Рішення № 28585352, 14.01.2013, Оболонський районний суд міста Києва

Унікальний номер 2605/11368/12

Справа № 2/756/170/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 січня 2013 року Оболонський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Шумейко О.І.,

при секретарях - Пироговій І.О., Іващенко Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2, до ОСОБА_3, Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа: служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання приватизації квартири недійсною та визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом,

в с т а н о в и в:

У липні 2012 року позивач, який діяв в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2, звернувся у суд в порядку цивільного судочинства з позовом до ОСОБА_3, Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, про визнання приватизації квартири недійсною та визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дочка позивача з моменту свого народження у 1997 році та по даний час постійно проживала в квартирі АДРЕСА_1 На момент приватизації квартири у 1999 році неповнолітня мала право на свою частку у вказаній квартирі, однак квартира була приватизована на осіб, місце проживання яких було зареєстровано, без урахування неповнолітньої ОСОБА_2

Позивач вказує, що ОСОБА_6, який є братом його дружини ОСОБА_3, з 1988 року фактично у вказаній квартирі не проживав, проте мав вплив на своїх батьків та заперечував проти прописки дочки позивача, у зв'язку з чим ОСОБА_7 та ОСОБА_8 під психологічним тиском старшого сина не давали згоди на прописку неповнолітньої ОСОБА_2

На час звернення позивача до суду ОСОБА_7 та ОСОБА_8 померли, їх частки у квартирі в порядку спадкування за законом перейшли до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 Після смерті ОСОБА_6 у 2012 році його дружина ОСОБА_4 та його син ОСОБА_5 є претендентами на частку померлого у вказаній квартирі.

Позивач вважає, що в результаті незаконних дій ОСОБА_3 та померлих ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_6, які в порушення ст. 3, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»надали неправдиву інформацію органу приватизації, який, у свою чергу, видав незаконне розпорядження від 07 грудня 1999 року № 1797, на підставі якого на вказану квартиру 07 грудня 1999 року видане свідоцтво на право власності, чим позбавили неповнолітню ОСОБА_2 права на свою частку при приватизації квартири.

Посилаючись на п. 6 ст. 203, 215 ЦК України, ст. 17, 48 ЦК Української РСР, Закон України «Про власність», Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», позивач з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просить визнати незаконним розпорядження Державного комунального управління житлового господарства Мінського району м. Києва № 1797 від 07 грудня 1999 року на приватизацію квартири АДРЕСА_1, визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло на вказану квартиру, видане на підставі розпорядження ДКУЖГ Мінського району м. Києва від 07 грудня 1999 року № 1797, визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2010 р., виданих на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_6, та свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 квартири АДРЕСА_1 від 20 січня 2010 р., виданих на ім'я ОСОБА_3 та ОСОБА_6

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги, просили задовольнити позов у повному обсязі. Вказали, що при прийнятті документів орган приватизації не перевірив, чи проживала дитина в квартирі, та не витребували копії свідоцтв про народження неповнолітніх, що спричинило порушення прав неповнолітньої на участь у приватизації квартири.

Відповідач -ОСОБА_3 визнала позовні вимоги. Зазначила, що після народження дочки ОСОБА_2 звернулася до паспортного столу ЖЕКу з приводу реєстрації місця проживання дитини за адресою: АДРЕСА_1, де її повідомили, що для реєстрації дитини за місцем проживання матері необхідні дозволи усіх мешканців квартири. Мешканці квартири на той час відмовились надати дозвіл на реєстрацію неповнолітньої ОСОБА_2 З приводу неможливості зареєструвати дитину за місцем проживання матері ОСОБА_9 до правоохоронних органів не зверталась, дії посадових осіб органів державної влади в судовому порядку не оскаржувала. У 2003 році ОСОБА_2 була зареєстрована за вказаною адресою лише за згодою матері -ОСОБА_3 перед тим, як піти до дитячого садочку.

