Постанова № 29519122, 18.02.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" лютого 2013 р. Справа № 5023/4253/12

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гончар Т. В. , суддя Шевель О. В.

при секретарі Сіренко К.О.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 за довіреністю б/н від 16.07.2012 р.

відповідача - Беженського А.В. за довіреністю № 832 від 30.07.2012 р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. №249Х/3-11) на рішення господарського суду Харківської області від 26.12.2012 р. у справі № 5023/4253/12

за позовом ФОП ОСОБА_3, с. Кам'яна Яруга

до ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій", м. Харків

про стягнення 183447,8 грн.

ВСТАНОВИЛА:

В вересні 2012 р. ФОП ОСОБА_3 звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" безпідставно набутого майна у вигляді грошових коштів в сумі 162601,05 грн. та відшкодуванні майнової шкоди в сумі 20846,75 грн.

11.12.2012 р. позивач надав заяву про зміну позовних вимог (а.с. 64 т.3), в якій він просить стягнути з ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" на його користь борг, який утворився за договором №457 від 11.12.2006 р. за період з 06.01.2011 р. по 27.04.2012 р. в сумі 162601,05 грн. та 20846,75 грн. збитків.

Рішенням господарського суду Харківської області від 26.12.2012 р. по справі № 5023/4253/12 (суддя Жельне С.Ч.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" на користь ФОП ОСОБА_3 162601,05 грн. заборгованості та 3252,02 грн. витрат по сплаті судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

Відповідач з рішенням господарського суду першої інстанції не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить зазначене рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог та в цій частині прийняти нове, яким відмовити у задоволенні даних позовних вимог, в іншій частині рішення залишити без змін, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Так, апелянт зазначає, що судом першої інстанції було неправомірно визнано нікчемним п. 3.5. додаткової угоди № 1 від 06.01.2011 р. до договору № 457 від 11.12.2006 р., оскільки доказів нікчемності даного пункту додаткової угоди, на думку відповідача, в матеріалах справи не міститься, а вимога про визнання недійсним даного пункту додаткової угоди не була заявлена позивачем. Крім того, на думку апелянта, не відповідає обставинам справи висновок суду першої інстанції щодо того, що п. 3.5 додаткової угоди позивач доручив відповідачеві нараховувати ПДВ на вартість перевезення багажу та сплачувати його в бюджет.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 17.01.2013 р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 13.02.2013 р.

Позивач 11.02.2013 р. надав за вх. № 1257 відзив на апеляційну скаргу, в якому проти апеляційної скарги відповідача заперечує, просить її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, посилаючись на те, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджені усі фактичні обставини справи, яким надана належна правова оцінка.

12.02.2013 р. за вх. № 1318 відповідачем були надані письмові пояснення в обґрунтування апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі доводи сторони, заслухавши у судовому засіданні пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а зазначене рішення господарського суду Харківської області підлягає скасуванню.

Дослідивши докази у справі у їх сукупності, колегія суддів встановила наступні факти та відповідні їм правовідносини.

11.12.2006 р. між сторонами спору був укладений договір про продаж квитків і надання послуг на автостанціях № 457 (надалі - договір), відповідно до умов якого сторони зобов'язались надавати послуги і виконувати роботи, пов'язані із відправленням і прибуттям автобусів та пасажирів автобусних маршрутів згідно з затвердженими розкладами руху на автостанціях м. Харкова та Харківської області, які входять до складу ВАТ "ХПАС" (а.с. 9-10 т.1).

За вказаним договором відповідач, ПАТ "ХПАС", за агентську винагороду надає позивачу, як перевізнику, послуги з попереднього продажу особам, що бажають отримати транспортні послуги (пасажирам), квитків на проїзд автотранспортними засобами та на автобусних маршрутах перевізника, а перевізник сплачує відповідачу за це винагороду.

Предмет та умови укладеного між позивачем і відповідачем договору № 457 складались у відповідності із типовими умовами "Примірної форми договору про продаж квитків", затвердженої Наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 862 від 30.11.2010р.

Матеріали справи свідчать, що продажна вартість квитка складалась з загального тарифу на послугу перевезення, страхового внеску та станційного збору, які розподілялись наступним чином.

Згідно п.3.1. договору виручка від реалізації квитків згідно з касовими відомостями Ф-20АСС, без урахування страхового збору, розподіляється у співвідношенні: винагорода ХПАС- 11% (в тому числі ПДВ), перевізнику - 89%.

Згідно з п.3.2. того ж договору виручка від реалізації багажних квитків касами автостанцій розподіляється у співвідношенні: винагорода ХПАС - 50% (в тому числі ПДВ), перевізнику - 50%.

Відповідно до ч.1 розділу 7 термін дії договору був визначений з 01.01.2007 року до 31.12.2007 року. Частина 2 розділу 7 передбачила автоматичну пролонгацію договору на наступний рік на тих же умовах при відсутності заяви від однієї із сторін щодо його перегляду або припинення.

В узгодженій сторонами редакції договір № 457 діяв з грудня 2006 року по грудень 2010 року.

