Постанова № 29302100, 06.02.2013, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

06 лютого 2013 р. № 820/173/13-а

Харківський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Севастьяненко К.О.,

суддів - Єгупенка В.В.,

Нуруллаєва І.С.,

розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом громадянки Узбекистану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, громадянка Узбекистану ОСОБА_3, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України №118-12 від 17.09.2012 року та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути скаргу позивача на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №138-о від 01.06.2012 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що вона звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідувань за національною ознакою. 05.06.2012 року ОСОБА_3 отримала повідомлення Головного управління Державної Міграційної служби України у Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач подала скаргу до Державної міграційної служби України, яка рішенням №118-12 від 17.09.2012 року була відхилена, про що ОСОБА_3 05.11.2012 року було вручено повідомлення № 17/01-04-148. На думку позивача зазначене рішення є протиправним, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки органами міграційної служби України не надано вірної оцінки її побоюванням стати жертвою переслідувань за національною ознакою.

Заперечуючи проти позову представник відповідача надав письмові заперечення. В обґрунтування зазначив, що заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на думку відповідача, не містить жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування заявника на Батьківщині, посилання ОСОБА_3 у заяві до органу міграційної служби та позовній заяві на небезпеку, яка нібито загрожує їй у разі повернення до Киргизстану, є повністю безпідставними, а побоювання позивача, на які вона посилається, необґрунтованими. Отже, зазначив, що рішення Державної міграційної служби України №118-12 від 17.09.2012 року є цілком законним та обґрунтованим, підстави для скасування зазначеного рішення відсутні, в зв'язку з чим відповідач просить в задоволенні позову відмовити.

Позивач в судове засідання не прибула, про час, дату та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, до суду надала заяву, в якій зазначила, що не заперечує проти розгляду справи без її участі.

Представник відповідача в судове засідання не прибув, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення, до суду надав заяву, в якій просив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Представник третьої особи в судове засідання не прибув, про час, дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Суд вважає, що сторони є належним чином повідомленими про дату, час та місце судового засідання, потреба заслухати свідка чи експерта відсутня, перешкод для розгляду справи у судовому засіданні немає, а тому суд вважає, що справу слід розглянути за наявними в ній доказами в порядку письмового провадження з огляду на ч. 6 ст. 128 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст. 41 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що громадянка Узбекистану ОСОБА_3 14 травня 2012 року звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою, в якій просила визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки в країні її громадянської приналежності їй загрожує небезпека (а.с. 25).

Відповідно до п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на виконання наказу МВС України від 07.09.2011 року №649 ГУ ДМСУ в Харківській області наказом № 102-о від 14.05.2012 року заява позивача була прийнята до попереднього розгляду (а.с. 32).

Як встановлено судом з матеріалів особової справи позивача, 23.05.2012 р. з ОСОБА_3 була проведена співбесіда (а.с. 41 зворот-45), 01.06.2012 р. складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 49-51). Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 01.06.2012 року №138-о прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява громадянки Узбекистану ОСОБА_3 є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 52). Позивачу 01.06.2012 року було надіслано поштою повідомлення № 17/01-04-29 від 01.06.2012 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що свідчить запис на копії повідомлення та в позові ОСОБА_3 зазначає, що отримала вказане повідомлення 05.06.2012 року (а.с. 72 зворот, 2).

Не погодившись з рішенням органу міграційної служби, позивач подала скаргу. Відповідачем було складено висновок за результатами розгляду скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОС № 2012 HAR-46 від 14.09.2012 року (а.с. 53-55). На підставі зазначеного висновку ДМС України було прийнято Рішення № 118-12 від 17 вересня 2012 року про відхилення скарги громадянки Узбекистану ОСОБА_3 на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 55 зворот), про що позивачу 05.11.2012 року було вручено повідомлення № 17/01-04-148 від 02.11.2012 року (а.с. 56).

Як з'ясовано судом, підставою для винесення спірного рішення було положення ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та висновок суб'єкта владних повноважень про відсутність в матеріалах особової справи заявника фактичних даних, які б давали змогу кваліфікувати особу заявника як біженця.

Перевіряючи обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI, відповідно до ст.1 під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1); під особою, яка потребує додаткового захисту, розуміється особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частиною 1 ст. 8 Закону України № 3671-VI передбачено, що орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до ч.4 ст.8 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Процедура попереднього розгляду заяви врегульована статтями 7 та 8 Закону, а також розділом ІV Правил, виходячи із змісту яких, у висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Дослідивши висновок Управління, який є підставою для відмови в оформленні документів, судом встановлено, що органом міграційної служби зроблено посилання на ситуацію в країні походження з врахуванням загальної соціальної, політичної та правової ситуації в країні походження. Крім того, посадовою особою Управління проведено співбесіду з позивачем з опитуванням детальніше стосовно роду її занять, проаналізована її діяльність та міграція у сукупності з політичною та правовою ситуацією в країні походження, надана оцінка послідовності, правдоподібності детальних пояснень заявника.

