Рішення № 28229135, 20.12.2012, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" грудня 2012 р.Справа № 5023/4525/12

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Хотенця П.В.

при секретарі судового засідання

розглянувши справу

за позовом Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", м. Харків до 1. Корпорації "Співдружність КОМП" в особі ліквідатора Севостьянова Євгена Вікторовича, с. Комунар , 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРАНД АЛЬЯНС ПЛЮС", м. Київ , 3. Іноземного підприємства "ДЕЛЕКСПО-ГРУП", м. Кременчук, 4. Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТО-ТЕХ-КОМПЛЕКТ", м. Кременчук, 5. Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОМАЗСЕРВІС", м. Київ 3-я особа 1. Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голій Людмила Ігорівна, м. Київ, 2. Комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації міста Донецьк", м. Донецьк про про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, поновлення права власності на нерухомість, скасування записа про реєстрацію права власності та поновлення запису про реєстрацію права власностіза участю представників сторін:

позивача - Юрченко С.О., дов. від 18.01.2012 року

відповідача - 1. не з*явився, 2. не з*явився, 3. Фоменко Н.Ю., дов. від 26.11.2012 року, 4. не з*явився, 5. не з*явився

3-ї особи - 1. не з*явився, 2. не з*явився

ВСТАНОВИВ:

Розглядається позовна вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину до Договору купівлі-продажу від 17 липня 2010 року, укладеного між Корпорацією "Співдружність КОМП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ГРАНД АЛЬЯНС ПЛЮС", посвідченого 17 липня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Людмилою Ігорівною, зареєстрованого в реєстрі за № 1571, поновивши право власності на нерухомість: будівлю виробничої бази (салону з продажу автомобілів з автоцентром передпродажної підготовки) літ. "А-3" площею 1501,0 кв.м., паркани, ворота № 1-4, замощення І, розташовану по вул. Разенкова, 14-а в м. Донецьку за Корпорацією "Співдружність КОМП" (код ЄДРПОУ 30712903); скасування в державному реєстрі прав на нерухоме майно існуючого запису про реєстрацію права власності на будівлю виробничої бази (салону з продажу автомобілів з автоцентром передпродажної підготовки) літ. "А-3" площею 1501,0 кв.м., паркани, ворота № 1-4, замощення І, розташовану по вул. Разенкова, 14-а в м. Донецьку та поновлення в державному реєстрі прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за Корпорацією "Співдружність КОМП" (код ЄДРПОУ 30712903).

19 грудня 2012 року до матеріалів справи за вхідним № 109 від третього відповідача - Іноземного підприємства "ДЕЛЕКСПО-ГРУП" надійшло клопотання про колегіальний розгляд справи з підстав того, що справа № 5023/4525/12 є дуже складною в силу великої кількості доказів, знаходження сторони у справі в процесі ліквідації та знаходження в матеріалах справи інформації про реєстрацію кримінального провадження.

Представник третього відповідача у судовому засіданні просить задовольнити клопотання про колегіальний розгляд справи.

Прдеставник позивача у судовому засіданні підтримує клопотання третього відповідача про колегіальний розгляд справи.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 20 грудня 2012 року було відмовлено третьому відповідачу - Іноземному підприємству "ДЕЛЕКСПО-ГРУП" у задоволенні клопотання (вх. № 109) про колегіальний розгляд справи № 5023/4525/12.

Представник позивача у судовому засіданні підтримує заявлені позовні вимоги і просить їх задовольнити у повному обсязі.

Представник третього відповідача у судовому засіданні та у відзиві на позовну заяву проти заявлених позовних вимог заперечує, просить відмовити у їх задоволенні.

Представник першого відповідача у судове засідання не з*явився, у наданому відзиві на позовну заяву вирішення спору залишає на розсуд суду. Також у наданому клопотанні просить розглядати справу за відсутністю представника Корпорацією "Співдружність КОМП" та вирішення спору залишає на розсуд суду

Представник другого відповідача у судове засідання не з*явився, витребувані ухвалами суду документи не надав.

Представник четвертого відповідача у судове засідання не з*явився, у наданому клопотанні проти заявлених позовних вимог заперечує та просить розглядати справу без участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТО-ТЕХ-КОМПЛЕКТ".

Представник п*ятого відповідача у судове засідання не з*явився, у наданому клопотанні проти позову заперечує та просить розглядати справу без участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "АВТОМАЗСЕРВІС".

Третя особа на стороні відповідачів - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Голій Людмила Ігорівна у судове засідання не з*явилася.

Представник третьої особи на стороні відповідачів - Комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації міста Донецька" у судове засідання не з*явився, надав суду інформацію згідно комп*ютерних даних КП БТІ м. Донецька щодо реєстрації права власності станом на 30 листопада 2012 року нерухомого майна літ. А-3, що знаходиться за адресою: м. Донецьк, вул. Разенкова, 14а.

Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 року № 75 (з подальшими змінами), а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18 вересня 1997 року № 02 - 5/289 із змінами "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України").

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14 серпня 2007 року № 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини 2 статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15 березня 2007 року N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши пояснення повноважних представників позивача та третього відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, суд встановив наступне.

31 травня 2007 року між Aкціонерним товариством "УкрСиббанк" (назву змінено з Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк" на Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" у відповідності до вимог Закону України "Про акціонерні товариства") та Корпорацією "АІС" (назва була змінена на Корпорація "Співдружність КОМП") було укладено договір іпотеки нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глуховцевою Н.В., зареєстрований в реєстрі за № 1-1614. Згідно умов вказаного договору іпотеки першим відповідачем було передано в іпотеку позивачу нерухомість, розташовану в місті Донецьку по вул. Разенкова, 14-а, а саме: будівлю виробничої бази (салону з продажу автомобілів з автоцентром передпрожажної підготовки) літ. "А-3" площею 1501, кв.м., паркани, ворота № 1-4, замощення I (предмет іпотеки).

Вказана нерухомість була передана в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб перед позивачем, зокрема: Товариства з обмеженою відповідальністю "Автосервіс-Т" - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150697000 від 03 травня 2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30 квітня 2009 року; Товариства з обмеженою відповаідальністю "Авто-Холдінг" - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150611000 від 03 травня 2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30 квітня 2009 року; Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтер-Авто" - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150701000 від 03 травня 2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30 квітня 2009 року; Товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький автоскладальний завод" - за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150751000 від 03 травня 2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30 квітня 2009 року.

Постановою господарського суду Харківської області від 14 травня 2012 року першого відповідача було визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

17 липня 2010 між Корпорацією "Співдружність КОМП" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ГРАНД АЛЬЯНС ПЛЮС" був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений 17 липня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Голій Л.І., зареєстрованого в реєстрі за №1571, на нерухомість: будівлю виробничої бази (салону з продажу автомобілів з автоцентром передпрожажної підготовки) літ. "А-3" площею 1501, кв.м., паркани, ворота № 1-4, замощення I за Корпорацією "Співдружність КОМП".

Відповідно до Витягу №11591904 з Державного реєстру правочинів від 19 липня 2012 року вбачається, що набувач нерухомості - другий відповідач- також здійснив відчуження цієї нерухомості, а саме: 24 листопада 2010 року між другим відповідачем та третім відповідачем було укладено договір купівлі-продажу, внаслідок якого нерухомість, що є предметом іпотеки, була відчужена Іноземному підприємству "ДЕЛЕКСПО-ГРУП" (третьому відповідачу), договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Козаренко О.С., реєстровий №2251.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши присутніх представників, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об'єктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 1 Господарського кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

На підставі статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочини. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать статті 174 Господарського кодексу України.

Згідно частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

У відповідності до пункту 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Також у відповідності до пункту 1 статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Суд зазначає, що у відповідності до статті 173 Господаркього кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до пункту 1 статті 193 Господаркього кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 179 Господарського кодексу України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами -юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони при укладанні спірного договору дійшли згоди з усіх істотних умов, позивач і відповідачі як юридичні особи мають цивільну право - та дієздатність, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: невідповідності змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; відсутності право- дієздатності сторін правочину; відсутності свободи волевиявлення учасників правочину та невідповідності волевиявлення їх внутрішній волі; не спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Разом з тим, надані до суду сторонами документи свідчать про те, що спісний договір був підписаний сторонами за вільним волевиявленням учасників договору у відповідності до статті 627 Цивільного кодексу України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов.

