Постанова № 26476940, 16.10.2012, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2012 р.Справа № 5017/1188/2012Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Мишкіної М.А.,

суддів Будішевської Л.О., Бєляновського В.В.

(склад судової колегії змінений на підставі розпоряджень: голови суду №483 від 02.07.12р., в.о. голови суду №670 від 10.09.12 р., голови суду №811 від 15.10.2012р.)

при секретарі судового засідання Щербатюк О.В.

за участю представників сторін:

від ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" -Кучеренко О.О. -по довіреності;

від РВ Фонду держмайна України по Одеській області:

- Десятова Н.А. -по довіреності;

- Кірій О.І. - по довіреності

Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Одеський завод керамічних виробів"

на рішення господарського суду Одеської області від 02 липня 2012 року

по справі № 5017/1188/2012

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Одеський завод керамічних виробів"

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області

про визнання права власності

встановив:

18.04.12р. Товариство з обмеженою відповідальністю „Одеський завод керамічних виробів" (далі за текстом - Завод, ТОВ „ОЗКВ", позивач) звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Одеській області (надалі -РВ ФДМУ, відповідач) про визнання за Заводом та державою в особі Фонду права спільної часткової власності на спорткомплекс площею 806кв.м., розташований за адресою: м.Одеса, вул.Багрицького, 12А в наступних частках: 48,43% належить позивачу, 51,57% належить державі в особі Фонду.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідно до п.1.1 договору купівлі-продажу №27 від 26.11.1993р. Фонд продав, а Завод купив державне майно цілісного майнового комплексу орендного підприємства „Одеський завод керамічних виробів", яке розташоване за адресою: м.Одеса, вул.Багрицького, 12А. Відповідно до технічного паспорту підприємства площа спорткомплексу станом на 1982р. складала 415,68 кв.м. У серпні 1998р. Завод провів реконструкцію спорткомплексу, внаслідок чого його було збільшено до 806 кв.м. за рахунок приєднання належної Заводу площі виробничої будівлі механічного цеху в розмірі 390,32 кв.м. Листом від 02.11.2010р. №358 Завод звернувся до Фонду з проханням дозволити приватизацію шляхом викупу вищезазначеного спорткомплексу з інвентарем. Також листом від 05.03.2012р. позивач звернув увагу відповідача про необхідність проведення приватизації шляхом викупу спорткомплексу за площею 415,68 кв.м. .Проте листом від 15.03.2012р. відповідач відмовився проводити приватизацію спорткомплексу за вищезазначеною площею, оскільки в діючому технічному паспорті від 14.07.2010р. відображений спорткомплекс площею 806 кв.м. а також через те, що рішенням господарського суду Одеської області від 19.05.2010р. у справі №33-16/39-09-1303 Заводу було відмовлено у визнанні за ним права власності на будівлю спорткомплексу площею 806 кв.м.

25.06.2012р. позивач надав до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просить суд визнати за Заводом та державою в особі РВ ФДМУ право спільної часткової власності на спорткомплекс площею 802,00 кв.м., розташований за адресою: м. Одеса, вул.Багрицького, 12 А в наступних частках: 37,94 % належить позивачу, 62,06% належить державі в особі Фонду.

Позивач вважає, що РВ ФДМУ по Одеській області шляхом відмови у приватизації спорткомплексу за площею 415,86 кв.м. оспорює право власності позивача на приєднану до спорткомплексу частину площею 304,24 кв.м. в результаті реконструкції приміщень механічного цеху, яка не може підлягати приватизації, оскільки фактично була викуплена у складі механічного цеху при приватизації цілісного майнового комплексу в 1993р.

Рішенням господарського суду Одеської області від 02.07.2012р. (суддя Меденцев П.А.) у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

Рішення суду вмотивоване тим, що спірний спорткомплекс при приватизації не увійшов до складу приватизованого майна Заводу та залишився державною власністю відповідно до ч.2 ст.24 ЗУ „Про приватизацію майна державних підприємств", ст.12 цього Закону. Відповідач пропонував позивачу використати своє першочергове право приватизації шляхом викупу при наявності документів, які підтверджують, що ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" утримувало за рахунок власних коштів спірний спорткомплекс не менше ніж 5 років, проте позивач цим правом не скористався. Позивачем не надано будь-яких доказів правомірного придбання спорткомплексу, зазначеного у технічній документації, площею 806 кв.м, судовим рішенням по справі №33-16/39-1303 відмовлено у визнанні за Заводом права власності на спірний спорткомплекс.