За правилами ч.ч. 6, 7 ст. 8 Закону України № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Відповідно до ч.5 ст.12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що рішення за скаргою приймає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як на три місяці.

Відповідно до п 8.3 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року (далі - Правила), за результатами розгляду скарги ДМС України в межах строку, передбаченого частиною п'ятою статті 12 Закону № 3671-17, приймає одне з таких рішень: а) про задоволення скарги та скасування рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) про залишення скарги без розгляду.

Згідно з п. 8.5. зазначених Правил рішення, передбачені пунктом 8.3, оформлюються рішенням ДМС України, реєструються в журналі реєстрації рішень про розгляд скарг та надсилаються разом з особовою справою заявника у встановленому порядку до відповідного органу міграційної служби.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що відповідач, Державна міграційна служба України, при винесенні рішення № 118-12 від 17.09.2012 р. діяв в межах законодавчо наданих повноважень. Оспорюване рішення прийнято обґрунтовано, на підставі вимог чинного законодавства.

З приводу фактичних обставин спірних правовідносин суд зазначає, що відповідно до ст.86 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні; жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Керуючись приписами згаданої норми, оцінивши докази наявні в матеріалах справи, суд доходить висновку, що матеріали наданої відповідачем на вимогу суду особової справи заявника не містять визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обставин для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Так, про себе ОСОБА_3 повідомила, що є громадянкою Узбекистану, що підтверджується копією національного паспорту НОМЕР_1, народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Фергана в Узбекистані, за національністю - узбечка. В країні своєї громадянської належності здобула середню освіту, одружена - чоловік громадянин Киргизстану, з 1987 року разом з чоловіком проживала в Киргизстані в м. Ош. Під час червневих подій 2010 року в Киргизстані ОСОБА_3 разом з донькою переїхала до Узбекистану, а її чоловік залишався в Киргизстані.

17.05.2011 року ОСОБА_3 покинула країну своєї громадянської належності - Узбекистан та прибула в Україну на підставі паспорту громадянки Узбекистану. Отже, державний кордон України позивач перетнула легально.

Підставою для звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначила, що в Киргизькій Республіці їй загрожує небезпека, оскільки

в червні 2010 року на півдні Киргизстану відбулись масові безлади на міжнаціональному підґрунті. Зазначила, що "я с чоловіком і сусідкою допомагала пораненим". При цьому, в ході співбесіди від 23.05.2012 року свою участь у зазначених подіях спростувала, повідомивши, що особисто вона та члени її родини під час червневих подій 2010 року перебували поза зоною зосередження конфлікту: "13 червня 2010 року ми разом з дочкою відправилися з іншими жінками і дітьми до Узбекистану", після чого на Батьківщину її чоловіка позивач не поверталась: "повертатися до Киргизстану не хочу"; участі у бойових діях чи в організації останніх члени її родини, а саме чоловік, не брали; правоохоронними органами ні позивач, ні її близькі родичі не затримувались.

В ході співбесіди позивач не довела наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своєї сім'ї в Киргизстані. Посилань на побоювання особистих переслідувань заява не містить. Єдиною причиною неможливості повернення її та її сім'ї до Киргизстану є проблеми з отримання нею громадянства Киргизької Республіки, а також економічні проблеми: "Там не має роботи, не має ніякої перспективи" (протокол співбесіди від 23.05.2012 року, стор. 7). Більш того, позивач не надала ніяких документальних доказів законності її перебування в шлюбі з громадянином Киргизької Республіки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1

Отже, з протоколу співбесіди ОСОБА_3 судом встановлено, що Батьківщину вона покинула легально; позивач є узбечкою, громадянкою Узбекистану; в Узбекистані у неї відсутні будь-які особисті проблеми, які були б пов'язані з її національною та релігійною приналежністю, політичними поглядами, до жодної із соціальних груп вона не належить, потреби у міжнародному захисті не потребує; щодо неї проявів насилля чи дискримінації на Батьківщині ніколи не було. Серед труднощів, які виникали у позивача в Узбекистані - країні її громадянської належності, це отримання громадянства Узбекистану її чоловіком, також, як і у неї в Киргизстані. Крім того, позивач зазначила, що: "якби чоловік був громадянином Узбекистану, як я, ми б жили там" (протокол співбесіди від 23.05.2012 року, стор. 5). Участі у бойових діях чи в організації останніх ні позивач, ні члени її родини не брали; позивач ніколи не була причетною до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з її національністю, релігійною приналежністю та політичними переконаннями; правоохоронними органами ні позивач, ні її родичі не затримувались. В ході співбесіди позивач спростувала наявність переслідування відносно себе та членів родини.