Представник відповідача -Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації в особі управління житлово-комунального господарства (органу приватизації державного житлового фонду) заперечував проти задоволення позовних вимог. Зазначив, що приватизація квартири була проведена у відповідності до вимог закону на підставі документів, наданих особами, які зареєстровані за вказаною адресою. Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду»не передбачено повноважень органу приватизації перевіряти, хто фактично проживає в квартирі, особу, яка підписує заяву, встановлює начальник ЖЕКу при прийнятті документів на приватизацію квартири. При цьому, представник відповідача вказав, що згода інших осіб на реєстрацію дитини за місцем проживання матері не потрібна. Крім того, з приводу незаконності приватизації квартири ОСОБА_3 необхідно було звернутися до суду в 1999 році, а не в 2012 році, коли усі особи, які приймали участь у приватизації, крім відповідача, померли.

Представник відповідача ОСОБА_4 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову. У своїх запереченнях зазначив, що твердження позивача щодо недієздатності ОСОБА_7 на час проведення приватизації не підтверджені належними доказами, оскільки відсутні судові рішення про визнання особи недієздатною. Також відповідача вказує на пропуск позивачем строку позовної давності, який за правилами ст. 75 ЦК УРСР застосовується судом незалежно від заяви сторони. Вважає, що батьки ОСОБА_2 самі не скористалися правом малолітньої дочки на приватизацію квартири, зважаючи на їх пасивну поведінку щодо реєстрації місця проживання дочки у вказаній квартирі. Разом з тим, неповнолітня ОСОБА_2 не втратила права користування квартирою та наразі зареєстрована й проживає в ній. Право власності на ? частину квартири ОСОБА_6 набув внаслідок приватизації квартири та у зв'язку із спадкуванням за законом частки своїх померлих батьків. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, спадкоємцями померлого є його дружина ОСОБА_4 та син ОСОБА_5 Отже, у разі визнання приватизації незаконною, спадкоємці ОСОБА_6, у тому числі його неповнолітній син, будуть позбавлені частки у спадщині.

Представник служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, залученої до участі у справі в процесі її розгляду, у судовому засіданні позов не підтримав. Вказав, що приватизації квартири здійснена з урахуванням вимог закону, при реєстрації дитини за вказаною адресою ОСОБА_2 можливо приймала б участь у приватизації квартири, проте батьки не належним чином виконували свої обов'язки та не зареєстрували ОСОБА_2 за місцем її фактичного проживання відразу після народження, однак наразі неповнолітня ОСОБА_2 проживає та зареєстрована за наведеною адресою, з квартири її ніхто не виселяє, а тому права дитини у даному випадку не порушені.

Заслухавши пояснення позивача, відповідача та представників відповідачів, третьої особи, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані у справі докази, суд встановив наступне.

За довідкою ЖЕК № 10 від 17 листопада 1999 року в квартирі АДРЕСА_1 прописані та проживали ОСОБА_7, 1937 року народження, - з 10 червня 1982 року, ОСОБА_8, 1941 року народження, - з 10 червня 1982 року, ОСОБА_6, 1967 року народження, - з 17 листопада 1987 року, ОСОБА_3, 1974 року народження, - з 20 листопада 1990 року. (а.с. 116)

24 листопада 1999 року вказані особи звернулися до керівника органу приватизації Мінського району м. Києва із заявою про оформлення передачі у приватну (спільну часткову) власність квартири за вказаною адресою. Уповноваженим власником квартири в заяві визначено ОСОБА_7 (а.с. 115)

Заява підписана усіма вказаними вище особами, їх підписи засвідчено начальником ЖЕКу № 10 ОСОБА_10

Відповідно до розпорядження органу приватизації -Державного комунального управління житлового господарства Мінської районної державної адміністрації м. Києва від 07 грудня 1999 року № 1797 прохання наймача ОСОБА_7, який мешкає в 3-кімнатній квартирі АДРЕСА_1 загальною площею 62,06 кв.м., задоволено і передано вказану квартиру в спільну сумісну власність гр. ОСОБА_7 та членам його сім'ї: ОСОБА_8, ОСОБА_6 та ОСОБА_3

Згідно з вказаним розпорядженням Державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва видано свідоцтво про право власності на житло від 07 грудня 1999 року, яким посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 дійсно належить на праві спільної сумісної власності гр. ОСОБА_7 та членам його сім'ї: ОСОБА_8, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 -в рівних долях.