Приватизація спорткомплексу може проводитись тільки по його загальній площі -806 кв.м., оскільки це випливає з порівняння даних площі механічного цеху до і після реконструкції, визначеної відповідними техпаспортами.

З врахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Заводу.

Не погодившись з рішенням суду, ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" подало на нього апеляційну скаргу, в якій просило суд апеляційної інстанції скасувати рішення господарського суду Одеської області від 02.07.2012р. та прийняти нове, яким задовольнити позов у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги Завод зазначив, що висновки суду першої інстанції є необґрунтованими та не відповідають дійсності, оскільки відповідно до технічного паспорту 1982р. на будівлю механічного цеху, виробнича будівля механічного цеху складається з: механічного цеху, спортзалу (337,72кв.м.), інструментального складу, кімнати майстра, гардеробної, роздягальні, кімнати сторожа, кімнати тренера, „красного уголку", монометричної, теплотехнічної, слюсарної, кімнати завідуючого лабораторією, уборної, душевої, умивальні -загальною площею 970,24 кв.м. Саме в межах цієї площі у 1993р. вже існував спортзал, а в 1998р. в процесі реконструкції площа будівлі механічного цеху була перерозподілена, частина її була приєднана до спортзалу. Завод довів свої позовні вимоги технічним паспортом 1982р., наказом про проведення реконструкції, актом виконаних робіт 1998р., технічним паспортом 2010р., який підтверджує, що до спорткомплексу були приєднані додаткові площі і його розмір збільшився до 802кв.м. Що стосується рішень по справі №33-16/39-1303, то відмова у задоволенні позову Заводу означає лише тлумачення судом ч.2 ст.24 ЗУ „Про приватизацію майна державних підприємств", тобто суд не вважав за можливе визнати право власності на спорткомплекс саме з цих правових підстав. Проте, це не свідчить про автоматичне визнання за державою права власності на спорткомплекс.

Суд помилково зазначив, що державі належить спорткомплекс площею 806 кв.м.. Відповідач не зміг довести свої твердження, що на момент приватизації його площа становила 806 кв.м.

В засіданнях апеляційного господарського суду представник Заводу підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги.

Представники РВ ФДМУ проти задоволення апеляційної скарги заперечували з підстав законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вимог скаржника виходячи з наступного.

Відповідно до ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в ході апеляційного розгляду справи, що відповідно до договору купівлі-продажу державного майна від 26.11.1993р. № 27 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Одеській області продало, а організація орендарів орендного підприємства „Одеський завод керамічних виробів" купила державне майно цілісного майнового комплексу орендного підприємства „ОЗКВ", яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Багрицького, 12 А.

ТОВ „ОЗКВ" згідно статуту ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" є правонаступником орендного підприємства "Одеський завод керамічних виробів".

04.04.1994р. організації орендарів ОП „ОЗКВ" видане Свідоцтво №43 про право власності на цілісний майновий комплекс ОП "Одеський завод керамічних виробів" (м.Одеса, вул.Багрицького, 12-а).

04.04.1994р. РВ ФДМУ та організація орендарів ОП „ОЗКВ" підписали акт передачі проданого майна згідно договору №27 від 24.11.1993р. - орендного підприємства „ОЗКВ", що розташоване у м.Одеса, вул.Багрицького, 12-а, у складі цілісного майнового комплексу з усіма будівлями і спорудами, що знаходяться на земельній ділянці площею 3,43га.

При цьому згідно п.4.5 плану приватизації орендного підприємства „Одеський завод керамічних виробів", затвердженого розпорядженням РВ ФДМУ від 04.11.1993р. №55-р, до переліку об'єктів, що передаються безоплатно віднесено, зокрема, об'єкт соціально-побутового призначення - спорткомплекс за адресою: м. Одеса, вул. Багрицького, 12 А.

