Постанова № 26476975, 15.10.2012, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.10.2012 № 5011-32/4337-2012

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Ропій Л.М.

суддів: Кондес Л.О.

Рябухи В.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Черній Т.П. - представник, дов. б/н від 01.03.2012;

Терещенко В.В. - представник, дов. б/н від 02.04.2012;

від відповідача: Павлова О.М. - представник, дов. № 580 від 15.02.2012;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології"

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.08.2012

у справі № 5011-32/4337-2012 (головуючий суддя - Підченко Ю.О., судді: Баранов Д.О., Капцова Т.П.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Трест "Укртелебуд"

про визнання недійсним договору лізингу

Розпорядженням В.о. голови Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2012 змінено склад колегії суддів.

ВСТАНОВИВ:

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.08.2012 у справі № 5011-32/4337-2012 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що при дослідженні матеріалів справи та надання оцінки доказам, наданим до них, з урахуванням положень ст. 41 ГПК України, суд дійшов висновку про відсутність потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування, оскільки в даному випадку існує можливість вирішити спір в правовому полі; щодо питання про застосування до спірних відносин строку позовної давності, то суд погоджується з позицією позивача, та, з урахуванням положень ст.ст. 11, 264 ЦК України дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання відповідача; оскільки сторони, при укладенні спірного договору досягли всіх суттєвих умов, передбачених законом для договорів даного типу: зокрема щодо його предмету, ціни та строку його дії, то він вважається укладеним згідно з вимогами п.п. 1, 2 ст. 180, п. 1 ст. 181 ГК України та п. 1 ст. 638, ст. 806 ЦК України, ст. 292 ГК України та приписам ст.ст. 1, 6 Закону України "Про фінансовий лізинг"; суд погоджується з позивачем, що дійсно, законодавством встановлено додаткову ознаку предмету лізингу - віднесення до основних фондів; як вбачається з матеріалів справи, положеннями спірного договору сторони не передбачили умови, викладені у п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, в т. ч. обов'язкове відображення сторонами у договорі положень, відносно включення обладнання до основних фондів, які регулюються Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств", Положенням (стандартами) бухгалтерського обліку 7 "Основні засоби" та № 14 "Оренда", а подія, на яку прагнули сторони під його укладення відбулася, що відповідає вимогам ст. 207 ЦК України та пункту 8 ст. 181 ГК України; матеріалами справи та наданими доказами, зокрема, додатковими угодами до спірного договору, актами здачі-приймання робіт (надання послуг), підписаними з боку обох сторін, тощо, спростовуються твердження позивача про несхвалення укладеного договору, оскільки він був підписаний зі сторони відповідача особою без належних повноважень; факт наявності договірних відносин між сторонами за спірним договором встановлений рішеннями Господарського суду міста Києва у справах № 56/47 та 30/324, а тому не доводиться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони, як визначено у ч. 2 ст. 35 ГПК України; позивачем не наведені підстави за законом для визнання недійсним договору фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006 та в матеріалах справи наявні докази його виконання з боку останнього, що свідчить про його фактичне схвалення.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення Господарського суду міста Києва від 15.08.2012 у справі № 5011-32/4337-2012 скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушення норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення, яким визнати договір фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006 недійсним в повному обсязі.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

На думку заявника, судом першої інстанції порушено норми матеріального права, а саме: ст. 180 ГК України, ст. 807 ЦК України, ст.ст. 3, 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 № 723/97-ВР, Закон України "Про податок на додану вартість", Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", п.п. 1.18.2, 7.9.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", чинним на момент укладання оспорюваного договору, оскільки оспорюваний договір фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006 за суттю та ознаками не відповідає приписам законодавства про фінансовий лізинг, а відповідно породжує інші правові наслідки, визнаний судом першої інстанції договором фінансового лізингу, дійсним та укладеним; віднесення предмету лізингу до основних фондів не є додаткової ознакою фінансового лізингу, як було зазначено судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, а є саме суттю та особливістю фінансового лізингу, що відрізняє фінансовий лізинг від оперативного.