У ОСОБА_3 від шлюбу з ОСОБА_1, зареєстрованого 30 грудня 1994 року, народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 року дочка ОСОБА_2.

За довідкою КП «Житлосервіс «Оболонь»від 06 червня 2012 року ОСОБА_2 прописана у вказаній квартирі з 25 вересня 2003 року.

Допитаний свідок ОСОБА_11 у судовому засіданні показала, що вона проживає з 1982 року за адресою: АДРЕСА_1 З родиною ОСОБА_6 знайома з 1982 року, дітей знає з дитинства. У 1987 році син ОСОБА_12 одружився, пішов жити до дружини, після чого в квартирі майже не з'являвся, грошей на утримання квартири не надавав, як казала свідку ОСОБА_8 У ОСОБА_7 була паралізована одна рука, на думку свідка, він був недієздатним, довго хворів, допомоги від сина не отримував. ОСОБА_6 свідок бачила лише на похоронах. Також у квартирі АДРЕСА_1 проживала дочка -ОСОБА_3, вона вийшла заміж, у неї народилася дочка, яка від народження проживає у вказаній квартирі. Свідок вважає, що ОСОБА_4 та її син не мають права на квартиру.

Допитаний свідок ОСОБА_13 у судовому засіданні показала, що з родиною ОСОБА_4 знайома з дня народження сина - ОСОБА_6. До квартири на проспекті ОСОБА_14 родина ОСОБА_6 переїхала у повному складі. ОСОБА_6 після одруження пішов жити до дружини, з позивачем ОСОБА_1 свідок познайомилась на весіллі. У квартирі на АДРЕСА_1 ОСОБА_6 не проживав після свого одруження, зі свідком вони зустрічалися на днях народженнях. У 1987 році з ОСОБА_7 стався інсульт, ОСОБА_6 та його дружина батьку не допомогали. Свідок вважає, що ОСОБА_7 після інсульту не зовсім сприймав реальність. У ОСОБА_3 та позивача народилась дочка, яка проживає в квартирі з дня народження. Допомога ОСОБА_8 надавалась дочкою ОСОБА_3

За приписами ст. 61 Житлового кодексу Української РСР, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.

Положеннями ст. 65 ЖК Української РСР, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено право наймача на вселення інших осіб у займане ним жиле приміщення. Зокрема, наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Відповідно до ст. 17 ЦК УРСР місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає.

Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання.

У відповідності до положень ст. 1 вказаного закону, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т.ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

За правилами ст. 2 закону до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв-заповідників; кімнати в гуртожитках; квартири (будинки), які перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), розташовані в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Згідно зі ст. 8 закону, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків) може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону.

Спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Як убачається з матеріалів справи, станом на листопад 1999 року в квартирі АДРЕСА_1 проживали та прописані ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_6, ОСОБА_3, що підтверджується копією довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку, за формою № 3, від 17 листопада 1999 року. (а.с. 116)

Вказані особи виявили бажання здійснити приватизацію квартири, в якій постійно проживали, шляхом подання спільної письмової заяви до органу приватизації.

З огляду на те, що зазначена квартира є об'єктом, який підлягає приватизації відповідно до ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», орган приватизації на виконання ст. 8 вказаного закону не мав права відмовити мешканцям квартири у передачі такої квартири у їхню приватну (спільну часткову) власність.

Оскаржувані розпорядження органу приватизації Державного комунального управління житлового господарства Мінського району м. Києва № 1797 від 07 грудня 1999 року та свідоцтво про право власності на житло, видане Державним комунальним управлінням житлового господарства Мінського району м. Києва від 07 грудня 1999 року, за своєю формою та змістом відповідають вимогам закону.

