Рішення № 29734465, 26.02.2013, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

26.02.13 р. Справа № 7/300пд

Господарський суд Донецької області у складі

головуючого судді Сгара Е.В., суддів Бокової Ю.В., Риженко Т.М.

при секретарі судового засідання Фенченко Б.М.

Розглянув у відкритому судовому засіданні справу:

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „Збагачувальна фабрика №105",м.Донецьк

До відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю „Интерколтрейд", м.Ровеньки Луганської області

До відповідача-2: Приватного підприємства „ПРМУ-98", м.Павлоград Дніпропетровської області

За участі третьої особи-1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Приватного підприємства "Меттехсервіс", м. Павлоград

За участі третьої особи-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Приватного підприємства "РМУ-27", м. Павлоград

Предмет спору: визнання договору №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. недійсним.

За участі представників:

Від позивача: не прибув;

Від відповідача-1: не прибув;

Від відповідача-2: не прибув;

Від третьої особи-1: не прибув;

Від третьої особи-2: не прибув.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю „Збагачувальна фабрика №105",м.Донецьк звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „Интерколтрейд", м. Ровеньки Луганської області та Приватного підприємства „ПРМУ-98", м. Павлоград Дніпропетровської області про визнання договору №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. недійсним.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на той факт, що спірний договір №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. за своїми ознаками фактично є договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. Зазначив, що фактором, за приписами діючого законодавства, може бути банк або фінансова установа, фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до законодавства може здійснювати факторингові операції. При цьому, особа, що займається відповідною діяльністю, має обов'язково отримати ліцензію на право зайняття факторингом. Тоді як, відповідач-1 відповідної ліцензії не має, що є підставою для визнання спірного договору недійсним.

Розгляд справи неодноразово відкладався, в тому числі за клопотаннями позивача по справі.

25.02.2013р. на адресу суду знов надійшло клопотання позивача про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю представника в іншому судовому процесі.

Враховуючи тривалий термін розгляду спору, той факт, що позивач не позбавлений права, у разі зайнятості певного представника, направити в судове засідання іншого представника, а також відсутність доказів зайнятості представника позивача в іншому судовому процесі, з огляду на те, що процесуальний строк розгляду спору спливає, а наявних у справі документів достатньо для вирішення справи по суті, вищевказане клопотання позивача від 25.02.2013р. залишено без задоволення.

Відповідач-1 та відповідач-2 в письмових поясненнях проти позовних вимог заперечили, посилаючись на той факт, що оспорюваний договір є договором уступки права вимоги, який відповідає приписам діючого законодавства та просять розглянути спір без участі їх представників.

Треті особи в письмових поясненнях проти позовних вимог заперечили, обґрунтованих пояснень по суті спору не надали, просять розглянути спір без їх участі.

Ухвалами суду від 16.12.2011р. та від 18.06.2012р. на підставі ст.63 ГПК України було повернуто без розгляду позовну заяву третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору Остапенко Вікторії Володимирівни м.Донецьк про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р., укладеного між ТОВ „Інтерколтрейд" та ПП "ПРМУ-98".

Ухвалами суду від 20.12.2011р., від 20.06.2012р. на підставі ст.79 ГПК України провадження у справі зупинялось.

Після повернення матеріалів справи до господарського суду Донецької області, ухвалами суду від 16.05.2012р., 26.12.2012р. провадження у справі було поновлено.

Процесуальний строк розгляду спору продовжувався в порядку ст.69 ГПК України.

Склад суду змінювався. Розпорядженням заступника голови господарського суду Донецької області від 26.12.2012р. визначено наступний склад суду для розгляду справи: головуючий суддя Е.В. Сгара, судді Риженко Т.М., Бокова Ю.В.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін суд ВСТАНОВИВ:

Між ПП «ПРМУ-98» та ТОВ «Інтерколтрейд» укладено договір відступлення права вимоги №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. (далі Договір), за умовами якого кредитор (ПП «ПРМУ-98» - відповідач-2) зобов'язаний відступити, а новий кредитор (ТОВ «Інтреколтрейд» - відповідач-1) оплатити та прийняти наступне право вимоги, а саме: на оплату вугільної продукції боржником - ТОВ «Збагачувальна фабрика №105» (позивач) (код ЄДРПОУ 31832110, юр.адреса: 83048, м.Донецьк, вул.Челюскінців, 202-а) власнику права вимоги - ТОВ «Інтерколтрейд» коштів на загальну суму заборгованості в розмірі 6 858 321, 26 грн. (п.1.1 Договору).

Згідно п.1.1.1 Договору, підставою виникнення зобов'язання є: договір №ОФ01/2-12 від 01.12.2008 року, укладений між ПП «Меттехсервіс» та ТОВ «Збагачувальна фабрика №105», :заборгованість по договору складає 3 239 628, 00 (три мільйони двісті тридцять дев'ять тисяч шістсот двадцять вісім гривень, 00 копійок); договір про відступлення права вимоги №27.03.09 від 27.03.2009 року, укладеного між ПП «Меттехсервіс» та ПП «РМУ-27» на суму заборгованості 3 239 628, 00 ( три мільйони двісті тридцять дев'ять тисяч шістсот двадцять вісім гривень, 00 копійок); договір №0044-1/04-09 від 01.04.2009 року, укладений між ПП «ПРМУ-98» та ТОВ «Збагачувальна фабрика №105» заборгованість по договору складає 3 618 693, 26 (три мільйони шістсот вісімнадцять тисяч дев'яносто три гривні, 26 копійок); договір про відступлення права вимоги №01.04.10/1 від 01.04.2010 року, укладений між ПП «РМУ-27» та ПП «ПРМУ-98» на суму заборгованості 3 239 628,00 (три мільйона двісті тридцять дев'ять тисяч шістсот двадцять вісім гривень, 00 копійок), (далі - Основне зобов'язання на загальну суму 6 858 321,26 (шість мільйонів вісімсот п'ятдесят вісім тисяч триста двадцять одна гривня, 26 копійок).

