Постанова № 27010506, 23.10.2012, Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 жовтня 2012 р. (о 10:46) Справа №2а-10458/12/0170/15

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючої судді Тоскіної Г.Л., за участю секретаря судового засідання Кисельової А.Є., представників сторін

від позивача - Шутенко К.П., Бойко Г.В.;

від відповідача 1- ФОП ОСОБА_3 - не з'явився;

від відповідача 2- ТОВ «Онікс» - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

Державної податкової інспекції у м. Керчі АР Крим Державної податкової служби

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Онікс"

про визнання договору недійсним,

Обставини справи: до Окружного адміністративного суду Автономної Республіки звернулася Державна податкова інспекція у м. Керчі АР Крим Державної податкової служби (далі - позивач) до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Онікс" (далі - відповідач 2) про визнання недійсним договір, укладений між ФОП ОСОБА_3.(НОМЕР_1) та ТОВ «Онікс» (19121137) №71 від 01.11.2011р.

Позовні вимоги мотивовані тим, що договір №71 від 01.11.2011 року не спрямований на реальне настання правових наслідків, укладений з метою отримання безпідставної податкової вигоди. Позивач зазначає, що під час виїзної перевірки дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства ФОП ОСОБА_3 за період з 01.07.2010 року по 31.12.2011 року було встановлено невідповідність предмету договору (а саме поставка будівельних матеріалів) видам діяльності ТОВ «Онікс» за КВЄД; договір та податкові накладні підписані не уповноваженою особою, а саме ОСОБА_5, який на час укладання договору та виписки податкових накладних не був директором підприємства; відсутність фізичних, технічних та технологічних можливостей ТОВ «Онікс» (контрагента ФОП ОСОБА_3 за договором №71 від 01.11.2011р.) до здійснення господарської операції, яка складала предмет договору, відсутність первинних документів, які свідчать про рух товару від продавця до покупця. Позивач підкреслює, якщо фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. Позивач зазначив, що відповідачами було оформлено документи по перерахуванню коштів без мети реального настання правових наслідків, з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, у зв'язку з чим дії підприємств призвели до втрат дохідної частини Державного бюджету України, чим було порушено інтереси держави. Позивач вважає, що господарські зобов'язання не може бути здійснені без права та можливостей на їх здійснення, у зв'язку з чим договір №71 від 01.11.2011р. укладеній з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства та, одночасно, суперечать моральним засадам суспільства, що, в свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України є підставою для визнання угоди недійсною.

Ухвалами Окружного адміністративного суду АР Крим від 27.09.2012 року відкрито провадження по справі, закінчено підготовче провадження та справа призначена до судового розгляду.

У судовому засіданні представники позивача підтримали позовні вимоги з підстав, наведених в позовній заяві, надали пояснення по суті спору.

Відповідачі про місце, день та час слухання справи повідомлені належним чином за адресою реєстрації суб'єктів господарювання, про причини неявки суд не повідомили, заперечень на адміністративний позов не надали.

Приймаючи до уваги, що в матеріалах справи достатньо доказів для з'ясування обставин по справі, суд вважає можливим на підставі статті 128 КАС України розглядати справу за відсутністю представників відповідачів, повідомлених належним чином про місце, день та час слухання справи відповідно до вимог КАС України.

Вислухавши пояснення представників позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 є фізичною особою - підприємцем, зареєстрованою виконавчим комітетом Керченської міської ради АРК, знаходиться на податковому обліку ДПІ у м. Керчі ДПС, є платником податку на додану вартість.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Онікс» є юридичною особою, зареєстрованою Солом'янською районною в м. Києві державною адміністрацією, є платником податку на додану вартість.

Таким чином, судом встановлено, що ФОП ОСОБА_4 та ТОВ «Онікс» являються суб'єктами господарювання, зобов'язані виконувати обов'язки, покладені на них законами у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, у тому числі стосовно належного нарахування та сплати податків.

Посадовими особами Державної податкової інспекції у м. Керчі АР Крим була проведена виїзна перевірка дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства ФОП ОСОБА_3 за період з 01.07.2010 року по 31.12.2011 року

За результатами перевірки був складений акт № 29/17-02/09/НОМЕР_1 від 16.03.2012 року, за висновками якого встановлено, зокрема, порушення ФОП ОСОБА_3 ст. 203, ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених ФОП ОСОБА_3 з зазначеними у акті перевірки постачальниками та покупцями.

Вказані висновки в акті перевірки стали підставою для звернення податкового органу до суду з зазначеними позовними вимогами.

Перевіряючи законність та обґрунтованість позивних вимог, суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.99 N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Відповідно до ч. 1 ст. 173, ст. 174 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод. Суб'єкти господарського зобов'язання - це учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), порушення якої згідно до ч. 1 ст. 207 ГК України тягне за собою визнання його судом недійсним повністю або в частині.

Як вбачається із вищевикладеного, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності господарського зобов'язання та для дійсності угоди (правочину), співпадають.

