Рішення № 28719095, 17.01.2013, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 2506/7277/2012 Провадження № 22-ц/795/84/2013 Головуючий у I інстанції -Жук М.І. Доповідач - Шемець Н. В.Категорія -цивільна

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 січня 2013 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіШемець Н.В.,суддів:Губар В.С., Позігуна М.І.., при секретарі:Примачок Ю.О., Летуті Ю.М.,за участю:позивача ОСОБА_6, його представників ОСОБА_7, ОСОБА_8,, відповідача ОСОБА_9, її представника ОСОБА_10,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 листопада 2012 року по справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_9 про визнання частково недійсним договору дарування нерухомого майна, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності на 1/2 частину квартири,-

в с т а н о в и в:

У серпні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати частково недійсним договір дарування квартири, а саме 1/2 її частини, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ним і ОСОБА_11; витребувати 1/2 частину зазначеної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_9, визнавши за ним право власності на 1/2 частину квартири. Свої вимоги позивач мотивував тим, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_11, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. З 1999 року ОСОБА_6 став часто хворіти, стан здоров'я погіршився і на прохання дружини він погодився подарувати їй 1/2 частину своєї квартири. Позивач зазначав, що тільки після смерті дружини дізнався, що він подарував всю квартиру, а не 1/2 її частину і що власником спірної квартири є відповідач. ОСОБА_6 посилався, що вчинив договір дарування належної йому квартири під впливом помилки, вважаючи, що складає договір дарування тільки 1/2 частини, тобто однієї кімнати, про що знала його дочка і багато сусідів. Вважає, що його волевиявлення не було вільним і не відповідало внутрішній волі.

Рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 листопада 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати зазначене рішення суду та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає нормам матеріального та процесуального права. ОСОБА_6 зазначає, що, будучи людиною похилого віку, хворою та незрячою, неграмотною, не маючи іншого житла, вчинив договір дарування належної йому квартири під впливом помилки, вважаючи, що відписує тільки 1/2 частину квартири, тобто одну кімнату, про що знала його дочка і багато сусідів. Вважає, що його волевиявлення не було вільним і не відповідало внутрішній волі. Також апелянт вказує, що суд розглядав справу односторонньо, оскільки відмовив в допиті свідків з його сторони.

Заслухавши доповідача, учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що 04 березня 1992 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_11 було зареєстровано шлюб (а.с.7).

19 грудня 2002 року ОСОБА_6 подарував ОСОБА_11 двокімнатну квартиру, яка знаходиться в АДРЕСА_1, що підтверджується копією договору дарування квартири (а.с.43).

Згідно договору дарування квартири від 10 вересня 2007 року ОСОБА_11 подарувала ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.39).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 померла.

За даними КП „Чернігівське МБТІ" станом на 24 грудня 2011 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_9 (а.с.40).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні докази про те, що під час укладення угоди щодо відчуження в цілому квартири позивач діяв під впливом помилки, він не міг істотно помилятися щодо обставин та природи договору дарування квартири, прав і обов'язків сторін, оскільки нотаріус зачитував йому текст договору.

Даний висновок суду ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону.

Позивач просив визнати договір недійсним з підстав, передбачених ст.ст.203, 229 ЦК України.

Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оспорюваний договір укладено 19 грудня 2002 року, відповідно, до спірних правовідносин застосовуються норми Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вірно застосував положення статей 243,244, 56 ЦК УРСР 1963 року, проти цього не заперечувала в судовому засіданні апеляційного суду сторона позивача.

Відповідно до положень ст.ст.227,243,244 ЦК УРСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Договір дарування жилого будинку(квартири) повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин.

За правилами ст.56 ЦК УРСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

У п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 зі змінами „Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" роз"яснено, що під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб"єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

По справі встановлено, що ОСОБА_6 подарував ОСОБА_11 19 грудня 2002 року двокімнатну квартиру, яка знаходиться в АДРЕСА_1, в цілому; в п.8 оспорюваного договору зазначено, що в зв"язку з поганим зором дарителя ОСОБА_6 текст договору нотаріусом був прочитаний вголос.

Позивач пояснював, що на час дарування він тяжко захворів і половину квартири (кімнату) вирішив подарувати дружині.

Доводи позивача- апелянта про те, що він укладав угоду дарування не всієї квартири, а лише її 1/2 частини, спростовуються текстом договору, при цьому зміст договору нотаріусом було зачитано вголос.

Посилання апелянта на те, що він не пам"ятає, чи читав йому нотаріус текст договору вголос, не можуть бути взяті до уваги, враховуючи відмітку нотаріуса в договорі, що відповідає вимогам п.13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в редакції від 14 червня 1994 року зі змінами.

Відповідно до положень ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він укладаючи спірний договір, діяв під впливом помилки та його волевиявлення не відповідало дійсному наміру.

Крім того, судом встановлено, що позивач продовжує проживати в спірній квартирі, відповідач наміру його виселяти не має.

Допитані в ході апеляційного розгляду справи свідки: ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 пояснили, що зі слів ОСОБА_6 та ОСОБА_15 їм було лише відомо, що „вони поділили квартиру".

Ці показання свідків жодним чином не підтверджують доводів позивача про те, що договір ним укладено під впливом помилки, що помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін мала місце при укладенні угоди, а волевиявлення позивача не було вільним.

Також однією з підстав для відмови в позові суд першої інстанції вважав пропуск позивачем строку для звернення до суду за захистом своїх прав, при цьому суд послався на положення ст.ст. 71,75 ЦК УРСР 1963 року.

Проте такий висновок суду не грунтується на вимогах закону.

Згідно п.6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила Цивільного Кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред"явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Спірний договір дарування квартири був укладений 19 грудня 2002 році; строк позовної давності для оспорювання даного договору закінчився 19 грудня 2005 року.

Таким чином, в даному спорі питання щодо строку позовної давності регламентуються положеннями Цивільного кодексу 2003 року, в зв'язку з чим є необгрунтованим висновок суду першої інстанції про застосування положень Цивільного кодексу УРСР 1963 року.

Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки в даній справі відповідачем у належний спосіб не було заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності, суд першої інстанції необгрунтовано застосував до спірних правовідносин положення закону про наслідки спливу позовної давності.

Крім того, положення ЦК України про позовну давність застосовуються лише у випадку обґрунтованості позову. У разі, якщо вимоги позову є необґрунтованими, суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні вимог про визнання частково недійсним правочину за його необґрунтованістю і в цій частині рішення суду належить залишити без змін; при цьому оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності підлягає скасуванню; підлягають виключенню з мотивувальної частини абзаци 14, 15 та з абзацу 16 належить виключити слова „позивач звернувся до суду з позовом з пропуском без поважних причин трьохрічного строку позовної давності".

Оскільки судом відмовлено у задоволенні вимог про визнання частково недійсним договору дарування, вірно залишені без задоволення вимоги позивача про витребування 1/2 частини спірної квартири із чужого незаконного володіння та визнання за позивачем права власності на Ѕ частину квартири.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309 ч.1 п.4, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 02 листопада 2012 року скасувати в частині відмови у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності; виключити з мотивувальної частини рішення абзаци 14 та 15, та з абзацу 16 виключити слова: „позивач звернувся до суду з позовом з пропуском без поважних причин трьохрічного строку позовної давності.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: