього Кодексу в частині включення до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок, вклад (депозитний) до небанківських фінансових установ згідно із законом або на депозитний (ощадний) сертифікат та абзаців другого - четвертого пункту 167.2 статті 167 цього Кодексу у частині оподаткування процентів - до 1 січня 2015 року.

Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000р. № 2121-III визначено поняття вкладу (депозиту), яким є кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до абз. 1 п. 4 ч. 3 ст. 30 цього Закону, субординованим боргом є звичайні незабезпечені банком боргові капітальні інструменти, які за умовою договору не можуть бути забрані з банку раніше 5 років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій всіх інших кредиторів. При цьому сума субординованого боргу, включеного у капітал, щорічно зменшується на 20 відсотків її первинного розміру протягом п'яти останніх років дії договору.

Згідно із п. 1.5. глави 1 розділу II Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001р. № 368, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26.09. 2001р. за №841/6032, субординований капітал включає кошти, що залучені від юридичних осіб - резидентів і нерезидентів, як у національній, так і в іноземній валюті на умовах субординованого боргу.

Субординований борг - це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти (складові елементи капіталу), які відповідно до договору не можуть бути взяті з банку раніше п'яти років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів. Сума субординованого боргу, уключеного до капіталу, щорічно зменшується на 20 відсотків її первинного розміру протягом п'яти останніх років дії договору.

Згідно із п. 1.2 глави 1 розділу III Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001р. № 368, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26.09. 2001р. за №841/6032, залучення коштів на умовах субординованого боргу з метою їх врахування до додаткового капіталу банку у вигляді позик, кредитів, депозитів юридичних осіб може здійснюватися як шляхом укладення прямих договорів між банком-боржником та Інвестором про що укладається договір про залучення коштів на умовах субординованого боргу, так і шляхом випуску банком-боржником облігацій, про що укладається договір про залучення коштів шляхом випуску облігацій.

Тобто, кошти, залучені на умовах субординованого боргу, вважаються додатковим капіталом банку у вигляді позики, кредиту, депозиту.

Слід зазначити, що вимоги, встановлені Національним банком України для договорів про залучення коштів на умовах субординованого боргу, не змінюють змісту цього договору як договору банківського вкладу (депозиту).

У статті 1058 ЦК України надана характеристика договору банківського вкладу (депозиту), за яким одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Статтею 1060 ЦК передбачені види банківських вкладів. Так, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Отже, кошти, залучені банком від фізичних осіб на умовах субординованого боргу слід вважати різновидом банківського вкладу, у зв'язку з чим, згідно з пп. 22.1.4. п. 22.1 ст. 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (у редакції Закону України від 24.07.2009 №1617-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей проведення заходів з фінансового оздоровлення банків, чинній на час виникнення спірних правовідносин») - не утримується до 1 січня 2013 року, а відповідно до п. 1 розділу ХІХ «Прикінцеві положення» Податкового кодексу України, податок на доходи фізичних осіб при сплаті процентів за цими вкладами за ставкою 15% не утримується до 1 січня 2015 року.

Вказаний висновок підтверджується також позицією Національного банку України (лист від 10.07.2007 р. №18-310/2302-6996, а.с.137) та Асоціації українських банків (лист від 22.02.2007 р. №12-06/0078/01, а.с.138).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України по справі №21-2411во09 від 30.03.2010р.

Таким чином, суд вважає, що позивачем правильно застосовано п.7.2. ст.7 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» до оподаткування процентів по субординованому боргу як процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок).

Враховуючи викладене, суд вважає безпідставним та необґрунтованим висновок Акту перевірки про порушення позивачем пп.4.2.12 п.4.2 ст.4, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, пп.9.2.3 п.9.2 ст.9, ст.16, абзацу «а» п.17.2 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV та п.п.162.1.1 п.162.1 ст.162, п.п.168.1.1 п.168.1, п.168.4 ст.168, п.п.170.4.3 п.170.4 ст.170, абзацу «а» п.171.2 ст.171 Податкового кодексу України від 02.12.2012 року №2755- VІ, а винесене на його підставі спірне податкове повідомлення-рішення форми від 15 листопада 2012 року № 0019694310 - безпідставним та неправомірним.

ІІ) З приводу висновку відповідача про порушення позивачем п.1.3, п.1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п.9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV, яке полягало у неправомірному застосуванні ставки податку з доходів фізичних осіб із заробітної плати працівника - нерезидента за 2010 рік, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 була призначена 24 березня 2010 року начальником Управління методології та бухгалтерського обліку ПАТ «Старокиївський банк» відповідно до наказу Голови Правління ВАТ АБ «Старокиївський» (а.с.78). За період з травня 2010 року по грудень 2010 року їй було нараховано заробітну плату у розмірі 46 705,71 грн., що підтверджується випискою з особового рахунку (а.с.113-116) та довідкою про розмір заробітної плати (а.с.110), з якої був сплачений податок з доходів фізичних осіб у розмірі 15%.

ОСОБА_4 як громадянка Білорусії отримала паспорт громадянина Республіки Білорусь для постійного проживання за межами Республіки Білорусь серії НОМЕР_1, термін дії - 29.10.2008 р. по 01.01.2021 р. (а.с.76) та стала на облік в консульській установі Республіки Білорусь в країні постійного проживання - Україні, що підтверджується відміткою у паспорті (а.с.77).

28 січня 2010 року ОСОБА_4 отримала тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні (а.с.79).

Порушення позивачем п.1.3, п.1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п.9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV, на думку податкового органу, полягало у тому, що позивач як податковий агент неправильно нарахував, утримав та перерахував до бюджету протягом 2010 року податок з доходів фізичних осіб із сум доходу у вигляді заробітної плати фізичній особі - нерезиденту, застосовуючи ставку податку (15 відсотків), визначену у п.7.1 ст. 7 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», тоді як до даних доходів фізичної особи необхідно було застосувати спеціальну ставку податку (30 відсотків), визначену у п. 7.3 ст. 7 цього Закону.

При цьому податковий орган виходить з того, що громадянка Республіки Білорусь - ОСОБА_4 отримували доходи з джерелом походження з України у статусі нерезидента, оскільки на момент перевірки документального підтвердження самостійного визначення резидентського статуту фізичних осіб - іноземців у порядку, передбаченому Наказом ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу та Повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу» від 05.10.2004 року № 581, не надано, зокрема не надано повідомлення (довідки) працедавця про самостійне визначення резидентського статуту фізичною особою-іноземцем. Тому така особа не підпадає під визначення резидента, що міститься у п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», оскільки такими іноземні громадяни вважаються виключно з часу визначення резидентського статуту фізичних осіб - іноземців шляхом отримання відповідних документів.

Суд не погоджується із вказаними висновками податкового органу з наступних підстав.

Відповідно до п. 2.1. ст. 2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV (чинного у період виникнення спірних правовідносин) нерезидент, який отримує доходи з джерелом їх походження з території України, є платником податку.

Відповідно до абз. 1 п. 1.3. ст. 1 Закону № 889-IV дохід з джерелом його походження з України - будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь від здійснення будь-яких видів діяльності на території України. Перелік таких доходів наведено у п.п. «а»- «ї» цього пункту, а також у п.п. «а»- «в»п.п. 9.11.1 п. 9.11 ст. 9 цього Закону.

Зокрема, відповідно до п.п. «д» п. 1.3 ст. 1 цього Закону до доходу з джерелом його походження з України належить будь-який дохід, одержаний платником податку або нарахований на його користь на території України, у вигляді заробітної плати, нарахованої (виплаченої, наданої) внаслідок здійснення платником податку трудової діяльності на території України.

Відповідно до п.п. 9.11.1. п.9.11 ст. 9 Закону № 889-IV доходи з джерелом їх походження з України, що нараховуються (виплачуються, надаються) на користь нерезидентів, підлягають оподаткуванню за правилами, встановленими для резидентів, з урахуванням особливостей, визначених окремими нормами цього Закону.

Згідно із п. 7.1. ст. 7 Закону ставка податку становить 15 відсотків від об'єкта оподаткування, крім випадків, визначених у пунктах 7.2 - 7.4 цієї статті.

Відповідно до п. 7.3. ст. 7 Закону ставка податку становить подвійний розмір ставки, визначеної пунктом 7.1 цієї статті, від об'єкта оподаткування - будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів - фізичних осіб, за винятком доходів, визначених у п.п. 9.11.3 пункту 9.11 статті 9 цього Закону.

Згідно із п.п. 9.11.3. п.9.11 ст. 9 Закону якщо зазначені у підпункті 9.11.1 цього пункту доходи виплачуються нерезиденту резидентом - фізичною або юридичною особою, то такий резидент вважається податковим агентом такого нерезидента стосовно таких доходів.

Системний аналіз п. 7.3 ст. 7, п.п. 9.11.3 п.9.11 ст. 9 Закону дає підстави для висновку, що визначені у п.п. 9.11.3 п. 9.11 ст. 9 Закону доходи, які виплачуються нерезиденту резидентом - фізичною або юридичною особою, яка вважається податковим агентом такого нерезидента стосовно таких доходів, у п. 7.3 ст. 7 Закону передбачені як виключення з доходів, нарахованих на користь нерезидентів - фізичних осіб, до яких застосовується ставка, що становить подвійний розмір ставки, визначеної пунктом 7.1 цієї статті.

