Постанова № 27125805, 22.10.2012, Донецький окружний адміністративний суд

Україна ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2012 р. Справа № 2а/0570/12439/2012

Приміщення суду за адресою: 83052, м.Донецьк, вул. 50-ої Гвардійської дивізії, 17

час прийняття постанови: 12 година 05 хвилин

Донецький окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Кравченко Т.О.

при секретарі Аврамченко С.С.

за участю

представника позивача - Степанченко О.А. - на підставі довіреності,

представника відповідача - Мартиненко Н.Л. - на підставі довіреності,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Донецьку адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ландорра» до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Донецька про визнання неправомірними дій та скасування рішення від 9 серпня 2012 року № 614, -

встановив:

20 вересня 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Ландорра», (далі - Позивач або ТОВ), звернулося до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Донецька, (далі - Відповідач або УПФУ), в якому просило суд:

- визнати дії УПФУ про застосування до ТОВ штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску неправомірними;

- скасувати рішення УПФУ від 9 серпня 2012 року № 614 про застосування до ТОВ штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску.

В обґрунтування заявлених позовних вимог ТОВ зазначило, що 10 серпня 2012 року ТОВ отримало рішення УПФУ від 9 серпня 2012 року № 614 про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску, відповідно до якого Позивачу нарахований штраф в розмірі 33,2% - 23 218,74 грн., 2% - 1 458,73 грн. та пеню в розмірі 33,2% - 99 348,99 грн., 2% - 9 849,06 грн. за період з 13 квітня 2009 року по 10 листопада 2011 року.

На погляд Позивача оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки заборгованість перед УПФУ була ліквідована в повному обсязі ще 10 листопада 2011 року, а спірне рішення прийнято на підставі ч.9 ст.106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка на час його прийняття вже не діяла, тобто оскаржуване рішення прийнято на підставі неіснуючої правової норми.

В судовому засіданні представник Позивача підтримала заявлені позовні вимоги у повному обсязі з підстав, викладених в адміністративному позові, надала пояснення, аналогічні тим, що наведені у позовній заяві, просила позов задовольнити.

Представник Відповідача в судовому засіданні заявлені позовні вимоги не визнала в повному обсязі, просила у задоволенні заявлених вимог відмовити у повному обсязі та пояснила, що в період з 13 квітня 2009 року по 10 листопада 2011 року ТОВ мало недоїмку зі сплати страхових внесків. 9 серпня 2012 року УПФУ прийнято рішення за № 614 про застосування фінансових санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) страхувальниками страхових внесків, в тому числі донарахованих страхувальниками або органом Пенсійного фонду України, відповідно до якого до Позивача застосовані штрафні санкції в сумі 23 218,74 грн. за ставкою 33,2% та 1 458,73 грн. за ставкою 2%, а також нарахована пеня в сумі 99 348,99 грн. за ставкою 33,2% та 9 849,06 грн. за ставкою 2 %.

Представник УПФУ зазначила, що правовою підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугували правові норми, які містяться в ч.7 Прикінцевих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» і які передбачають можливість застосування фінансових санкцій на підставі ч.9 ст.106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Крім того, відзначила, що відповідна правова позиція сформульована в постанові Верхового Суду України від 3 липня 2012 року. З урахуванням наведеного у задоволенні позовних вимог просила відмовити повністю.

З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ландорра», (код ЄДРПОУ 24465962), зареєстроване у якості юридичної особи 25 жовтня 1996 року Виконавчим комітетом Донецької міської ради, що встановлено на підставі свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 303573, (а.с.11), та перебуває на обліку в УПФУ за № 05-17-03-8064.

В період з 13 квітня 2009 року по 10 листопада 2011 року у Позивача була наявна недоїмка зі сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, що встановлено на підставі даних картки особового рахунку страхувальника, (а.с.20-23), та підтверджується актом звіряння розрахунків з УПФУ, складеним між Позивачем та Відповідачем станом на 11 жовтня 2012 року, (а.с.28-29).

10 листопада 2011 року ТОВ ліквідувало недоїмку зі сплати страхових внесків, перерахувавши на користь УПФУ в сумі 13 837,57 грн. - страхові внески за ставкою 2% за період з квітня 2009 року по грудень 2010 року, що підтверджується платіжним дорученням за № 175, та в сумі 112 981,68 грн. - страхові внеску за ставкою 33,2% та 4% за період з квітня 2009 року по червень 2011 року, про що свідчить платіжне доручення № 174, (а.с.10).

9 червня 2012 року УПФУ прийнято рішення за № 614 про застосування фінансових санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) страхувальниками страхових внесків, у тому числі донарахованих страхувальниками або органом Пенсійного фонду, (а.с.8).

