Постанова № 29530933, 21.02.2013, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

21 лютого 2013 р. № 820/236/13-а

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Зінченка А.В.

Суддів - Короткової О.В., Спірідонова М.О.

При секретарі - Алавердян Е.А.

Розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, з участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії , -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України №166-12 від 28.12.2012р. та зобов'язати Державну міграційну службу України переглянути рішення про відхилення скарги ОСОБА_1 на наказ № 297-о від 09.11.2012 року Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що він, ОСОБА_1, громадянин Киргизстану, прибув до України та не може повернутися на Батьківщину через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за національною ознакою.

12.11.2012р. позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем: або особою яка потребує додаткового захисту.

У повідомленні зазначено що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту є наказ №297-о від 09.11.2012р. відповідно до якого його заява є очевидно не обгрунтованою та не містить умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статі 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Управлінням також було вказано, що не встановлено обґрунтованих побоювань, які змусили прибути та залишитись в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання та що підстав для отримання додаткового захисту в Україні не встановлено.

Але позивач не погодився з таким рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, та направив скаргу до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ від 09.11.2012р. № 297-о Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту .

10.01.2013 р. він отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №8/1-212 в якому було зазначено що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту» Державною міграційною службою України прийнято рішення від 28.12.2012 року №166-12 про відхилення скарги на рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Позивач вважає вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Позивач в судове засідання не прибув, але надав до суду клопотання, в якому просив позов задовольнити та справу розглядати за його відсутності.

Представник відповідача в судове засідання не прибув, але надав до суду заперечення проти позову та просив справу розглядати за його відсутності.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлявся завчасно та належним чином.

Відповідно до ч.6 ст.128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вищевикладене, суд відповідно до ст. 128 КАС України ухвалив проводити судовий розгляд справи в порядку письмового провадження.

Судом встановлено, що 12.11.2012р. ОСОБА_1 отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем: або особою яка потребує додаткового захисту.

У повідомленні зазначено що підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту є наказ №297-о від 09.11.2012р. відповідно до якого його заява є очевидно не обґрунтованою та не містить умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статі 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Управлінням також було вказано, що не встановлено обґрунтованих побоювань, які змусили прибути та залишитись в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання та що підстав для отримання додаткового захисту в Україні не встановлено.

Але позивач не погодився з таким рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, та направив скаргу до Державної міграційної служби України, у якій просив скасувати наказ від 09.11.2012р. № 297-о Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту .

10.01.2013 р. він отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №8/1-212 в якому було зазначено що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту» Державною міграційною службою України прийнято рішення від 28.12.2012 року №166-12 про відхилення скарги на рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

Як з'ясовано судом, юридичною підставою для винесення спірного рішення про залишення адміністративної скарги без задоволення суб'єктом владних повноважень обрано положення ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а фактичною підставою слугував висновок суб'єкта владних повноважень про відсутність в матеріалах особової справи заявника жодних фактичних даних, які б давали змогу кваліфікувати заявника як біженця.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 1 ст.12 Закону України "Про біженців" передбачено, що орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

За правилами ч.ч.7 і 8 ст.12 Закону України "Про біженців" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч.1 ст.12); у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає інформацію про прийняте рішення до відповідного органу внутрішніх справ та до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, а також видає заявникові або його законному представникові письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення (ч.8 ст.12).

Згідно з ч.1 ст.16 Закону України "Про біженців" рішення органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову в прийнятті заяви про надання статусу біженця, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця протягом семи робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, а так само до суду, в установленому законом порядку.

На момент розгляду відповідачем адміністративної скарги на рішення ДМСУ про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця набув чинності Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за приписами ч.5 ст.12 якого визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Керуючись приписами згаданої норми процесуального закону, оцінивши добуті докази, суд доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи позивача не містять визначених Законом України "Про біженців" та Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття особою статусу біженця.

У заяві позивач зазначив, що просить надати статусу біженця в Україні, так як його у на території Киргизстану як узбека «неодноразово», а саме двічі, без пред'явлення обвинувачення зупиняли представники міліції, закривали його у підвалі та насильно затримували для надання інформації про багатих сусідів узбеків, а коли він відмовився розповідати, побили та він втратив свідомість.

Матеріалами справи підтверджено, що ні в заяві, ні в ході співбесіди, позивач ніяких свідчень та документальних доказів загрозі своєму життю до органу міграційної служби не надав. Позивач вказав, що «меня вызывали один раз на допрос, требовали назвать богатых соседей узбеков, грозились избить, если я не назову их. Я молчал, меня отпустили на второй день», тобто взагалі спростував надані у заяві свідчення прояви насильства по відношенню до себе. Таким чином, зазначені у заяві відомості є перебільшеними та не можуть вважатися доказом обґрунтованості побоювань позивача.

Також судом встановлено, що після червневих подій 2010 року позивач безперешкодно проживав на батьківщині разом з батьками та братом до моменту останнього виїзду з країни у серпні 2012 року, проблем у цей період не мав; батьківщину позивач покинув легально, маючи дозвіл влади на виїзд; ні позивач, ні члени його родини ніколи не були причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з його національною належністю; участі у бойових діях чи в організації останніх ані позивач, ані члени його родини не брали; правоохоронними органами ані позивач, ані члени його родини не затримувались.

Необхідно також зазначити, що за твердженням позивача, у Киргизстані в теперішній час безперешкодно мешкає сім'я брата батька і, як повідомляє позивач, жодних проблем не має, «они занимаются сельским хозяйством, как фермери». Це, на думку суду, свідчить про відсутність фактів їх утиску та соціальної дискримінації, як представників узбецької національності.

У доповнення до вищезазначеного суд звертає увагу на те, що позивач в ході співбесіди обмежувався загальновідомою інформацією та не довів наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своїх рідних на батьківщині. Метою свого приїзду до України позивач визначає економічні причини, конкретно зазначає, що приїхав «для поиска работы», «в Киргизстане тяжело жить, нужно зарабатывать, но работать негде, позтому пришлось ехать искать работу, я приехал к двоюродному брату». Головною причиною неможливості повернення на батьківщину є відсутність роботи, а не загроза життю: «там нет работы. Здесь я могу работать и спокойно жить».

Відсутність у поданій до територіального органу державної міграційної служби України заяві про отримання особою статусу біженця, в поданому до суду позові фактичних даних, котрі б засвідчували існування причин для переслідувань позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань обґрунтовано доводять відсутність у позивача розумно достатніх побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності.

Частиною 3 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Зібрані судом на виконання вимог ст.11 КАС України щодо офіційного з'ясування всіх обставин по справі докази в їх сукупності не дають підстав для висновку про наявність у спірних правовідносинах визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, ст.1 Закону України "Про біженців", ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для надання позивачу статусу біженця.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що спірне рішення відповідача було прийнято в межах повноважень, на підставах та у спосіб, що визначені законом, судження відповідача про очевидну необґрунтованість заяви про отримання статусу біженця є юридично вірним та фактично обґрунтованим.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до ч.1 ст.9, ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем доведено, що оскаржуване рішення прийняте законно та обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин. Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством, з метою, з якою це повноваження надане, обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин та відмовляє у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 4, 11, 69- 71, 160-163, ст. 167 КАС України, ст.ст. 8 і 19 Конституції України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову Самыэва Шерзода до Державної міграційної служби України та Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.

Постанова суду першої інстанції може бути оскаржена шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Головуючий суддя А.В. Зінченко

Судді О.В. Короткова

М.О. Спірідонов