06.01. 2011 року сторони склали додаткову угоду № 1 від 06.01.2011р. до договору (надалі - додаткова угода), в якій передбачили збільшення вартості квитка за рахунок додавання до тарифу позивача 20% ПДВ, та визначили за відповідачем обов'язок нараховувати вищевказаний ПДВ при реалізації квитків і сплачувати його в бюджет (а.с. 11 т.1).

Згідно з п.3.1. додаткової угоди виручка від реалізації квитків згідно з касовими відомостями без урахування страхового збору та податку на додану вартість розподіляється у співвідношенні: винагорода ХПАС - 11%, перевізнику - 89%.

Згідно п.3.2. додаткової угоди виручка від реалізації багажних квитків касами автостанцій без урахування ПДВ розподіляється у співвідношенні : винагорода ХПАС - 50%, перевізнику - 50%.

Згідно п.3.5 додаткової угоди при реалізації квитків на проїзд ПДВ в розмірі 20% ХПАС нараховує на вартість проїзду без страхового збору згідно з наданою Перевізником таблицею вартості проїзду, а також на вартість перевезення багажу та сплачує його до бюджету.

Проведеною податковою перевіркою ФОП ОСОБА_4 за період з 01.10.2008 р. по 30.09.2011 р. встановлено, що останній безпідставно не сплачував податок на додану вартість з послуг по перевезенню пасажирів і багажу, наданих у 2011 р. (а.с. 21 т.1), внаслідок чого за липень - вересень 2011 р. утворився податковий борг в розмірі 83 387,00 грн. (а.с. 26 т.1).

Причиною виникнення податкового боргу стало порушення ФОП ОСОБА_4 приписів 181.1 ст. 181 , п. 163.1 ст. 163 Податкового кодексу України, відповідно до яких в разі перевищення встановленого законом граничного розміру виручки (500 тис. грн.), фізична особа - підприємець повинна перейти на загальну систему оподаткування.

Як встановлено в ході податкової перевірки, в червні 2011 р. виручка ФОП ОСОБА_4 перевищила граничний розмір, внаслідок чого останній з 01.07.2011 р. повинний сплачувати ПДВ, однак цього не зробив, одночасно ухиляючись від своєчасного надання звітів суб'єкта малого підприємства про отриманий дохід та подання заяви про реєстрації його платником ПДВ.

В цій частині колегія суддів зазначає, що порушення податкового законодавства ФОП ОСОБА_4 не має причинного зв'язку із укладеною останнім угоди з відповідачем, оскільки встановлені Чугуєвською ОДПІ порушення носять індивідуальний характер і не залежать від дій або волі відповідача.

20 вересня 2012 р. позивач звернувся з позовом, що розглядається у даній справі, про стягнення з ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" безпідставно набутого майна у вигляді грошових коштів в сумі 162601,05 грн. та відшкодуванні майнової шкоди в сумі 20846,75 грн.

Таким чином, позов був обґрунтований посиланням на приписи ст. 1212 ЦК України.

В подальшому позивач змінив позовні вимоги та просив стягнути з ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій" на його користь борг, який утворився за договором №457 від 11.12.2006р. за період з 06.01.2011р. по 27.04.2012р. в сумі 162601,05 грн. та 20846,75 грн. збитків.

Таким чином, відповідно до заяви про зміну предмету позову від 11.12.2012 р., позов став ґрунтуватися на приписах ст. 526 ЦК України.

Обов'язком, який, на думку позивача, виконаний неналежним чином, є обов'язок відповідача за п.п. 3.1., 3.2. договору №457 (порядок розподілу виручки від продажу білетів).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції послався на те, що додаткова угода №1 від 06.01.2011 р. до договору №457 від 11.12.2006 р. є нікчемною в частині п.п. 3.1., 3.2., 3.5. (порядок розподілу виручки, отриманої від реалізації білетів), тому, на думку місцевого господарського суду, спірні правовідносини щодо розподілу отриманих від продажу білетів сум регламентовані тільки договором №457 від 11.12.2006 р. Опираючись на цей висновок, місцевий господарський суд зазначив, що договір та додаткова угода до нього містять різний порядок розподілу отриманих від продажу квитків сум; до спірних відносин підлягають застосуванню саме положення договору, внаслідок чого прийшов до висновку про наявність з боку відповідача невиконаного грошового зобов'язання в розмірі 162 601, 06 грн.

Колегія суддів не може погодитися з таким висновком.

Згідно приписів ч.2 ст. 215 ЦК України нікчемним є такий правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Ані позивач в своїй заяві про зміну позовних вимог, ані місцевий господарський суд в своєму рішенні не послалися на норму законодавства, яка прямо передбачає недійсність правочину, який укладений сторонами шляхом підписання додаткової угоди.

Таким чином, місцевим господарським судом в оскарженому рішенні грубо порушені приписи п.3 ч.1 ст. 83 ГПК України, що полягає у констатації нікчемності правочину без посилання на конкретну норму матеріального права, яка передбачає недійсність правочинів даного виду.

