Рішення № 29315665, 06.02.2013, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-47/14304-2012 06.02.13

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3», м.Вишгород, ЄДРПОУ 32156847

до відповідача: Київської міської ради, м.Київ, ЄДРПОУ 22883141

за участю третьої особи 1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), м.Київ, ЄДРПОУ 04633423

за участю третьої особи 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ЄДРПОУ 24378016

про визнання недійсним пункту рішення та пункту договору

Суддя Любченко М.О.

Представники:

від позивача: не з'явився

від відповідача: Палій Є.В. - гол. спец.

від третьої особи 1: не з'явився

від третьої особи 2: Матвіяк Л.В. - нач. від.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3», м.Вишгород звернувся до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Київської міської ради, м.Київ про:

- визнання недійсним та скасування п.2.1.7 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради, як такого, що суперечить нормам Закону України «Про планування і забудову територій»;

- визнання недійсним та виключення абзацу 9 п.8.4 договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р., який укладено між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» в частині обов'язку передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинків (крім службової), як такого, що суперечить нормам Закону України «Про планування і забудову територій».

При прийнятті цього рішення судом враховано, що вказаний позивачем у позовній заяві обов'язок визначено абзацом 8 п.8.4 договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р. Тобто, фактично Товариством з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» припущено описку при визначенні номеру абзацу п.8.4 спірного договору.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що п.7 ст.40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», який набув чинності 12.03.2011р., органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, що не може перевищувати 4% загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для житлових будинків.

Позивач у судове засідання 06.02.2013р. не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення №0103014675837.

Відповідач у відзиві б/н від 06.11.2012р. проти задоволення позову заперечив з тих підстав, що на момент прийняття рішення та договору оспорювані пункти вказаних документів відповідали приписам діючого на той час законодавства. Крім того, за твердженням відповідача, п.2.1.7 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради не може бути скасовано за рішенням суду.

Ухвалою господарського суду від 22.01.2013р. до участі у розгляді справи в якості третіх осіб 1, 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Департамент економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Третя особа 1 будь-яких пояснень по суті спору не представила, у судове засідання 06.02.2013р. не з'явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення №0103014675772.

Третя особа 2 у відзиві б/н від 06.02.2013р. зазначила, що згідно із ст.58 Конституції України, ч.ч.1, 2 ст.5 Цивільного кодексу України акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. При цьому, обов'язок позивача щодо передачі житлової площі не є цивільною відповідальністю.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні вимоги ст.27 Господарського процесуального кодексу України покаладено також і на третіх осіб.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов?язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

За висновками суду, незважаючи на те, що позивач та третя особа 1 у судове засідання 06.02.2013р. не з'явилися, справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін та третьої особи 1, господарський суд встановив:

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За змістом ст.12 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент прийняття рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р.) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин, належить розпорядження землями територіальних громад; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

В силу ст.124 вказаного Кодексу України (у відповідній редакції) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Як свідчать матеріали справи, 15.07.2004р. Київською міською радою було прийнято рішення №419-11/1829 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», у відповідності до якого, зокрема, Товариству з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3», за умови виконання п.2.1 цього рішення, передано в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 1,15 га для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом на просп.Павла Тичини, 18-б у Дніпровському районі м.Києва.

У відповідності до п.п.2.1, 2.1.6, 2.1.7 вказаного акту органу місцевого самоврядування позивача зобов'язано питання пайової участі вирішити відповідно до рішення №271/431 від 27.02.2003р. Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва»; передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинку (крім службової) відповідно до п.41 рішення №267/1142 від 18.12.2003р. Київської міської ради «Про бюджет м.Києва на 2004 рік».

Згідно із ч.2 ст.126 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на момент підписання договору оренди землі від 03.11.2004р.) право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

За змістом ч.1 ст.93 Земельного кодексу України та ст.1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

На виконання рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради, приймаючи до уваги приписи ч.1 ст.93 Земельного кодексу України, ст.13 Закону України «Про оренду землі», 03.11.2004р. між позивачем (орендар) та відповідачем (орендодавець) було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно із п.п.1.1, 2.1 якого орендодавець на підставі п.2 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради за актом приймання-передачі передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку на просп.Павла Тичини, 18-б у Дніпровському районі м.Києва розміром 11548 кв.м (кадастровий номер 8000000000:90:137:0091) для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом.