Зі змісту вказаного рішення вбачається, що Відповідач відповідно до ч.7 Прикінцевих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», п.2 ч.9 ст.106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції від 12 жовтня 2010 року за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) страхувальниками страхових внесків, у тому числі донарахованих страхувальниками або органом Пенсійного фонду України, вирішив застосувати до ТОВ штраф в розмірі 33,2% - 23 218,74 грн., 2% - 1 458,73 грн. та нарахована пеня в розмірі 33,2% - 99 348,99 грн., 2% - 9 849,06 грн. за період з 13 квітня 2009 року по 10 листопада 2011 року. Розрахунок штрафних санкцій та пені, (а.с.9).

Вказане рішення отримане Позивачем 10 серпня 2012 року, про що свідчить підпис бухгалтера ТОВ на вказаному рішенні, (а.с.8).

Між сторонами немає розбіжностей щодо фактичних обставин, встановлених судом, зокрема, сторонами не оспорюється факт наявності у Позивача недоїмки зі сплати страхових внесків в період з 13 квітня 2009 року по 10 листопада 2011 року, а також факт погашення вказаної недоїмки Позивачем.

Існування публічно-правового спору між сторонами обумовлено різним тлумаченнями ними норм матеріального права, внаслідок чого сторони приходять до протилежних висновків щодо наявності або відсутності в УПФУ повноважень застосовувати штрафні санкції та нараховувати пеню за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) страхувальниками страхових внесків.

Отже для вирішення спору судом має бути з'ясовано, чи повноважний був Відповідач застосовувати до Позивача фінансові санкції та нараховувати пеню за допущені ТОВ порушення вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» стосовно своєчасності та повноти нарахування, обчислення та сплати страхових внесків.

До спірних правовідносин суд застосовує нижченаведені норми права.

Завданням адміністративного судочинства, зокрема, є захист прав та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ, що визначено ч.1 ст.2 Кодексом адміністративного судочинства України, (далі - КАС України).

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; 9) з урахуванням права на особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, що передбачено ч.3 ст.2 КАС України.

Згідно з приписами ч.2 ст.71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

П.12 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV визначено, що перетворення Пенсійного фонду в неприбуткову самоврядну організацію здійснюється відповідно до окремо прийнятого спеціального Закону. До прийняття відповідного рішення функції виконавчої дирекції Пенсійного фонду, її територіальних органів виконують відповідно Пенсійний фонд України та головні управління Пенсійного фонду в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах.

У період до перетворення Пенсійного фонду України в неприбуткову самоврядну організацію він функціонує як центральний орган виконавчої влади на підставі норм цього Закону та Положення про Пенсійний фонд України, яке затверджує Президент України.

Відповідно до п.п.1, 7 Положення про Пенсійний фонду України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №384/2011, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України. Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та збору, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Згідно з п.п.1.1 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 27 червня 2002 року №11-2, (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 року № 5-5), (далі - Положення), головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі разом з управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах утворюють систему територіальних органів Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади.

П.2.1. Положення визначені основні завдання територіальних органів Пенсійного фонду України, до яких, зокрема, належить забезпечення у відповідному регіоні збору та ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та інших коштів відповідно до законодавства, призначених для пенсійного забезпечення.

На переконання суду, системний аналіз вищезгаданих правових норм, а також п.7 ч.1 ст.2 КАС України, свідчить про те, що УПФУ є суб'єктом владних повноважень, як наслідок, у справах щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності суд має перевірити їх відповідність критеріям, наведеним у ч.3 ст.2 КАС України.

Згідно з приписами ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оскаржуване рішення Відповідача прийнято 9 серпня 2012 року і за своєю сутністю є правовим актом індивідуальної дії, визнання протиправним та скасування якого здійснюється за правилами КАС України відповідно до п.1 ч.2 ст.17 КАС України.

Приймаючи вказане рішення, УПФУ діяло на підставі ч.7 Прикінцевих положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», п.2 ч.9 ст.106 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV, (далі - Закон № 1058).

Правові норми, які містилися в п.2 ч.9 ст.106 Закону № 1058, передбачали наступне: «Виконавчі органи Пенсійного фонду застосовують до страхувальників такі фінансові санкції:

2) за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) страхувальниками страхових внесків, у тому числі донарахованих страхувальниками або територіальними органами Пенсійного фонду, накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум».

У зв'язку з набранням чинності Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2464-VI від 8 липня 2010 року, з 1 січня 2011 року зі ст.106 Закону № 1058 виключені частини 1-9.

Таким чином, застосовуючи фінансові санкції до Позивача, УПФУ діяло на підставі неіснуючої правової норми, що свідчить про невідповідність спірних рішень вимогам п.1 ч.3 ст.2 КАС України.

Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в рішенні у справі № 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) 9 лютого 1999 року № 1-рп/99: «В регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу».

Аналізуючи дію в часі правових норм, на підставі яких до Позивача застосовані фінансові санкції, суд дійшов висновку, що положення ч.9 ст.106 Закону № 1058 діяли з 1 січня 2004 року до 1 січня 2011 року, саме в цей проміжок часу вказані норми визначали склад правопорушень, вид та розмір санкцій, тобто поняття правопорушення і відповідальність за нього.

Відповідно до п.22 ст.92 Конституції України виключно законами України визначаються зокрема діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Офіційне тлумачення зазначеної норми наведене у Рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі №1-22/2001 за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб), згідно з яким: «За своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України спрямований не на встановлення переліку видів юридичної відповідальності. Ним визначено, що виключно законами України мають врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності - діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень, що утворюють їх склад), та відповідальність за них. У такий спосіб Конституція України заборонила врегульовувати зазначені питання підзаконними нормативно-правовими актами та встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати, яке правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням чи злочином, та міру відповідальності за нього».

На момент прийняття спірних рішень норм, які встановлюють відповідальність за допущені Позивачем порушення, не існувало.

З огляду на зазначене, УПФУ помилково застосувало норми матеріального закону, що були чинними на момент вчинення ТОВ, як страхувальником, правопорушень без врахування того, що ці самі норми передбачали не тільки засади юридичної (адміністративної) відповідальності, але й саму відповідальність за правопорушення. На момент притягнення Позивача до відповідальності вказаних норм, тобто підстав для відповідальності не існувало, що доводить протиправність (незаконність) оскаржуваного рішення.

З приводу твердження Відповідача про те, що можливість застосування норм права, які втратили чинність, передбачена абз.6 п.7 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2464-VI, відповідно до якого за фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування збережені повноваження щодо застосування фінансових санкцій, якими вони були наділенні до набрання чинності цим Законом, суд відзначає, що за Відповідачем збережені функції по застосуванню винятково тих санкцій, які існують на момент їх застосування, а не тих, що існували раніше. У спірних правовідносинах УПФУ безпідставно отожнило право на застосування санкцій (компетенцію) з підставами відповідальності.

Стосовно посилання Відповідача на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 3 липня 2012 року, (а.с.34-36), суд відзначає, що предметом спору по вказаній справі була законність вимоги щодо сплати недоїмки зі страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування. Проте, можливість УПФУ формувати та направляти страхувальнику вимоги про сплату боргу, зокрема на підставі Перехідних положень Закону № 2464, не є тотожним можливості застосування до страхувальника (штрафних) фінансових санкцій та нарахування пені на підставі вказаних правових норм.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення УПФУ є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки прийнято на підставі неіснуючої правової норми.

Щодо вимог Позивача про визнання неправомірними дій Відповідача щодо застосування до Позивача штрафних санкцій та нарахування пені, суд зазначає наступне.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема фізичних та юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень з приводу оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Оскаржувані рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень мають характеризуватися здатністю вплинути на права, свободи та інтереси фізичної особи або права та інтереси юридичної особи.

Притягнення Позивача до відповідальності за порушення порядку сплати страхових внесків здійснюється на підставі рішення УПФУ, тобто рішення суб'єкта владних повноважень, яке впливає на права та інтереси Позивача. Водночас дії УПФУ щодо прийняття оскаржуваного рішення самі по собі жодним чином не виливають на права та інтереси ТОВ, а тому правової оцінки, відокремленої від самого рішення про застосування штрафних санкцій та нарахування пені, не потребують.

З огляду на це, вимоги ТОВ про визнання протиправними дій Відповідача задоволенню не підлягають.

Заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, а саме про визнання протиправним і скасування рішення від 9 серпня 2012 року № 614, позовні вимоги про визнання протиправними дій Відповідача задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч.3 ст.94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Оскільки Позивачем документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору за вимоги немайнового характеру, у задоволенні яких судом відмовлено, а Відповідачем документально не підтверджений факт здійснення судових витрати, підстави для відшкодування судових витрати відсутні.

Керуючись Конституцією України, ст.ст.2-15, 17-20, 69-72, 94, 98, 159-163, 185-186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

постановив:

Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Ландорра» до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Донецька про визнання неправомірними дій та скасування рішення від 9 серпня 2012 року № 614 - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Донецька про застосування фінансових санкцій за несплату, неповну або несвоєчасну сплату авансових платежів із страхових внесків від 9 серпня 2012 року № 614.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Постанова прийнята у нарадчій кімнаті, її вступну та резолютивну частини проголошено в судовому засіданні 22 жовтня 2012 року.

Постанова складена у повному обсязі 27 жовтня 2012 року.

Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Кравченко Т.О.