Провівши аналіз правовідносин, що склалися між сторонами внаслідок укладення додаткової угоди, колегія суддів не вбачає ознак нікчемності правочину щодо розподілу між сторонами виручки від продажу білетів.

Так, цим правочином не порушена вимога закону про обов'язкову нотаріальну форму угоди (ст. 220 ЦК України); правочин не містить порушень дієздатності (ст. 221, 224 ЦК України), відсутні будь-які інші ознаки нікчемного правочину.

Оцінюючи можливість застосування ст. 228 ЦК України до спірних правовідносин, колегія суддів зазначає, що додаткова угода не відповідає гіпотезі норми, закріпленої в ч.1 ст. 228 ЦК України, тому не може бути кваліфікована як нікчемна.

Так, відповідно до ч.1 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Тому для кваліфікації правочину як нікчемного відповідно до ч.1 ст. 228 ЦК України, треба встановити протиправну волю учасників правочину, спрямовану на порушення закону, спричинення шкоди, протиправне заволодіння майном, досягнення іншої зазначеної в нормі ч.1 ст. 228 протиправної мети.

Жодні дані про протиправну спрямованість додаткової угоди у справі відсутні - жодна зі сторін не заявляла про протиправний умисел на укладення додаткової угоди; спрямованість додаткової угоди на заволодіння чужим майном або ухилення від сплати податків; спричинення додатковою угодою шкоди інтересам фізичних, юридичних осіб або держави.

В цій частині колегія суддів підкреслює, що несплата податку на додану вартість позивачем у справі стала наслідком перевищення останнім граничного розміру виручки; ухилення відповідача від подання звітів та декларацій про доходи (а.с. 28 т.1), неналежного ведення бухгалтерського обліку. Ці обставини не знаходяться у причинному зв'язку із діями чи бездіяльністю контрагента за додатковою угодою - ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій".

Оцінюючи посилання позивача та суду на те, що положення п.п. 3.1., 3.2., 3.5. додаткової угоди суперечать закону, колегія суддів зазначає, що за загальним правилом невідповідність угоди вимогам закону є підставою для визнання її недійсною в судовому порядку (ч.1, 3 ст. 215 ЦК України). Тому додаткова угода є оспорюваним правочином, який може бути визнаний недійсним шляхом подання відповідного позову до суду.

Позивачем вимога про визнання додаткової угоди недійсною не заявлялася, а місцевим господарським судом така вимога не розглядалася.

Таким чином, у колегії суддів відсутні підстави кваліфікувати додаткову ягоду в частині п.п. 3.1., 3.2., 3.5. як нікчемну.

З цього висновку випливає, що позивач при поданні позову, а місцевий господарський суд при винесенні рішення безпідставно дійшли до висновку про те, що положення п.п. 3.1., 3.2., 3.5. додаткової угоди не застосовуються до спірних правовідносин.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що порушене право може бути захищено способом, передбаченим законом або договором.

Ст. 215 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як визнання угоди недійсною і позивач не позбавлений права скористатися цим способом захисту у майбутньому.

За відсутності рішення суду про визнання додаткової угоди недійсною до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст. 204 ЦК України: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Тому до визнання додаткової угоди недійсною (в частині п.п. 3.1., 3.2., 3.5. або в цілому), вона є дійсною і повинна створювати правові наслідки.

Положення додаткової угоди не передбачають передання позивачу грошових коштів понад встановлений п.п. 3.1., 3.2., 3.5. розмір, і заборгованість відповідача перед позивачем в цій частині відсутня. Тому задоволення позову з посиланням на приписи ст. 526 ЦК України є безпідставним.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача збитків в сумі 20846,75 грн. колегія суддів зазначає наступне.

Згідно п.1 ст.623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Згідно п.п.1 п.2 ст.22 ЦК України збитками є витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

У відповідності до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

З урахуванням вищенаведеного колегія судів апеляційної інстанції вважає, що у спорі відсутні підстави для стягнення збитків, оскільки в матеріалах справи відсутні докази порушення відповідачем зобов'язання за договором.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з'ясував істотні обставини справи та не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, в зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, а рішення господарського суду Харківської області частковому скасуванню.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 102, п. 2 ст. 103, п. 3 ч. 1 ст. 104, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ПАТ "Харківське підприємство автобусних станцій", м. Харків на рішення господарського суду Харківської області від 26.12.2012 р. у справі № 5023/4253/12 задовольнити.

Рішення господарського суду Харківської області від 26.12.2012 р. у справі № 5023/4253/12 скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, індивідуальний податковий номер НОМЕР_1, відомості про рахунки відкриті в банківських установах в матеріалах справи відсутні) на користь публічного акціонерного товариства "Харківське підприємство автобусних станцій" (61001, м. Харків, проспект Гагаріна, буд. 22, код в ЄДРПОУ 03115293, р/р 26000052303097 у Центральному відділенні ХГРУ ПАТ КБ "Приватбанк", МФО 351533) 1626,01 грн. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні накази.

Повний текст постанови складено 18.02.2013 року

Головуючий суддя Слободін М.М.

Суддя Гончар Т. В.

Суддя Шевель О. В.