Заявник зазначає, що в матеріалах справи наявна довідка відповідача, в якій зазначено, що станом на 28.05.2012 останній є балансоутримувачем майна, що є предметом оспорюваного договору, що взагалі виключає факт передачі відповідачем майна у фінансовий лізинг; всупереч наявним у справі доказам, суд першої інстанції визнав оспорюваний договір - договором фінансового лізингу, а подію, яку прагнули сторони, тобто отримання майна у фінансовий лізинг, такою, що відбулась.

Заявник вказує на те, що суд першої інстанції припустився помилки, визнавши відносини, що мали місце між сторонами, тобто оренду оптичних волокон, за якими між сторонами проводились розрахунки, фінансовим лізингом, оскільки не прийняв до уваги ознаки фінансового лізингу і різні правові наслідки фінансового лізингу і оренди; зазначивши у судовому рішенні про досягнення згоди за предметом, суд не врахував того, що у матеріалах справи містяться докази, які підтверджують відсутність зняття з балансу та виведення із основних фондів майна та передання його лізингоодержувачу, позивачу на баланс для нарахування амортизаційних витрат, цей факт підтверджує, що це неможливо було здійснити з майном, яке не відноситься відповідно до закону до основних фондів; сторони не дійшли згоди про розмір лізингового платежу, оскільки не була визначена конкретна вартість кожного з обладнання, лізингові платежі повинні в собі включати суми, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, платежі як винагороду за отримане у лізинг майно, компенсацію відсотків за кредитом та інші витрати лізингодавця, однак, зазначивши у судовому рішенні про досягнення згоди за ціною, суд не врахував того, що у матеріалах справи містяться докази, які свідчать про сплату саме орендного платежу та помилково відніс такі орендні платежі до здійснення позивачем лізингових платежів, оскільки за фінансовим лізингом фінансовий платіж на відміну від орендного, має особливу структуру.

Заявник в апеляційній скарзі зазначає, що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 227 ЦК України, як такий, що вчинений відповідачем без відповідного дозволу, тобто оспорюваний договір є правочином, який відповідач не мав права вчиняти; акти прийому-передачі в експлуатацію оптичних волокон не встановлюють факту передачі обладнання в фінансовий лізинг; відповідачем було надано до суду акти виконаних робіт за період з 2007р. по 2011р., які свідчать про наявність між сторонами орендних відносин, предметом яких є оренда одного оптичного волокна за ціною 5 050,00 грн., в той час як за оспорюваним договором фінансового лізину, предметом фінансового лізингу є два оптичних волокна; судом незаконно було віднесено господарські операції та розрахунки, що підтверджуються вищевказаними актами, до договору фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006, оскільки надані акти виконаних робіт не надають можливості ідентифікувати їх належність до оспорюваного договору, а самі акти не узгоджуються із предметом оспорюваного договору за кількістю та вартістю, то висновок колегії суддів першої інстанції, щодо наступного схвалення виконанням сторонами умов оспорюваного договору фінансового лізингу протягом кількох років, є безпідставним; розглядаючи справу по суті, задля встановлення фактів, які мали суттєве значення, позивач, керуючись правами, зазначеними ст.ст. 4-2, 4-3, 22 ГПК України, заявив суду першої інстанції клопотання про проведення експертизи, в задоволенні якого судом першої інстанції безпідставно відмовлено.

Заявник вважає, що судом першої інстанції порушено норми права, а саме: п.п. 2, 3, 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст.ст. 4-2, 4-3, 32, 33, 34 ГПК України.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши представників сторін, колегія суддів встановила наступне.

Позивач подав до Господарського суду міста Києва позовну заяву про визнання у повному обсязі недійсним договору фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006, укладеного між позивачем та відповідачем та стягнення з відповідача судових витрат.

Відповідачем до суду першої інстанції подана заява від 14.06.2012 про застосування позовної давності щодо вимог позивача про визнання недійсним договору № 49 від 30.01.2006.

Як вбачається із матеріалів справи, 30.01.2006 було укладено договір фінансового лізингу № 49 (далі - договір № 49), відповідно до п.1.1 якого Закрите акціонерне товариство "Укртелебуд", за договором лізингодавець, передає Закритому акціонерному товариству "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології", за договором лізингоодержувачу, а лізингоодержувач отримує від лізингодавця в платне користування на умовах фінансового лізингу (далі - лізинг), майно: два оптичних волокна в кабелі на ділянці: ТК № 270 (вул. Васильківська, 37) - вул. А.Ахматової, 7/15.

В п.п. 1.2, 1.3 договору № 49 сторони погодили, що обладнання, що передається в лізинг, є власністю лізингодавця; вартість обладнання, що передається в лізинг, на день укладення цього договору становить 200 тис. гривень, без ПДВ.

Відповідно до п.2.1 договору № 49 обладнання передається лізингоодержувачу в лізинг за цільовим призначенням, а саме - для надання телекомунікаційних послуг.

Згідно з п.п. 4.1, 4.2 договору № 49 обладнання передається лізингодавцем і приймається у лізинг лізингоодержувачем на умовах сплати лізингоодержувачем лізингодавцю лізингової плати за користування обладнанням шляхом перерахування лізингових платежів лізингодавцю; розмір, строки та порядок сплати лізингоодержувачем лізингових платежів лізингодавцю становить 2 500 грн. на місяць, в тому числі ПДВ 416 грн. 67 коп.; лізингові платежі сплачуються в безготівковій формі.

10.02.2006 сторонами укладено додаткову угоду до договору № 49, згідно із п.1.1 якої лізингодавець додатково передає лізингоодержувачу, а лізингоодержувач бере у лізингодавця в платне користування на умовах фінансового лізингу наступне майно: 2 (два) оптичних волокна, розташованих в кабелі на ділянках: - ТК № 121 (по вул. А.Ахматової) - оптичний крос в будинку по вул. Леонтовича, 9а; оптичний крос в будинку по вул. Леонтовича, 9а - ТК № 121 (по проспекту Генерала Ватутіна).

Відповідно до п.п. 1.3, 1.5 додаткової угоди від 10.02.2006 вартість обладнання, яке передається на день підписання даної додаткової угоди, складає 545 400 грн.; розмір, строки і порядок оплати лізингоодержувачем лізингових платежів лізиногодавцю - 4 208,33 грн.+НДС 841,67 грн., всього 5 050,00 грн.

01.02.2007 ЗАТ "Укртелебуд" та ЗАТ "НВО "Інформаційні технології" складено акт приймання-передавання в експлуатацію 2 (двох) оптичних волокон в кабелі на ділянці: ТК № 121 по вул. А.Ахматової, 7/15 - оптичний крос в будинку по вул. Леонтовича, 9а.

31.05.2007 ЗАТ "Укртелебуд" та ЗАТ "НВО "Інформаційні технології" складено акт приймання-передавання в експлуатацію 2 (двох) оптичних волокон в кабелі на ділянці: ТК № 121 по вул. А.Ахматової, 7/15 -пл. Амурська, ТК№-270.

Згідно із довідкою Головного міжрегіонального управління статистики у м. Києві АА № 194752 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) найменування позивача - Закрите акціонерне товариство "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології", ідентифікаційний код 31168846, змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології". Як підтверджено витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців № 621157, Закритим акціонерним товариством "Укртелебуд" змінено найменування на Товариство з обмеженою відповідальністю "Трест Укртелебуд".