Відповідно до ст.ст. 58, 59, 60 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Так, позивачем на підтвердження доводів щодо постійного проживання з 1997 року неповнолітньої ОСОБА_2 у зазначеній квартирі та не проживання з 1988 року ОСОБА_6, який помер у 2012 році, не надано належних та допустимих доказів, якими, у даному випадку не являються покази свідків та копія медичної картки неповнолітньої.

Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_3, як матері неповнолітньої та особі, яка була членом сім'ї наймача станом на час здійснення приватизації квартири, відповідно до вимог закону не потрібна була згода інших членів сім'ї на вселення та реєстрацію власної дитини за місцем свого проживання.

Судом встановлено, що у вересні 2003 року ОСОБА_3 за своєю лише згодою прописала неповнолітню дочку за місцем свого постійного проживання.

У період з 1997 року по 2003 рік ані ОСОБА_3, ані ОСОБА_1 не звертались до правоохоронних органів або суду з приводу неможливості зареєструвати неповнолітню ОСОБА_2 за місцем свого постійного проживання.

Крім того, позивачем не надані належні та допустимі докази щодо визнання ОСОБА_6 таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

За таких обставин, факт постійного проживання неповнолітньої ОСОБА_2 за вказаною адресою та відповідно її право на участь у приватизації вказаної квартири не може бути підтверджений показами свідків та копією її медичної картки.

До того ж, посилання позивача на те, що ОСОБА_7 при підписанні заяви, адресованої органу приватизації, не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними внаслідок захворювання, також не можуть бути підтверджені показами свідків, оскільки особа може бути визнана недієздатною лише на підставі рішення суду, якого в процесі розгляду справи позивачем надано не було.

Враховуючи вищенаведене, судом не встановлено порушень із сторони органу приватизації вимог законодавства при проведенні приватизації спірної квартири та підстав для визнання незаконним розпорядження Державного комунального управління житлового господарства Мінського району м. Києва № 1797 від 07 грудня 1999 року на приватизацію квартири АДРЕСА_1 та визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло на вказану квартиру, видане на підставі розпорядження ДКУЖГ Мінського району м. Києва від 07 грудня 1999 року № 1797, оскільки приватизація квартири була здійснена за участю всіх осіб, які на той час були прописані та проживали у вказаній квартирі відповідно до довідки про склад сім'ї та прописку, за формою № 3, від 17 листопада 1999 року.

На час виникнення спірних правовідносин між сторонами діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року.

За правилами ст. ст. 71, 75 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

На обґрунтування пропуску строку позивач посилався, що він як батько не міг радикально вплинути на ситуацію, оскільки проживав у вказаній квартирі без прописки, а ОСОБА_6 погрожував його виселити із займаного приміщення, однак позивач з цього приводу не звертався до правоохоронних органів.

Відповідно до ст. 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Враховуючи те, що оскаржуване розпорядження про приватизацію квартири датоване 07 груднем 1999 року, про його прийняття позивачу було відомо, строк позовної давності для пред'явлення позову про визнання вказаного розпорядження органу приватизації недійсним закінчився 07 грудня 2002 року. Доказів щодо поважності причин пропуску строку давності позивачем не надано.

За таких обставин, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання незаконним розпорядження на приватизацію квартири та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру.

Позов в частині визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину від 20 січня 2010 року та 21 жовтня 2010 року також не підлягає задоволенню, оскільки такі вимоги є похідними від вказаних вище позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2, у повному обсязі.

Керуючись ст.ст.4, 10, 11, 60, 209, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1, який діє в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_2, до ОСОБА_3, Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, про визнання приватизації квартири недійсною та визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом -відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду міста Києва через Оболонський районний суд міста Києва шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя О.І. Шумейко

14.01.2013 Справа № 2605/11368/12