Постанова № 28869341, 24.01.2013, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" січня 2013 р. Справа № 5004/589/12

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скаргиФізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 07.11.12у справі№5004/589/12за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доТовариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7"про визнання недійсним договору оренди та стягнення 67 867,00 грнВ судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача:ОСОБА_4 - паспорт, ОСОБА_5 - за дов. від 15.05.12;

від відповідача:не з'явилися, проте, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Приватним підприємцем ОСОБА_4 у травні 2012 року заявлений позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" про визнання недійсним договору від 16.01.09 оренди торговельного місця, площі та застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення з відповідача 67 867,00 грн. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що оспорюваний договір укладений всупереч приписам частин 1, 5 статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач не мав дозвільної документації для здійснення господарської діяльності як ринок, а надане торгове місце не відповідало вимогам "Правил торгівлі на ринках". При цьому, позивач посилався також на приписи статей 215, 216 Цивільного кодексу України, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 №9.

Доповідач: Добролюбова Т.В.

Господарський суд Волинської області рішенням від 02.07.12, ухваленим суддею Войціховським В.А., позовні вимоги задовольнив повністю. Суд першої інстанції, визнаючи недійсним договір від 16.01.09 установив відсутність у відповідача повноважень на його укладення через відсутність статусу ринку. Водночас, суд зазначив, що оскільки позивач орендовану площу не використовував і відповідачем вона фактично позивачеві не передавалась, враховуючи недійсність вказаного договору, вимоги позивача про застосування реституції також підлягають задоволенню. Стосовно заяви відповідача про застосування строку позовної давності, то суд дійшов висновку, що такий строк не пропущений. Суд першої інстанції керувався приписами статей 11, 203, 215, 216, 236, 509, 525-527, 530, 626, 627, 628, 629, 759 Цивільного кодексу України, статей 144, 173, 193, 283 Господарського кодексу України, Правил торгівлі на ринках, затверджених наказом від 26.02.02 №57/188/84/105, Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 №9.

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Василишин А.Р., Юрчук М.І., Крейбух О.Г., постановою від 07.11.12, перевірене рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове рішення про відмову у позові. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про пропуск позивачем трирічного строку позовної давності, оскільки перебіг позовної давності щодо виконання зобов'язань за оспорюваним договором розпочався з моменту його підписання, а саме з 16.01.09, в той час як позивач з даним позовом звернувся 22.05.12, тобто більше ніж через чотири місяця після спливу строку позовної давності. Постанова обґрунтована приписами статей 256, 261, 267 Цивільного кодексу України.