Згідно із довідкою відповідача від 28.05.12 № 248 останній є власником та балансоутримувачем майна, а саме: двох оптичних волокон в кабелі на ділянці: ТК № 121 по вул. А.Ахматової, 7/15 до оптичного кросу по вул. Леонтовича, 9-а, двох оптичних волокон в кабелі на ділянці: ТК № 121 по вул. А.Ахматової, 7/15 - пл. Амурська, ТК № 270; вказане майно обліковується як основні засоби, відповідно до положень та стандартів бухгалтерського обліку; залишкова вартість вказаного майна становить 364 315 грн. та 53 коп.

Також відповідачем надано до матеріалів справи документи, які свідчать про проведення господарських операцій між сторонами: оборотно-сальдову відомість по рахунку 361 за 01.01.07-30.05.12, фінансовий звіт на 31.03.2011, звіт про фінансові результати за 1 кв. 2011р., виписку із основних засобів підприємства відповідача на 15.06.2012.

Позивачем надано до матеріалів справи витяг з балансу позивача, у якому повідомлено, що такі основні засоби, як оптичні волокна в кабелі на ділянці ... в період з 30.01.2006 по теперішній час на балансі підприємства не рахуються.

В матеріалах справи наявні акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), затверджені керівниками позивача та відповідача і скріплені відбитками печаток, про проведення робіт (надання послуг) по рахунках, із зазначенням розміру лізингового платежу за опт. волокна та загальна вартість робіт. Зазначені акти складались вкінці місяці, в 2007- 2010р.р., у деяких актах замість зазначення платежу, як лізинговий платіж за оптичні волокна, вказано про оренду оптичних волокон.

Також позивачем здійснювалась оплата за договором № 49.

В рішенні Господарського суду міста Києва від 10.08.11 у справі № 56/47, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.10.2011 та постановою Вищого господарського суду України від 06.02.2012, встановлено, що на виконання договору № 49 за період з 28.02.2007 по 30.11.2010 позивач сплатив 126 020,00 грн.

Згідно із ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Отже, договір № 49 сторонами виконувався.

Згідно з ч. 1 ст. 292 ГК України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно з ч.2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Частиною 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 № 723/97-ВР, передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із ст. 203 ЦК України в редакції, чинній на час укладення договору № 49, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як вбачається із договору № 49, цей договір підписано від імені позивача його президентом.

В позовній заяві позивач стверджує про відсутність, згідно з положеннями статуту позивача, повноважень у президента на підписання договорів від імені позивача та надано витяг із Статуту, зареєстрованого за № 0057 Дарницькою РДА, у статті 12 якого не передбачено, серед повноважень президента, укладання господарських договорів.

Однак, як свідчать матеріали справи, зокрема, акти передання майна позивачу, акти передання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), платежі, здійснені позивачем відповідачу, договір № 49 виконувався сторонами, в тому числі позивачем.

В ч.2 ст. 241 ЦК України встановлено, що наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджено наступне схвалення договору № 49 позивачем, незалежно від повноважень президента позивача, яким підписано договір № 49, цей договір створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту його укладення, відповідно до змісту договору та норм законодавства.

На вимогу ухвали суду першої інстанції від 04.04.2012 у справі № 5011-32/4337-2012 у листі від 15.05.2012 позивач наводить таку підставу для визнання договору № 49 недійсним, як ч.1 ст. 230 ЦК України.

Згідно з ч.1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним; обман має місце якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

В ч.1 ст. 229 ЦК України вказано, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним; істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням; помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Позивач вказує, що при укладенні договору № 49 відповідач навмисно ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, шляхом замовчування фактів про відсутність у нього дозволів на використання майна, переданого у лізинг, про те, що предмет лізингу не є основним фондом.

Згідно з п.13 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" із змінами, чинним на час укладення договору № 49, під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації, що уклали угоду, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають значення для угоди.

Також слід вказати на наступні обставини.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Із змісту статті 230 ЦК України вбачається, що саме позивач, як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Варто врахувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення.