Виходячи з положень розділу IV ГК України, господарські зобов'язання виникають на підставі угод, фактично складаючи їх суть, тобто ці два поняття співвідносяться як форма та зміст.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Водночас відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Відповідно до частини 1 статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України).

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України (в редакції Закону України від 02.12.2010 р. N 2756-VI) передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Виходячи з аналізу наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України з 01.01.2011 року правочини, що суперечать актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, можуть бути визнані судом недійсними за правилами ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Таким чином, законодавець розділів підстави для визнання правочину недійсним та підстави для встановлення правочину нікчемним.

Так, з підстав, що суперечать актам цивільного законодавства, а також інтересів держави і суспільства, його моральним засадам, правочини визнаються недійсними у судовому порядку. В той же час у разі порушення під час укладання правочину публічного порядку такій правочин є нікчемним в силу закону, що за своєю правовою природою не вимагає визнання нього недійсним у судовому порядку та, відповідно, справа про визнання угоди недійсною з тих підстав не підлягає судовому розгляду.

З позовної заяви вбачається, що підставою для визнання спірного договору недійсним податковий орган вважає порушення відповідачами інтересів держави, оскільки договір укладений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства та, одночасно, суперечать моральним засадам суспільства, не спрямований на реальне настання правових наслідків, а укладений з метою несплати податків та отримання податкової вигоди.

Вирішуючи питання щодо наявності повноважень (компетенції) у податкового органу на звернення до суду з зазначеними позовними вимогами, суд зважає на наступне.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підстава, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так зокрема, принцип прийняття рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України є одночасно і орієнтиром при реалізації повноважень владного суб'єкта, який вимагає від останнього діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, з дотриманням встановленої законом процедури.

Застосовуючи критерій «прийняття рішення у межах повноважень» суд зазначає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. Під встановленими законом повноваженнями прийнято розуміти як ті, на наявність яких прямо вказує закон - так звані «прямі повноваження», так і повноваження, які прямо законом не передбачені, але безпосередньо випливають із положень закону і є необхідними для реалізації суб'єктом владних повноважень своїх функцій (завдань) - так звані «похідні повноваження».

Отже, особливістю публічно - правових відносин є те, що у владних суб'єктів таки повноваження як правило читко визначені законом, тобто закон визначає повноваження суб'єкта публічної влади в так званій «імперативній» формі, що є важливою гарантією демократичного суспільства у державі.

В іншому випадку закон може надавати певну свободу у виборі поведінки владного суб'єкту, у зв'язку з чим, адміністративний орган може здійснювати таки повноваження з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин, що є «дискреційними» повноваженнями владного суб'єкту.

Таким чином, під дискреційним повноваженням слід розуміти таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Разом з тим, така свобода у виборі рішень, не є безмежною, оскільки вона обмежується нормами закону, при цьому варіанти рішення та вчинення дій читко визначені правовими нормами.

Суд зауважує, що пункту 11 статті 10 Закону України від 4 грудня 1990 року N 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" було передбачено, що органи державної податкової служби можуть звертатись до судів із позовами про визнання угод недійсними та про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Разом з тим, відповідно до п. 3 Закону України від 05.07.2012, №5083-VI «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо державної податкової служби та у зв'язку з проведенням адміністративної реформи в Україні» (введений в дію 12.08.2012 р.) втратив чинність Закон України "Про державну податкову службу в Україні" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 6, ст. 37 із наступними змінами), крім частини четвертої статті 17, абзаців другого і третього частини другої статті 19, пунктів 1 і 2 частини першої статті 21 цього Закону, які втрачають чинність з дня набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України.

Суд зауважує, що на час звернення податкового органу до суду та розгляду справи норми Податкового кодексу України, які встановлюють повноваження, функції, права та обов'язки органів державної податкової служби, також не передбачали таких повноважень податкового органу як звернення до суду з позовами про визнання угод недійсними.

За загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктом 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року N 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Суд підкреслює, що наявність повноважень податкового органу на здійснення контролю у сфері оподаткування не дає право податковому органу на звернення до суду з позовами про визнання угод недійсними, оскільки такі повноваження відносяться до імперативних повноважень владного суб'єкту, які повинні бути чітко визначені нормами діючого законодавства.

Таким чином, на час звернення Державної податкової інспекції у м. Керчі Державної податкової служби до суду з вимогами про визнання недійсним договору, укладеному між ФОП ОСОБА_3 та ТОВ «Онікс» №71 від 01.11.2011р., у податкового органу були відсутні повноваження на звернення до суду з вказаними позовними вимогами.

А відтак, враховуючи специфіку публічно - правових відносин, приймаючи до уваги процесуальний статусу податкового органу як органу публічної влади, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

У судовому засіданні, яке відбулось 23.10.2012 р., оголошено вступну та резолютивну частини постанови, а 29.10.2012 року постанова складена у повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись статтями 160-163, 167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення. Якщо проголошено вступну та резолютивну частину постанови або справу розглянуто у порядку письмового провадження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її отримання у разі неподання апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.

Суддя Тоскіна Г.Л.