Приватний підприємець ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати, а рішення просить залишити в силі. В обґрунтування вимог касаційної скарги, скаржник посилається на неправильне застосування апеляційним судом приписів статті 267 Цивільного кодексу України. На думку скаржника, місцевим судом правильно установлені усі обставини справи та застосовані норми матеріального права.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" відзиву на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників позивача, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду є вимога Приватного підприємця ОСОБА_4 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" про визнання недійсним договору від 16.01.09 оренди торговельного місця, площі та застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення з відповідача сплачених за цим договором 67 867,00 грн. Відповідно до підпункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. За приписами статей 11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договорів та інших правочинів, та мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з приписами статті 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію, мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Господарська компетенція визначається як сукупність законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків та конкретних правомочностей, які необхідні йому для здійснення передбачених статутом функцій господарювання. Приписами статті 207 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до частин 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Статтею 761 Цивільного кодексу України передбачено право передання майна у найм, власника речі або особи, якій належать майнові права, та особи, уповноваженої на укладення договору найму. За приписами частини 1 статті 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Як убачається з матеріалів справи, підставою позову підприємцем визначено те, що після підписання оспорюваного договору позивач довідався, що відповідач, укладаючи цей договір не мав дозвільної документації для здійснення господарської діяльності як ринок, а надане позивачеві торгове місце не відповідало вимогам "Правил торгівлі на ринках", як то передбачалось умовами спірного договору. Судом установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що 16.01.09 між Приватним підприємцем ОСОБА_4 - орендарем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" - орендодавцем, укладено договір б/н оренди торговельного місця, площі, за умовами якого позивач передає, а відповідач бере у тимчасове платне користування торговельну площу на території ринку площею 21,6 кв.м. для встановлення металевої конструкції, палатки за № Сектор 5. Пунктом 1.3 договору сторони визначили, що вказане торговельне місце, площа якого перебуває у робочому стані, відповідає вимогам Правил торгівлі на ринках і техніки безпеки при роботі на ньому. Отже, відповідач як власник земельної ділянки на якій знаходиться об'єкт оренди, укладаючи договір погодив, що торгова площа розміщується на території ринку і відповідає вимогам Правил торгівлі на ринках. Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначався статтею 301 Закону України "Про планування і забудову територій" ( в редакції станом на 13.06.09), зокрема, вказаною нормою передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється на підставі свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, що видається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Свідоцтво - це документ, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам. Як убачається з матеріалів справи, 15.09.09 Товариству з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" видано Свідоцтво №03000392 про відповідність збудованого об'єкта, на території якого і було надано позивачеві в оренду торговельну площу, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта (окремого пускового комплексу) автостоянка, туалет (1 черга), торговий комплекс (нове) проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та підтверджує його готовність до експлуатації (74 арк.спр.). Вимоги щодо функціонування створених в установленому порядку ринків усіх форм власності, організації оптового та роздрібного продажу на них сільгосппродуктів, продовольчих і непродовольчих товарів, худоби, тварин, кормів тощо, надання послуг, додержання ветеринарних, санітарних, протипожежних вимог і правил безпеки праці на ринках, прав споживачів і вимог податкового законодавства визначено Правилами торгівлі на ринках, затвердженими Наказом від 26.02.02 N57/188/84/105 (надалі - Правила). Пунктом 2 розділу 1 цих Правил передбачено, що ринок - це суб'єкт господарювання, створений на відведеній за рішенням місцевого органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування земельній ділянці і зареєстрований в установленому порядку, функціональними обов'язками якого є надання послуг та створення для продавців і покупців належних умов у процесі купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються залежно від попиту і пропозицій (далі - ринок). Згідно з пунктом 13 вказаних Правил торговельне місце - площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю та здійснення продажу продукції з прилавків, столів, транспортних засобів, причепів, візків, у тому числі ручних, у контейнерах, кіосках, палатках тощо. Пунктом 14 Правил визначено, що використання транспортних стоянок для продажу товарів не допускається. Правила торгівлі на ринках передбачають укладення між адміністрацією ринку і підприємцями, що займаються торговельною діяльністю, договорів, що за своєю правовою природою є договорами оренди, найму, торгових площ. Як правильно зазначив суд першої інстанції, торгова площа, яка надавалась в користування підприємцю для організації торгівлі може бути предметом договору оренди лише на території ринку. Судом першої інстанції установлено, і цього не спростовано апеляційним судом, що відповідач не мав повноважень на укладення спірного договору, через відсутність у нього статусу ринку. Як убачається з матеріалів справи, скасовуючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про сплив строку позовної давності, проте, такий висновок суду визнається помилковим з огляду на наступне. За приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено в три роки. Приписами статті 260 цього ж Кодексу передбачено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 названого Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін. Правила про позовну давність, відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. Однак, визнаючи пропущеним строк позовної давності апеляційний суд спір по суті не розглянув, обмежившись лише викладенням умов спірного договору. При цьому, апеляційний суд, визначивши початком перебігу строку позовної давності 16.01.09 (момент підписання договору) не врахував приписи статті 261 Цивільного кодексу України, за якими перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З матеріалів справи убачається, і це установлено місцевим судом, що позивач довідався про порушення свого права саме з 15.09.09, моменту видачі відповідачеві Свідоцтва №03000392 про відповідність збудованого об'єкта автостоянки, туалету (1 черга), торгового комплексу (а не ринку) проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкта. Відтак, трирічний строк позовної давності визначений статтею 257 Цивільного кодексу України не сплинув, оскільки відповідно до відмітки канцелярії суду, позивач звернувся до суду з даним позовом 22.05.12, тобто в межах цього строку, а відтак, висновок апеляційного суду про відмову у позові визнається неправомірним. Згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є недійсним та полягає, зокрема, у тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Судом першої інстанції установлено, що позивачем з метою підготовки торговельного місця, яке є предметом спірного договору, на розрахунковий рахунок відповідача перераховано 67 867,00 грн, про що свідчать квитанції від 23.02.09 №243469 та від 16.01.09 №234024. Як убачається з матеріалів справи, пунктами 2.1, 4.3.1 договору сторони погодили, що вступ орендаря у користування орендованим місцем, площею настає одночасно із підписанням сторонами договору; орендодавець зобов'язується передати орендареві торговельну площу, місце у належному стані та своєчасно вживати заходів з усунення порушень та недоліків, які не дають можливість використовувати торговельне місце, площу за призначення. Як установлено місцевим судом, з моменту укладення договору від 16.01.09 і на час розгляду даного спору, позивач орендовані торгівельні площі не використовував, відповідачем орендована площа позивачеві не передавалась, виділене позивачеві торгівельне місце не підготовлено для здійснення підприємницької діяльності. Виходячи з того, що суд першої інстанції установив обставини, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним, висновок суду про наявність підстав для повернення позивачеві 67 867,00 грн визнається правомірним. Таким чином доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення у справі. Витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника. Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 07.11.12 у справі №5004/589/12 скасувати.

Рішення господарського суду Волинської області від 02.07.12 у справі №№5004/589/12 залишити в силі.

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець