Рішення № 27449690, 28.08.2012, Балаклавський районний суд міста Севастополя

справа № 2-145/2011

РІШЕННЯ

Іменем України

(заочне)

28 серпня 2012 року Балаклавський районний суд міста Севастополя

під головуванням судді Гапонова Д.Ю.,

при секретарі Веселовій О.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Балаклавська районна державна адміністрація міста Севастополя, про знесення об'єкту самочинного будівництва і визнання незаконним та скасування правового акту індивідуальної дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом, уточнивши вимоги, просить усунути перешкоди у здійсненні права користування домоволодінням АДРЕСА_1 шляхом знесення самочинно спорудженої будівлі на земельній ділянці АДРЕСА_2; скасувати Наказ Фонду комунального майна Севастопольської міської ради № 1061 від 17 серпня 2009 року. Заявлений з підстав ст. ст. 21, 376, 391 ЦК України позов обґрунтовуються тим, що внаслідок здійсненого ОСОБА_3 самочинного будівництва будинку АДРЕСА_2 порушено інсоляцію поряд розташованого домоволодіння АДРЕСА_1 і земельної ділянки, відтак, права позивача можуть бути відновлені шляхом скасування правового акту, на підставі якого право власності відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виникло на зазначений об'єкт самочинного будівництва та його знесення.

У судове засідання позивач або його представник не прибули, представник позивача надав заяву про розгляд справи за його відсутності і на підставі наявних доказів заочно.

В судове засідання відповідачі, повідомлені належним чином, повторно не явилися, своїх представників до суду не направили, письмові пояснення з приводу предмета спору суду не надали, від них не надійшло заяв про розгляд справи за їхньої відсутності, а тому суд, відповідно до ч.4 ст.169 ЦПК України вирішує справу на підставі наявних у ній доказів (постановляє заочне рішення).

Третя особа, сповіщена належним чином, представника до суду не направила, проте, наявні матеріали справи про права і взаємостосунки сторін суд визнає достатніми, щоб розглянути справу без участі представника цієї сторони.

Відповідно до ч.2 ст.197 ЦПК України, у разі неявки до судового засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Відповідно до ч.3 ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст.57-60 того ж Кодексу.

У судовому засіданні встановлено, що на підставі Рішення Балаклавської районної у місті Севастополі Ради від 27 квітня 2007 року № 11с-5-212 ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0.0869 га, розташованої в районі будинку АДРЕСА_1, що посвідчується Державним актом на право власності на земельну ділянку Серії ЯЕ № 186967, виданим 20 червня 2007 року.

На земельній ділянці розташований житловий будинок з допоміжними будівлями та спорудами АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 28 січня 1993 року, посвідченого державним нотаріусом П'ятої Севастопольської державної нотаріальної контори (реєстровий № 351) і зареєстрованого у відповідністю зі статтею 227 ЦК УРСР 1963 року у Севастопольському БТІ.

Поряд з вказаними об'єктами розташований житловий будинок АДРЕСА_2, який на підставі договору купівлі-продажу від 3 листопада 2007 року, Наказу Фонду комунального майна Севастопольської міської ради № 1061 від 17 січня 2009 року належить по Ѕ частці ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності, що посвідчується Свідоцтвом про право власності, виданим 22 серпня 2009 року Фондом комунального майна Севастопольської міської ради.

Крім того, Рішенням Балаклавського районного суду міста Севастополя від 9 квітня 2010 року у цивільній справі № 2-1131/2010 р. будинок АДРЕСА_2 поділений в натурі між співвласниками наступним чином: виділено у власність ОСОБА_3 квартиру № 1 площею 192.7 кв.м., квартиру № 2 площею 191.1 кв.м. і квартиру № 3 площею 191.7 кв.м.; виділено у власність ОСОБА_4 квартиру № 4 площею 192.7 кв.м., квартиру № 5 площею 193.0 кв.м. і квартиру № 6 площею 191.4 кв.м.; право спільної часткової власності на будинок припинено.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»у разі виділення окремого об'єкта нерухомого майна зі складу об'єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об'єктів, видається Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно. Порядок державної реєстрації прав у разі поділу або виділу частки з об'єкта нерухомого майна встановлений статтею 21 цього Закону.

Зважаючи на таке, право власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4 зареєстровано, тобто за змістом статті 2, ч. 3 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»- офіційно визнано і підтверджено державою, і вважається таким, що виникло, саме з часу проведення такої реєстрації.

Водночас, виходячи з положень, пп. 3, 4 ч. 1 статті 15 цього Закону, таке офіційне визнання і підтвердження права на нерухоме майно є за своєю природою індивідуально-правовим актом у формі рішення про державну реєстрацію прав і внесення записів до Державного реєстру прав, тобто чинність цього правового акту визначає дійсність відповідного титулу.

Наполягаючи на обмеженні його права користування будинком АДРЕСА_1 здійсненням ОСОБА_3 самочинної реконструкції вказаного вище будинку АДРЕСА_2, позивач ОСОБА_2 просить суд знести будинок як об'єкт самочинного будівництва на підставі ст. ст. 376, 391 ЦК України і скасувати вказаний вище Наказ Фонду комунального майна Севастопольської міської ради № 1061 від 17 січня 2009 року, який за своєю природою є правовим актом індивідуальної дії і на підставі якого виникло право власності на новостворене (перероблене) майно.

Частиною 1 статті 11 ЦПК України встановлена імперативна вимога, згідно з якою суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Такий спосіб захисту як скасування правового акту індивідуальної дії органу місцевого самоврядування передбачений ч. 1 статті 21 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 статті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 5 своєї Постанови № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», у випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК).

Тобто особа, звертаючись до суду з позовом з викладених правових підстав, зобов'язана довести, що, по-перше, відповідач здійснював саме самочинне будівництво у розумінні частини 1 статті 376 ЦК України, по-друге, таке будівництво порушує його права, і, по-третє, стосовно вимоги про скасування правового акту індивідуальної дії - видання акту не тільки порушує права позивача, але й сам правовий акт є незаконним.

Встановивши такий зміст фактичних обставин справи та визначивши норми права, що підлягають застосуванню до виниклих правовідносин, суд зазначає, що частиною 2 статті 328 ЦК України передбачена презумпція правомірності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірним, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст.ст. 331, 332 ЦК України створення нового майна або переробка (реконструкція) вважаються способами набуття права власності.

Отже, за умови, якщо особа набула право власності на новостворене або перероблене майно у встановленому законом порядку і це право було зареєстровано у відповідністю зі статтею 182 ЦК України, а також нормами Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»від 1 липня 2004 року N 1952-IV, - вважається, що вона набула право власності на нерухоме майно правомірно, є титульним власником.

Разом з тим позивач, звертаючись до суду, не заявив вимог про визнання недійсним Свідоцтва про право власності, виданого 22 серпня 2009 року Фондом комунального майна Севастопольської міської ради, і відповідно не скасована державна реєстрація права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на квартири будинку АДРЕСА_2.

Крім того, належить обов'язково враховувати, що Рішенням Балаклавського районного суду міста Севастополя від 9 квітня 2010 року у цивільній справі № 2-1131/2010 р. був здійснений поділ будинку в натурі, внаслідок чого утворено кілька окремих об'єктів права власності, власниками яких є відповідачі, і таке їх право також піддано державній реєстрації. Виходячи з такого, тільки скасування Наказу Фонду комунального майна Севастопольської міської ради № 1061 від 17 січня 2009 року без оспорювання з відповідних правових підстав наступних титулів на виниклі нові об'єкти (свідоцтва про право власності і правових актів державної реєстрації права власності) - є таким способом захисту, що не спрямований на реальний захист права, а ухвалене рішення суду про застосування цього способу захисту заздалегідь правового результату не матиме.

Зважаючи на таке, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є титульними власниками окремих квартир №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6 у будинку АДРЕСА_2, і після поділу будинку в натурі власники новоутворених об'єктів мали отримати і нові свідоцтва про право власності, проте підстави виникнення їх права (титули) у судовому порядку не оспорені, відтак, право власності вважається таким, що набуто правомірно, а власне будівництво (реконструкція) будинку не може вважатися самочинним у розумінні ч. 1 статті 376 ЦК України.

При цьому з матеріалів справи не вбачається, що будівництво було здійснено на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, з істотними порушеннями будівельних норм і правил, а навпаки -будинок АДРЕСА_2 на підставі Акту готовності об'єкта до експлуатації від 16 червня 2009 року був прийнятий до експлуатації та у відповідністю зі статтею 30-1 чинного на той час Закону України «Про плануванні і забудову територій»і згідно Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 923 від 8 жовтня 2008 року, видане Свідоцтво № 27000057 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.

У цьому зв'язку суд відзначає, що знесення нерухомого майна, на яке виникло право власності і яке належить особі на підставі чинного титулу, - є не чим іншим як знищенням чужого майна, що, виходячи зі змісту статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також конкретних приписів Конституції України і Цивільного кодексу України щодо непорушності права власності, - є неприпустимим.

Дійшовши таких висновків, суд, керуючись презумпцією правомірності набуття права власності відповідачами, не досліджує і не аналізує доводи позивача щодо порушення його права на користування своїм будинком і земельною ділянкою.

Таким чином, усебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 11, 57-60, 209, 212, 214-215, 224-226 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити повністю.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку.

Головуючий у справі Д.Ю.Гапонов