Наведене свідчить про те, що до нарахованих (виплачених) резидентом як податковим агентом на користь нерезидентів -фізичних осіб доходів у вигляді заробітної плати не може бути застосовано подвійний розмір ставки, визначеної пунктом 7.1 цієї статті.

Більш того, п.п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону визначається поняття фізичної особи -резидента та критерії, за якими фізичні особи також належать до резидентів.

Зокрема, відповідно до абз. 1 п.п. 1.20.1. п. 1.20 ст. 1 Закону фізичною особою -резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) в Україні.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім'ї або її реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності.

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому цим Законом, або її реєстрація як самозайнятої особи.

З правового аналізу законодавчих положень суд приходить до висновку, що самостійне визначення особою основного місця проживання на території України є однією з можливих підстав для отримання статусу резидента, однак не виключною.

Відповідно до абз. 5 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Статтею 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

У такому випадку, вони на підставі ч.1 ст.5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI, отримують посвідку на постійне проживання.

Відповідно до п.13 Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 квітня 2009 року №32 роботодавці мають право на використання праці іноземців, які постійно проживають в Україні, та інших іноземців у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, без оформлення дозволу на використання праці іноземця.

Отже, посвідка на постійне проживання надає особі право на законних підставах постійно проживати в Україні, а працю такої особи можна використовувати без оформлення спеціального дозволу на використання праці іноземців.

Як встановлено судом на підставі відмітки у паспорті іноземної особи ОСОБА_4, здійсненої консульською установою Республіки Білорусь в Україні, остання перебуває на консульському обліку в Україні з 14.09.2009 року (а.с. 77).

28 січня 2010 року службою громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб МВС України видано ОСОБА_4 тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні (а.с. 79).

Згідно наказу про призначення на роботу від 24.03.2010 № 13-ОС гр.-ка ОСОБА_4 працювала на безстроковій основі в ВАТ АБ «Старокиївський банк» з 24.03.2010 року (а.с. 78).

Фактичне перебування ОСОБА_4 на роботі у період з березня 2010 року по квітень 2011 року підтверджується табелями обліку робочого часу за відповідний період (а.с. 169-182)

Позивачем виплачувалась зазначеній особі заробітна плата, що підтверджується банківськими виписками по рахунку клієнта (113-116).

Вказані докази в їх сукупності дають підстави для висновку, що у спірний період гр.-ка ОСОБА_4 мала місце постійного проживання в Україні, а також відповідала й іншим критеріям, визначеним у п. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону № 889-IV, для віднесення такої особи у цілях оподаткування податком з доходів фізичних осіб до фізичних осіб - резидентів, оподаткування доходів яких здійснюється за ставкою, визначеною у п. 7.1 ст. 7 Закону.

Додатковою обставиною, яка свідчить про те, що ОСОБА_4 є резидентом України, є наявність у неї центру життєвих інтересів в Україні, а саме проживання разом із нею членів її сім'ї. Так, відповідно до довідки форми №3 від 16.02.2013 р. №255 ОСОБА_10 - мати ОСОБА_4 проживає в Україні за адресою: АДРЕСА_1 з 20.09.2009 р. (а.с.168).

Крім того, як вже зазначалося раніше, самостійне визначення особою основного місця проживання на території України є однією з можливих підстав для отримання статусу резидента, однак не виключною. Тому позиція податкового органу про неможливість віднесення у цілях оподаткування іноземних осіб до резидентів через відсутність повідомлення працедавця про самостійне визначення фізичною особою - іноземцем резидентського статусу, передбаченого у Наказі ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу» від 05.10.2004 № 581, є безпідставною.

Враховуючи викладене суд приходить до висновку, що ОСОБА_4 на момент здійснення трудової функції у ПАТ «Старокиївський банк» перебувала у правовому статусі резидента.

Пункт 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», який визначає поняття фізичної особи-резидента та не передбачає вимоги щодо набуття такого статусу з метою оподаткування шляхом дотримання певної процедури, зокрема шляхом отримання повідомлення (довідки) податкового органу.

Наказ ДПА України «Про затвердження примірних форм Заяви фізичної особи - іноземця про самостійне визначення резидентського статусу» від 05.10.2004 року № 581 висуває вимоги, які законом не передбачено. Більш того, такий наказ не є таким, що зареєстрований у Міністерстві юстиції України у порядку встановленому Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 28.12.1992 № 731, як того вимагає Указ Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03.10.1992 р. № 493/92, а тому вважається таким, що не набрав чинності.