З протоколу співбесіди судом встановлено, що ОСОБА_3 виїхала з країни постійного проживання 17.05.2011 року, а з заявою до органу міграційної служби вона звернулась лише 14.05.2012 року. В Пленумі Вищого Адміністративного Суду України від 16.03.2012р. №3 вказано, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

З наданої представником відповідача особової справи позивача, вбачається, що обґрунтовуючи подання заяви, позивач вказала про наявність побоювань переслідувань за національною ознакою, як узбечки на території Киргизстану, при цьому інформацію щодо переслідувань узбеків за національною ознакою та особисто її родичів позивач на співбесіді не підтвердила, крім того, вона має можливість повернутися до Узбекистану, але у дійсності просто не бажає цього.

Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_3 не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань.

В ході співбесіди позивач також підтвердила, що до органу міграційної служби звернулася для отримання реєстрації на території України, а повертатися на Батьківщину не бажає.

Отже, інформація, викладена ОСОБА_3 під час співбесіди в Головному управлінні Державної міграційної служби України у Харківській області, показала, що її побоювання стати жертвою переслідування не є обґрунтованими. На теперішній час політична ситуація в країні змінилась. Позивач в ході співбесід не заперечувала той факт, що ситуація у Киргизстані стабілізувалася, однак вона не бажає повертатись через те, що вона не може отримати там громадянство, а до Узбекистану вони не їдуть, бо там не може отримати громадянство її чоловік. В Україну позивач прибула з метою проживання та працевлаштування.

Зважаючи на розділ С.2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з позивачем співбесіди та підтверджено в ході судового розгляду справи, що твердження ОСОБА_3 в заяві щодо небезпеки, яка нібито загрожує в Киргизстані чи Узбекистані їй особисто, є безпідставним і не має реального підґрунтя.

Зважаючи на значну нестабільність ситуації на півдні Киргизстану у червні 2010 року, суд зазначає, що згідно з п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх та міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці за визначенням Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року про статус біженців. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини. Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загально поширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою для визнання біженцем. Підстави для отримання позивачем додаткового захисту в Україні відсутні.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 за національністю - узбечка, громадянка Узбекистану, мешкала в м. Ош (Киргизька Республіка) разом з чоловіком та дітьми, в Узбекистані здобула середню освіту, мала можливість працювати, не навела фактів недозволеного поводження ні відносне себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не довела можливості переслідування у разі повернення на Батьківщину, ніколи не перебувала членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації.

Громадянка Узбекистану ОСОБА_3 користується захистом країни своєї громадянської належності - Узбекистану, має можливість повернутися на Батьківщину, а чинна влада країни громадянської належності забезпечує її права, держава, громадянкою якої вона є, забезпечує її права, а позивач користується захистом органів офіційної влади країни, тобто добровільно прийняла захист від країни своєї громадянської належності, а значить не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

В Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання та роботи, а пошук кращих економічних та соціальних умов життя є сферою правового регулювання Закону України "Про імміграцію" з відповідним правовим статусом, який набувається відповідно до цього закону. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, мігрант - це особа, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місті, а його дії мотивуються особистим бажанням, отже позивач є мігрантом, а не біженцем. Отже, вищенаведене дає підстави стверджувати, що легалізація на території України та економічний фактор змусили позивача залишити країну своєї громадянської належності та звернутися до органу міграційної служби.

За час перебування позивача в Україні подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", в країні її громадянської належності не виникло.

Таким чином, як вбачається з наявних доказів у справі, ОСОБА_3 в ході розгляду заяви не навела жодного конкретного факту, або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на Батьківщину є обґрунтованими, посилання на страх стати жертвою переслідування в країні її громадянської належності є надуманими та необґрунтованими.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При оцінюванні рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд дотримується вимог частини 3 статті 2 КАС, згідно якої у справах про оскарження рішень суб'єктів владних повноважень суди повинні перевіряти чи прийняті такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оспорюване рішення прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації. Позивачкою не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді її заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наведені нею причини, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідування, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в країні її громадянської приналежності.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач при прийнятті рішення № 118-12 від 17.09.2012 року діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а винесене рішення є законним, а отже, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 160, 161, 162, 163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову громадянки Узбекистану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа: Управління міграційної служби в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити в повному обсязі.

Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги у десятиденний строк з дня її проголошення, а в разі складення тексту постанови відповідно до вимог статті 160 КАС України - з дня отримання копії повного тексту постанови. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання апеляційної скарги обчислюється з дня отримання нею копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Повний текст постанови виготовлено 08 лютого 2013 року.

Головуючий - суддя К.О. Севастьяненко

Судді: В.В. Єгупенко

І.С. Нуруллаєв