Аналізом змісту договору № 49 із додатковою угодою та матеріалів справи, не встановлено наявності навмисного цілеспрямованого введення відповідачем позивача в оману щодо тих фактів, які зазначено позивачем. Також не виявлено доказів замовчування відповідачем існування обставин, які могли б перешкодити укладенню договору № 49, або заперечення наявності обставин, які можуть перешкодити укладенню договору № 49.

У письмовому поясненні позивача, наданому суду першої інстанції 18.06.2012, позивач вказує на те, що договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч.1 ст. 227 ЦК України, як такий, що вчинений відповідачем без відповідного дозволу, а саме: як свідчать витяг із ЄДРПОУ відповідача, Статут, в редакції, чинній на дату оспорюваного договору, довідки про взяття на облік в ЄДРПОУ, можливість надання послуг з фінансового лізингу, як виду діяльності, яким відповідач має право займатися, не передбачена; також позивач посилається на відсутність у відповідача внутрішніх правил з надання послуги з фінансового лізингу та штатного бухгалтера, що, на думку позивача, свідчить про відсутність кваліфікованих працівників, які мають вищу освіту за фінансовим або економічним напрямами. Також позивач вказує на те, що договір № 49 суперечить ст. 16 Закону України "Про лізинг" та ст. 18 ГК України.

Згідно із ч.1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 № 1775-ІІІ в редакції, чинній на момент укладення договору № 49, ліцензування, зокрема, діяльності з надання фінансових послуг здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.

Згідно із ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12.07.2001 № 2664-ІІІ, в редакції, чинній на момент укладання договору № 49, (далі - Закон № 2664), фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 Закону № 2664 можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

В п.2 Положення про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затвердженого розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг від 22.01.2004 № 21, в редакції, чинній на момент укладання договору № 49, передбачено можливості надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами.

Враховуючи наступні обставини: вищезазначене щодо виконання сторонами договору № 49; те, що Законом не встановлено ліцензування діяльності по укладанню договорів фінансового лізингу; згідно з витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців № 621157 до видів діяльності відповідача відноситься, зокрема, діяльність у сфері проводового електрозв'язку; відповідно до довідки відповідача від 15.06.2012 за № 267 за штатним розкладом відповідача посада головного бухгалтера не передбачена, а бухгалтерське обслуговування надає аудиторська компанія ПП НВП "Топаз", тобто бухгалтерське обслуговування здійснюється кваліфікованими працівниками; також враховуючи те, що нормою статті 227 ЦК України передбачена саме можливість визнання судом договору недійсним, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору № 49 з підстави, передбаченої ч.1 ст. 227 ЦК України.

Принагідно слід зазначити, що у листі Верховного Суду України від 24.11.2008 "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вказано, що стосовно юридичних осіб судам потрібно мати на увазі, що дія ст. 227 ЦК поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності; такі правочини є оспорюваними; позови про визнання їх недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором; умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.

Відповідно до ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Отже, як вбачається із змісту, вказана стаття Закону не є імперативною та допускає інший склад лізингового платежу, тому немає підстав стверджувати, що погоджені сторонами у розділі 4 договору № 49 та у додатковій угоді до договору лізингові платежі порушують вимоги Закону.

Також умови договору № 49 з додатковою угодою не порушують ані вимоги ст. 18 ГК України ані вимоги ст. 180 ГК України.

В ч.ч. 1, 3 ст. 180 ГК України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства; при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У договорі № 49, з додатковою угодою від 10.02.2006, сторонами погоджено предмет цього договору, ціну та строк дії договору.

Також, як підтверджено матеріалами справи, договір № 49 сторонами виконувався.

Отже, підстави для твердження про неукладення договору № 49 є таким, що не відповідає нормам законодавства та матеріалам справи.

Статтею 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства; сторони мають право укладати договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір); до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Як свідчить назва Закону від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємства", цей Закон регулює правовідносини, пов'язані із оподаткуванням прибутку підприємства, а не встановлює умови господарських договорів.