Аналогічна правова позиція висвітлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2012 р. по справі №К/9991/13933/12.

Враховуючи викладене суд вважає безпідставним та необґрунтованим висновок Акту перевірки про порушення позивачем п.1.3, п.1.15, пп.1.20.1, п.1.20 ст.1, пп.8.1.1 п.8.1 ст.8, п.п.9.11.3 п., 9.11 ст.9, п.17.1 ст.17 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV, а винесене на його підставі спірне податкове повідомлення-рішення форми від 15 листопада 2012 року № 0019684310 - безпідставним та неправомірним.

ІІІ) З приводу висновку відповідача про порушення позивачем п. 2, п. 4 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 01.03.1999 р. №303, яке полягало у відсутності у позивача дозвільних документів на розміщення відходів, в результаті чого занижено розмір збору за забруднення навколишнього природного середовища в частині розміщення відходів - за IV квартал 2009 року в розмірі 70 266,58 грн., суд зазначає наступне.

Актом перевірки встановлено, що в процесі діяльності позивача утворюються відходи (відпрацьовані люмінесцентні лампи), які підлягають утилізації або зберіганню у спеціально відведених для цього місцях. На думку відповідача, позивач має сплатити збір за забруднення навколишнього природного середовища за розміщення відходів на його власних об'єктах за період з 01.07.2009 року по 31.12.2010 року.

Об'єктом обкладення збором за забруднення навколишнього природного середовища є, зокрема, фактичні обсяги розміщення відходів.

Відповідно до статті 44 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», пункту 2 Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища стягнення цього збору від 01.03.1999 року № 303, платниками збору за забруднення навколишнього природного середовища є суб'єкти підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, включаючи філії, відділення, які здійснюють викиди і скиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище і розміщення відходів.

Згідно абзацами 7, 19 статті 1 Закону України «Про відходи», розміщенням відходів є зберігання, тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах (до їх утилізації або видалення) захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах, до яких, згідно абзацу 16 ст. 1 цього Закону відносяться місця чи об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами.

Крім того, аналогічне визначення терміну «розміщення відходів» містить Порядок розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.1998 № 1218 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Так, п. 2 зазначеного Порядку № 1218 визначено, що ліміт на розміщення відходів - це обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінекоресурсів на місцях. Також, зазначеним пунктом Порядку № 1218 визначено поняття "ліміт на утворення відходів" - це максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території.

Відповідно до п. 8 Порядку № 1218 власники відходів, для яких платежі за розміщення відходів усіх класів небезпеки не перевищують 10 гривень на рік, власники побутових відходів, що уклали договори на розміщення відходів з підприємствами комунального господарства, та власники відходів, які одержали ліцензію на збирання і заготівлю окремих видів відходів як вторинної сировини, звільняються від одержання лімітів на утворення та розміщення відходів.

Таким чином, правовий аналіз наведених нормативних приписів дає підстави вважати, що платниками збору за забруднення навколишнього природного середовища є суб'єкти, які здійснюють розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах, а обсяги відходів, які передані на договірних засадах іншим суб'єктам господарської діяльності, вже не є власністю суб'єкта, що їх передав, та не повинні враховуватись у розрахунку збору за розміщення відходів, який має стягуватись з цього суб'єкта.

Відповідна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 23 жовтня 2012 року по справі № К-38432/10.

Відповідно до п. 2 Порядку розроблення, затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів розміщення відходів - зберігання та захоронення відходів здійснюється у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про відходи» зберігання відходів - тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об'єктах (до їх утилізації чи видалення); розміщення відходів - зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах; спеціально відведені місця чи об'єкти - місця чи об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами.

Отже, в розумінні ст.1 Закону України «Про відходи» розміщення відходів можливе тільки у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах, на використання яких отримано відповідний дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища або його органів на місцях. Тобто, тимчасове зберігання відходів не є їх розміщенням. Разом з цим, матеріали справи не місять відомостей про наявність у позивача спеціально відведених місць чи об'єктів для розміщення відходів.

Таким чином, законодавець чітко визначив альтернативу: або підприємства укладають договір зі спеціалізованою організацією, яка здійснює зберігання та захоронення відходів, або самостійно отримує дозвіл на розміщення таких відходів на власній території.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та ТОВ «Демікон» укладено договір на демеркурізацію відпрацьованих люмінесцентних ламп від 19.08.2009 р. №2171 (а.с.83). Виконання вказаного договору підтверджується актом прийому-передачі відпрацьованих ртутних люмінесцентних ламп №217/12 від 15.12.2009 (а.с.84) та платіжним дорученням №194 від 15.12.2009 р. (а.с.118). Вказані люмінесцентні лампи були оприбутковані позивачем на підставі видаткової накладної №220 від 23.07.2009 р. (а.с.117).