За приписами п.8.4 договору від 03.11.2004р. орендар зобов'язався, у тому числі, передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинку (крім службової) на підставі п.41 рішення №267/1142 від 18.12.2003р. Київської міської ради «Про бюджет м.Києва на 2004 рік»; питання пайової участі вирішити відповідно до рішення №271/431 від 27.02.2003р. Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва».

За змістом п.1.1 додатку 1 до рішення №271/431 від 27.02.2003р. Київської міської ради «Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва» (яке діяло на момент укладання договору №92 від 21.02.2005р.) пайова участь (внесок) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста являє собою одноразовий внесок, який інвестор має сплатити до бюджету м.Києва без урахування ПДВ, що діє на дату сплати. Одноразовий внесок включає в себе наступні складові: відшкодування витрат бюджету м.Києва на розширене відтворення його ресурсів; плати інвестора за право реалізувати свій проект будівництва (реконструкції) на території столиці.

21.02.2005р. між Головним управлінням економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» було підписано договір №92, згідно із положеннями п.1.1 якого (в редакції додаткової угоди №1 від 07.04.2006р.) предметом цього договору є сплата забудовником пайової участі (внесків) на створення інженерно-транспортної інфраструктури м.Києва у зв'язку з будівництвом житлового будинку (загальна площа квартир 18880,75 кв.м) з вбудованими приміщеннями площею 2230,2 кв.м (в тому числі: підприємство громадського харчування - 709,9 кв.м, магазин - 1235,65 кв.м, перукарня - 148,65 кв.м, приймальний пунк пральні - 136 кв.м) на просп.Павла Тичини, 18-б у Дніпровському районі м.Києва.

Пунктом 1.2 зазначеного договору встановлено, що розмір пайового внеску, згідно з розрахунком, становить 1825,75 тис. грн. і підлягає уточненню після затвердження у встановленому порядку проектно-кошторисної документації.

За приписами п.п.2, 2.1, 2.2 додаткової угоди №1 від 07.04.2006р. до договору №92 від 21.02.2005р. розмір пайової участі (внеску) у зв'язку зі зміною техніко-економічних показників проекту та згідно із п.1.2 договору підлягає коригуванню. Скоригована сума пайового внеску під житлову частину становить 1703,36 тис. грн. Пайовий внесок у зв'язку з будівництвом вбудованих приміщень визначається окремими розрахунками і становить 1178,8 тис. грн.

Як свідчать матеріали справи, позивач здійснив оплату на підставі договору №92 від 21.02.2005р. на загальну суму 2879160 грн.

Одночасно, за твердженням позивача, враховуючи приписи Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», який набув чинності 12.03.2011р., п.2.1.7 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради має бути визнано недійсним та скасовано, а пункт договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р., який встановлює обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинків (крім службової), зокрема, визнано недійсним.

Частиною 1 ст.21 Цивільного кодексу України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

У відповідності до п.1 роз'яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. При цьому, у пункті 2 зазначеного роз'яснення вказано, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

За приписами ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; законодавство, на підставі якого подається позов.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи вказаних нормативно-правових актів, при зверненні до суду з позовом про визнання недійсним та скасування пункту рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним пункту договору позивачем повинно бути доведено наявність обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання недійсними рішень та угод на момент їх прийняття або укладення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши правову позицію сторін та третьої особи 1 у справі, господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним та скасування п.2.1.7 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради, визнання недійсним пункту договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р., який встановлює обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинків (крім службової), не підлягають задоволенню з огляду на таке:

Відповідно до ст.140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

У рішенні №7-рп/2009 від 16.04.2009р. Конституційного Суду України у справі №1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що в Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ч.1 ст.144). На основі цього положення Конституції України в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (ч.1 ст.59).

За висновками суду, рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. було прийнято Київською міською радою в межах повноважень органу місцевого самоврядування та у відповідності до вимог Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі» тощо, які діяли на момент його прийняття та є обов'язковим до виконання.

Крім того, згідно із п.7 ст.179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів.

Статтями 6, 627 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Тобто, виходячи зі змісту ст.ст.6, 627, 628 Цивільного кодексу України, Київська міська рада та Товариство з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» як сторони договору оренди від 03.11.2004р., визначили умови вказаного договору на власний розсуд та прийняли на себе зобов'язання щодо його виконання.

Доказів невідповідності оспорюваних рішення та договору актам цивільного законодавства і порушення цивільних прав або інтересів позивача на момент прийняття рішення та укладання договору Товариством з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено.

Одночасно, Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» набув чинності 12.03.2011р.

Відповідно до п.6 ст.40 вказаного нормативно-правового акту встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 1) 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для нежитлових будівель та споруд; 2) 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта - для житлових будинків.

Згідно із п.7 ст.40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.

Виходячи зі змісту ст.58 Конституції України, у відповідності до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, приписи п.п.6, 7 ст.40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» не можуть бути підставою для скасування та визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору, які було прийнято та укладено відповідно до набрання чинності нормами вказаного Закону України.

Наразі, за змістом п.7 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» якщо договором про пайову участь, який укладений до набрання чинності цим Законом, передбачена сплата пайової участі замовником будівництва (повністю або частково) в обсягах інших, ніж визначено цим Законом, такий договір підлягає приведенню у відповідність із цим Законом. Будь-які рішення органів місцевого самоврядування про надання замовником будівництва будь-яких послуг, передачу активів у будь-якій формі (матеріальній чи нематеріальній), передачу частини (відсоткової частки) площ прийнятих в експлуатацію об'єктів містобудування, крім пайової участі відповідно до цього Закону, прийняті до набрання чинності цим Законом, підлягають приведенню у відповідність із цим Законом.

Приймаючи до уваги приписи п.7 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Товариство з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» не позбавлено права та можливості звернутися до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав, а також законних інтересів, обравши спосіб захисту, що прямо передбачений наведеним нормативно-правовим актом.

Наразі, у п.2 Роз'яснення №02-5/111 від 12.03.1999р. Вищого арбітражног суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» зазначено, що сторони не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору.

За таких обставин, враховуючи вищезазначене, позовні вимоги про визнання недійсним та скасування п.2.1.7 рішення №419-11/1829 від 15.07.2004р. Київської міської ради, визнання недійсним пункту договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р., який встановлює обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинків (крім службової), залишаються судом без задоволення.

При цьому, судом враховано, що у резолютивній частині позовної заяви Товариство з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» помилково посилається на приписи Закону України «Про планування і забудову територій», який втратив чинність 12.03.2011р.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд дійшов висновку, що вимога позивача про виключення певного пункту договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р. не підлягає задоволенню, виходячи з наступного:

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Документом, за допомогою якого реалізується право на звернення до господарського суду, є позовна заява. Подання позовної заяви є формою реалізації права на позов. Подати позов - означає звернутися до господарського суду із заявою, в якій повинно міститися прохання, адресоване суду, про розгляд спору про право, що виник.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України встановлено вимоги до форми і змісту позовної заяви, відповідно до яких позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником та повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог.

Зміст позовних вимог включає предмет і підстави позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстави позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. До підстав позову входять лише юридичні факти, тобто ті, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відносяться: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Крім того, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначений позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді виключення пункту договору зазначеному переліку не відповідає.

Одночасно, позивачем не наведено, а судом не встановлено інших положень законодавства, що передбачали б такий спосіб захисту порушеного права, як виключення пункту договору.

Висновки суду стосовно необхідності дослідження відповідності предмету позову, визначеним законом способам захисту права узгоджуються з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною у постанові від 26.06.2008р. по справі №7/124-07.

За приписами ст.22 Господарського процесуального кодексу України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Зміна підстав або предмету позову, розміру позовних вимог означають зміну істотних складових позову. Так, зміна предмету позову означає зміну матеріально-правової вимоги до відповідача.

При цьому, через відділ діловодства до початку розгляду справи по суті не було отримано будь-яких письмових звернень Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» щодо зміни змісту матеріально-правової вимоги до відповідача.

Одночасно, п.2 ст.83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності зазначених в цій нормі умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення. Відповідного клопотання Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Добробут» подано не було.

Згідно із правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 13.07.2004р. у справі №10/732, п.4.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові.

Таким чином, приймаючи до уваги вищевикладене, позовна вимога Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» про виключення пункту договору оренди земельної ділянки від 03.11.2004р., який встановлює обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» передати Головному управлінню житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 5% загальної площі будинків (крім службової), також підлягає залишенню без задоволення.

Згідно із ст.49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір в сумі 1073 грн. відноситься на позивача, а судовий збір в сумі 2925,51 грн. належить повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» на підставі п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір», у зв'язку із внесенням збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3», м.Вишгород до Київської міської ради, м.Київ.

Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю «Київське будівельне підприємство №3» (07300, Київська область, Вишгородський район, м.Вишгород, вул.Новопромислова, буд.7/8, ЄДРПОУ 32156847) з Державного бюджету України судовий збір в сумі 2925,51 грн., сплачений на підставі платіжного доручення №66 від 05.10.2012р.

У судовому засіданні 06.02.2013р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 11.02.2013р.

Суддя М.О.Любченко