Отже, відсутні підстави для висновків про те, що вимоги щодо стану виконання сторонами положень Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства", вимоги щодо порядку здійснення бухгалтерських операцій відповідно до вимог цього Закону, є тими вимогами, які є обов'язковими для змісту господарського договору, незалежно від волі сторін при його укладенні.

Таким чином, матеріалами справи не підтверджено наявності обставин, встановлених нормами законодавства та відповідно до матеріалів справи, для задоволення позовної вимоги позивача про визнання у повному обсязі недійсним договору фінансового лізингу № 49 від 30.01.2006, укладеного між позивачем та відповідачем.

Колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про встановлення факту рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 30/324, оскільки рішення від 05.04.2012 у справі № 30/324 не набрало законної сили на момент прийняття оскаржуваного рішення. Однак, зазначена обставина не вплинула на правильність прийнятого рішення у справі № 5011-32/4337-2012.

Оскільки позов задоволенню не підлягає з підстав його невідповідності нормам законодавства та матеріалам справи, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, у такому разі не розглядається як підстава для відмови у позові, адже право не порушене.

Доводи апеляційної скарги немає підстав визнати такими, що грунтуються на нормах законодавства та матеріалах справи, враховуючи викладене та наступні обставини.

Статтею 41 ГПК України передбачено, що для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.

Згідно із ст. 42 ГПК України висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 43 ГПК України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Статтею 34 ГПК України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що підстави для призначення судової експертизи у справі № 5011-32/4337-2012 відсутні, зважаючи на те, що відсутні питання, що потребують спеціальних знань; ті питання, які запропоновані позивачем для вирішення експертом, є або такими, що не потребують спеціальних знань або такими, роз'яснення яких не має значення для справи.

Оскільки сторонами не укладались інші договори, крім договору № 49, та зважаючи на те, що зміст актів приймання-передавання майна від 01.02.2007, від 31.05.2007 свідчить саме про приймання-передавання майна, зазначеного у п.1.1 договору № 49 та п.1.1 додаткової угоди від 10.02.2006 до договору № 49; в актах здачі-прийняття робіт (надання послуг) зазначено саме про лізингові платежі, то у позивача відсутні підстави для твердження про непередання майна на виконання договору № 49 та про те, що акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) не стосуються договору № 49.

Зазначення у частині актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) про платіж, як оренда, не свідчить про те, що шляхом затвердження цього акту керівниками сторін, останніми, окремо від договору № 49, укладено договір оренди.

Параграфом 5 глави 30 ГК України та параграфом 1 глави 58 ЦК України передбачено умови договору оренди, предмет, права сторін.

Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом акт здачі-прийняття робіт (надання послуг) є документом, підтверджуючим виконання вже укладеного договору, отже складення цього документу не може бути способом укладення іншого договору, окрім того, на виконання якого складено акт.

Здійснення неналежного, на думку позивача, ведення бухгалтерського обліку, в тому числі обліку основних засобів, проведення інших бухгалтерських операцій, відноситься до діяльності сторін по відображенню в своєму обліку виконання вже укладеного сторонами господарського договору № 49, тому наявність недоліків у такій діяльності сторін не створює вимоги до господарського договору на момент його укладення.

Відповідно до преамбули Закону України "Про податок на додану вартість" від 03.04.1997 № 168/97-ВР в редакції, чинній на момент укладення договору № 49, цей Закон визначає платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету. Згідно з преамбулою Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 № 996-ХІV в редакції, чинній на момент укладення договору № 49, цей Закон визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні. Отже, зазначені закони не регулюють порядок укладання договорів фінансового лізингу.

Матеріалами справи не підтверджено наявності порушень ст. 129 Конституції України та норм процесуального права, про які зазначено в апеляційній скарзі.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та зміни чи скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.08.2012 у справі № 5011-32/4337-2012 залишити без змін, а скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче об'єднання "Інформаційні технології" без задоволення.

2. Справу № 5011-32/4337-2012 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Ропій Л.М.

Судді Кондес Л.О.

Рябуха В.І.