Згідно пункту 1.4. договору купівлі-продажу № 1571 від 17 липня 2010 року продавець (Корпорація "Співдружність КОМП") стверджував, що на момент укладання цього договору нежитлова будівля, яка є предметом цього договору, не перебуває у спорі, під арештом чи забороною, щодо неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, треті особи не мають прав на приміщення виставкового торгово-сервісного центру, а також будь-яких інших обтяжень та обмежень у праві розпорядження немає.

Відсутність податкових застав підтверджується витягом, наданим з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 17 липня 2010 року. Відсутність заборони відчуження (арешту) нерухомого майна, що відчужується за цим Договором підтверджується витягом, виданим з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомою майна від 17 липня 2010 року.

Відповідно до пункту 47 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 pоку N 20/5 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 03 березня 2004 року за N 283/8882, договори про відчуження майна посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Дії приватного нотаріуса щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу майна № 1571 від 17 липня 2010 року у встановленому чинним законодавством порядку не оскаржувалися, а тому відсутні підстави вважати цей договір укладеним з порушенням вимог Закону України "Про іпотеку" та статті 55 Закону України "Про нотаріат".

Надані позивачем доводи та надані докази жодним чином не можуть засвідчувати факт нікчемністі спірного договору, а передусім є такими, що в розумінні положень статтей 203, 215 Цивільного кодексу України можуть бути підставою для визнання спірних договорів недійсними з інших підстав та мотивів, наявність яких Позивачем в межах даної справи не доведена.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Кінцевий строк повернення кредиту Товариством з обмеженою відповідальністю "Автосервіс-Т", Товариством з обмеженою відповідальністю "Авто-Холдінг", Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтер-Авто" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький автоскладальний завод", який забезпечений договором іпотеки є 30 квітня 2009 року. Право на звернення до суду за захистом порушеного права виникло 30 квітня 2009 року.

Позивач пропустивши строк позовної давності звернувся до господарського суду лише у жовтні 2012 року в зв'язку з чим позовна заява Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" не підлягає задоволенню на підставі статті 267 Цивільного кодексу України у зв'язку із спливом позовної давності.

Відповідно до вимог статті 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Суд зазначає, що правочин -це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у статті 204 Цивільного кодексу України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

При цьому, щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину.

Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги.

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.

Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.)

При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним.

Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину.

В свою чергу, Цивільний кодекс України України здійснює поділ недійсних правочинів на (а) нікчемні та (б) оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку.

Сьогодні закон прямо визнає нікчемними такі правочини або їх частини:правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (частина 1 статті 27 Цивільного кодексу України); правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (частина 3 статті 121 Цивільного кодексу України); правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (частина 2 статті 126 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (частина 1 статті 219 Цивільного кодексу України); правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (частина 2 статті 221 Цивільного кодексу України); правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до статті 71 Цивільного кодексу України є необхідною (стаття 224 Цивільного кодексу України); правочини, що вчинені недієздатною особою (частина 1 статті 226 Цивільного кодексу України); правочини, що порушують публічний порядок (стаття 228 Цивільного кодексу України); довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (частина 3 статті 247 Цивільного кодексу України); умови публічних договорів, що не відповідають вимогам, які встановлені частиною 2 статті 633 Цивільного кодексу України; договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (частина 3 статті 719 Цивільного кодексу України); доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін "довіреність") на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (частина 4 статті 720 Цивільного кодексу України); умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (частина 1 статті 739 Цивільного кодексу України); умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (частина 2 статті 780 Цивільного кодексу України); умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (частина 2 статті 787 Цивільного кодексу України); умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в частині 2 статті 867 Цивільного кодексу України; умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК України і законодавством про захист прав споживачів (частина 1 статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів"); кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (статті 1055, 1059 Цивільного кодексу України); умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (стаття 1060 Цивільного кодексу України); договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (частина 2 статті 1107 Цивільного кодексу України); умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (частина 9 статті 1109 Цивільного кодексу України) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором (частина 2 статті 1111 Цивільного кодексу України), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (частина 4 статті 1112 Цивільного кодексу України), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (частина 3 статті 1113 Цивільного кодексу України; частини 5, 7 статті 33 Закону України "Про авторське право та суміжні права"); умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (частина 2 статті 1122 Цивільного кодексу України).