ТОВ «Демікон», що здійснювало вивезення відходів та їх подальшу демеркуризацію, має ліцензію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України серії АВ №115370 на поводження з небезпечними відходами, на демеркуризацію відпрацьованих люмінесцентних ламп, терміном дії з 21.04.2006 р. по 21.04.2011 р. (а.с.85-86).

Факт передачі відпрацьованих люмінесцентних ламп підтверджується копією акту прийому-передачі та платіжного доручення, що наявні в матеріалах справи (а.с. 84, 118).

Таким чином, оскільки позивач не має спеціально відведених місць чи об'єктів для розміщення відходів, дозволу на їх розміщення не отримував, а натомість укладав договори зі спеціалізованим підприємством, яке має відповідний дозвіл на поводження з небезпечними відходами, то позивач не сплачує збір за забруднення навколишнього природного середовища.

Податковим органом не надано доказів, які б підтверджували факт розміщення відходів позивачем. Натомість, матеріали справи містять копію договору про утилізацію списаних люмінесцентних ламп з підприємством, що має відповідну ліцензію на вказаний вид діяльності.

Крім того, в роз'ясненні Міністерства навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (лист №14-6/134), яке є узагальненням практики застосування природоохоронного законодавства вказано, що якщо відходи не розміщуються на території їх власника (виробника), а передаються на договірній основі іншому власнику (наприклад спеціалізованому підприємству), то дозвіл на розміщення цих відходів не встановлюється, ліміти не видаються (не заповнюється графа 10 додатку 2 до Порядку розробки, затвердження та перегляду лімітів на утворення та розміщення відходів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №2118 від 03.08.1998 року), та відповідно, збір на розміщення відходів не стягується. Підприємствам, які мають договори (контракти) на передачу відпрацьованих люмінесцентних ламп спеціалізованим підприємствам, дозволи на їх розміщення не видаються, ліміти на їх розміщення не встановлюються та збір за забруднення навколишнього природного середовища не стягується.

Таким чином, суд не погоджується з висновками податкового органу та вважає неправомірним збільшення позивачу суми грошового зобов'язання зі збору за забруднення навколишнього природного середовища за оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням відповідача від 15 листопада 2012 року №0019664310.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, Окружною державною податковою службою - Центральним офісом з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби не доведена правомірність та обґрунтованість прийняття спірних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ПАТ «Старокиївський банк» підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Пунктом 19 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011р. №845, визначено, що безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів і їх перерахування на рахунок, зазначений у виконавчому документі про стягнення надходжень бюджету та/або заяві про виконання рішення про стягнення надходжень бюджету, здійснюються органами Казначейства з відповідного рахунка, на який такі кошти зараховані, шляхом оформлення розрахункових документів.

Зі змісту листа Вищого адміністративного суду України від 21.11.2011р. №2135/11/-11 вбачається, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, з урахуванням принципу пріоритетності законів над підзаконними актами, судам у резолютивній частині такого судового рішення слід зазначати обов'язок органу Державної казначейської служби України стягнути судові витрати із Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання із рахунка суб'єкта владних повноважень - відповідача. Відповідно, у виконавчому листі за таким судовим рішенням як боржника слід вказувати Державний бюджет України в особі суб'єкта владних повноважень - відповідача.

Позивачем сплачено судовий збір в розмірі 2 268,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 11.12.2012 року №1 (а.с. 88).

Підпунктом 3 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що розмір судового збору за подання до адміністративного суду позову майнового характеру становить 1 відсоток розміру майнових вимог, але не менше 0,1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 2 розмірів мінімальних заробітних плат.

Отже, за вказаний позов позивачу необхідно було сплатити судовий збір в розмірі 2 146,00 грн.

За таких обставин суд вважає можливим стягнути на користь позивача суму судового збору в розмірі 2 146,00 грн.

Керуючись вимогами ст.ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби №0019694310, №0019684310, №0019664310 від 15 листопада 2012 року.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного акціонерного товариства «Старокиївський банк» судові витрати у розмірі 2 146,00 грн. (дві тисячі сто сорок шість гривень 00 копійок).

Покласти на відповідний підрозділ Державної казначейської служби України виконання постанови суду в частині стягнення судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань Окружної державної податкової служби - Центрального офісу з обслуговування великих платників податків Державної податкової служби.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя О.В. Патратій

Повний текст постанови складено та підписано: 04 березня 2013 року.