У п.2.1 Договору передбачено, що за передане право вимоги до боржника новий кредитор зобов'язується сплатити кредитору суму у розмірі 6 858 321,26 (шість мільйонів вісімсот п'ятдесят вісім тисяч триста двадцять одна гривня, 26 копійок).

Повідомленням про відступлення права вимоги б/н позивача було сповіщено про укладення вказаного Договору та зазначено реквізити нового кредитора - відповідача-1, в підтвердження чого у справі міститься копія такого повідомлення та копія опису вкладення у цінний лист від 05.10.2011р., оригінали яких були оглянуті у судовому засіданні.

Посилаючись на той факт, що вказаний вище Договір №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. за своїми ознаками фактично є договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги, а також на те, що фактором, за приписами діючого законодавства, може бути банк або фінансова установа, фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до законодавства може здійснювати факторингові операції; особа, що займається відповідною діяльністю, має обов'язково отримати ліцензію на право зайняття факторингом, а відповідач-1 відповідної ліцензії не має, позивач звернувся до суду та просить визнати Договір №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. недійсним.

Вирішуючи спір про визнання договорів недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Крім того, суд звертає увагу на той факт, що заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

За приписами статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги до чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

За приписами ст.205 Цивільного кодексу України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Дослідивши наявні у справі документи, з огляду на вищевказані приписи, суд дійшов висновку, що підстави для визнання Договору недійсним на підставі ст.203, 215 Цивільного кодексу України відсутні.

Як вбачається з матеріалів справи, спір виник внаслідок того, що сторони визначили різну правову природу договору №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. Позивач вважає, що спірний Договір є договором факторингу, тоді як відповідачі та треті особи вважають цей Договір договором уступки права вимоги.

В п.1.4 Договору вказано, що уступка права вимоги здійснюється згідно з ст.ст.512, 514, 516, 517 Цивільного кодексу України.

Так, він укладений на підставі статей 512-519 Цивільного кодексу України та ст. 195 Господарського кодексу України, тобто в порядку уступки права вимоги. Порядок заміни кредитора у зобов'язанні визначений в статті 516 Цивільного кодексу України. Так, заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.515 Цивільного кодексу України, заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Зобов'язання позивача, вимоги по яким були передані, не відносяться до таких, що нерозривно пов'язані з особою кредитора і іншого позивачем по справі не доведено.

Крім того, умовами договору між відповідачами не передбачалося обмеження щодо заміни сторін у зобов'язанні. Боржника належним чином повідомлено про заміну кредитора. Форма договору відповідає встановленим законом вимогам (проста письмова форма). Дефект волі відсутній.

Доводи позивача про те, що спірний договір є договором факторингу, не відповідають дійсності. Так, поняття договору факторингу визначено у частині першій статті 1077 ЦК України, відповідно до якої за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Слід зазначити, що визначення місця договору факторингу в системі цивільно-правових договорів, що опосередковують передачу права вимоги, має суттєве значення, оскільки, поміж іншого, таке розмежування визначає необхідність дотримання спеціальних вимог щодо особи, яка виступає фактором. За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Аналогічна позиція викладена у Постанові судової палати з господарських справ Верховного суду України від 10.07.2007р. в справі №26/347-06-6531.

З огляду на вищевикладене, оскаржуваний Договір не є договором факторингу, а являється договором уступки права вимоги. Питання наявності ознак договору факторингу може поставати лише тоді, коли йдеться про професійну діяльність (наприклад, банку) по викупу боргових зобов'язань за суму, значно нижчу номіналу, крім того, така послуга може бути платною. В даному випадку, не може йтися про фінансування, оскільки фактично відповідач-1 ТОВ «Інтерколтрейд» не фінансувало, а лише погасило борги позивача перед відповідачем-2 ПП «ПРМУ-98», натомість отримавши право регресу до боржника - позивача по справі. Дані правовідносини не підпадають під визначення факторингу.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що, як зазначається в частині 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З урахуванням вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Дослідивши всі представлені сторонами документи, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що спірний Договір №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. укладений з дотриманням приписів діючого законодавства, фактично є договором уступки права вимоги, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо визнання його недійсним задоволенню не підлягають.

Судові витрати покладаються на позивача відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі ст.129 Конституції України, ст.ст.203, 204, 205, 215, 512-519, 1077 Цивільного кодексу України, ст.207 Господарського кодексу України, керуючись ст.ст. 4-2, 4-3, 4-6, 22, 26, 33, 34, 43, 49, 69, 79, 82-85 Господарського процесуального Кодексу України, господарський суд

В И Р I Ш И В :

Відмовити у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю „Збагачувальна фабрика №105",м.Донецьк про визнання договору №01-06/11-01ДПИ68 від 01.06.2011р. недійсним.

Рішення може бути оскаржене до Донецького апеляційного господарського суду в порядку передбаченому розділом ХІІ Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення підписаний 04.03.2012р.

Головуючий суддя Сгара Е.В.

Суддя Бокова Ю.В.

Суддя Риженко Т.М.