Далі. Оспорюваний правочин - це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом.

До оспорюваних правочинів Цивільного кодексу України України відносить правочини вчинені: неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (стаття 222 Цивільного кодексу України); фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (стаття 223 Цивільного кодексу України); дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (стаття 225 Цивільного кодексу України); юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (стаття 227 Цивільного кодексу України); під впливом помилки (стаття 229 Цивільного кодексу України); під впливом обману (стаття 230 Цивільного кодексу України); під впливом насильства (стаття 231 Цивільного кодексу України); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (стаття 232 Цивільного кодексу України); під впливом тяжкої обставини (стаття 233 Цивільного кодексу України); правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (стаття 12 Закону України "Про іпотеку").

Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах строку позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчився строк позовної давності для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.

Крім того, нікчемні та оспорювані правочини розрізняються: (а) ступенем важливості дефектів у складі правочину; (б) характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину; (в) судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення; (г) строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним. В свою чергу, Закон містить вичерпний перелік нікчемних правочинів.

Потрібно мати на увазі, що з огляду на частину 2 статті 215 Цивільного кодексу підстави недійсності правочину, встановлені нормами Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на статтю 203 Цивільного кодексу необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в Цивільному кодексі України немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Така позиція суду підтверджується і змістом Постанов Вищого господарського суду України по справах № 5020-797/2011 від 10 січня 2012 року, № 4/363 від 11 січня 2012 року, № 5023/2062/11 від 11 січня 2012 року та ін., де зазначено наступне.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України та статті 180 Господарського кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Статтею 256 Господарського кодексу України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права.

Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно статті 215 Цивільного кодексу України, у якій визначено підстави, за наявності яких правочин визнається недійсним, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 2 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

В силу статтей 626, 628, 627 Цивільного кодексу України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абзац 3 пункту 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відповідно до частини 3 статті 180 Господарського кодексу України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору (стаття 189 Господарського кодексу України).

Згідно пункту 8 статті 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Таким чином, виходячи з вищевикладеного слід наголосити на наступному.

Виходячи зі змісту позовної заяви та доданих доказів суд зазначає, що спір виникає саме з договірних відносин яким у відповідній частині є характерними ознаки акцесорних зобов'язань і позивачем самостійно визначено нікчемність правочину відносно якого виник спір, що не відповідає приписам Цивільного кодексу України та спеціального законодавства внаслідок відсутності відповідного права у першого.

Вимога позивача про скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю не відповідає способам захисту права цивільного передбаченого статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України, а тому не може бути задоволена. Це знаходить своє підтвердження і у пункті 6 Постанови пленуму Верховного суду України від 24 жовтня 2008 року N 13 де зазначено про неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України, та не випливають із положень законодавства. У даному спорі іншого способу захисту права передбачено також не було.

Закон України "Про іпотеку" у статті 12 визначає правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя як недійсний. Останнє повністью відповідає класифікації Цивільним кодексом України щодо недійсних правочинів які в свою чергу поділяються на оспорювані та нікчемні, про що було наголошено раніше.

Судом при дослідженні матеріалів справи встановлено, що позивач, виходячи зі змісту пункту 3 прохальної частини позову звертається до суду в інтересах першого відповідача. Така дія є неприпустимою, внаслідок відсутності відносин представництва між позивачем та першим відповідачем.

У відповідності до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Згідно статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об"єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно постанови Пленуму Верховного суду України "Про судове рішення" від 29 грудня 1976 року № 11 із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 року № 4, від 25 грудня 1992 року № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи з загальних засад і змісту законодавства України. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах.

Статтею 129 Конституції України зазначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості -є однією з основних засад судочинства.

Таким чином, суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами, та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до статтей 44 та 49 Господарського процесуального кодексу України, у разі відмови в задоволенні позовних вимог судовий збір покладається на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 11, 203, 207, 215, 267, 626, 627, 629, 655 Цивільного кодексу України, статтями 1, 173, 174, 179, 193, Господарського кодексу України, статтями 1, 33, 34, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 21.12.2012 р.

Суддя Хотенець П.В.