З плану приватизації вбачається, що до складу орендного підприємства входять: керамічний цех, транспортний цех, ремонтно-механічний цех та паросиловий цех (котельня) - пункти 2.2 та 3.1 плану приватизації.

Однак п.п.4.1.7 п.4.1 зазначеного плану містить перелік та вартість майна, яке виключається із вартості цілісного майнового комплексу. У даному пункті визначені об'єкти соціально-культурного призначення, що знаходяться на балансі підприємства та введені в експлуатацію за рахунок фондів соціального розвитку, у тому числі спорткомплекс.

Суд першої інстанції зазначив, що вимоги ч.2 ст.24 Закону України „Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції, яка діяла на момент приватизації цього підприємства, а саме від 04.03.1992р. №2163-ХП), передбачали, що „товариству покупців, створеному працівниками підприємства, яке стало власником свого підприємства в результаті викупу підприємства за його згодою відповідний державний орган приватизації безоплатно передає об'єкти соціально-побутового призначення, створені за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) зазначеного підприємства із зменшенням ціни, за яку було придбано майно підприємства, на суму початкової ціни зазначеного майна. Ці пільги поширюються на викуп державного майна орендними підприємствами".

Ч.2 ст.12 Закону України „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в редакції, яка діяла на момент приватизації підприємства, не допускала безоплатної передачі у власність будівель (споруд, приміщень). Тому у відповідності до діючого законодавства позивач не міг отримати безоплатно (без сплати коштів) у власність вищевказаний спорткомплекс, так як вимоги ч.2 ст.24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" (в редакції, яка діяла на момент приватизації державного підприємства) передбачає передачу майна тільки у користування, а не у власність.

Місцевий господарський суд правильно зазначив, що спірний спорткомплекс - об'єкт соціально-культурного призначення, по якому встановлено пільги, при приватизації не увійшов до складу придбаного майна ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" та залишився державною власністю. Передача державного майна у користування не є зміною державної форми власності на об'єкт та його перебування на балансі Заводу не свідчить про набуття ним права власності.

Після приватизації спорткомплекс залишився та перебуває на балансі ТОВ „Одеський завод керамічних виробів" як правонаступника орендного підприємства та є державною власністю. У власність господарському товариству це майно Регіональним відділенням не передавалося.

Пунктом 4.5 плану приватизації передбачено, що спорткомплекс вартістю 38317 тис.крб. передається Заводу безоплатно, проте виходячи із змісту норм чинного на той час законодавства та п.п.4.1.7 п.4.1 плану приватизації це не є передачею майна у власність, оскільки це б суперечило закону.

Положеннями ст.ст. 20-22 діючого у 1993 році Закону України „Про власність" визначено, що право колективної власності виникає на підставі добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств і об'єднань; викупу трудовими колективами державного майна; надання державних підприємств в оренду; перетворення державних підприємств у акціонерні та інші товариства тощо.

Суб'єктами права колективної власності, поряд з іншими, є колективи орендарів, об'єктами права власності яких є вироблена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте на підставах не заборонених законом.

Таким чином, правильним є висновок місцевого господарського суду стосовно того, що позивач не набув права власності на спорткомплекс при викупі організацією орендарів майна ОП „ОЗКВ" та спірний спорткомплекс залишається наразі у державній власності, що також підтверджується і судовим рішенням у справі №33-16/39-1303.

Суд першої інстанції також вірно зазначив, що вимоги ТОВ „ОЗКВ" про визнання за ТОВ та державою в особі РВ ФДМУ по Одеській області права спільної часткової власності на спірний спорткомплекс площею 802 кв.м. не підтверджені доказами. Наразі законом встановлено, що спільна часткова власність є власністю двох або більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності (ст.356 ЦК України).

Відповідно до ч.1,2 ст.357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів в підтвердження підстав виникнення права спільної часткової власності на спірний спорткомплекс ТОВ „ОЗКВ" з Державою, а його посилання на збільшення площі спорткомплексу у 1998р. за рахунок приєднання до вже існуючого об'єкту реконструйованих приміщень механічного цеху, який увійшов до складу придбаного при приватизації майна ОП „ОЗКВ", такими підставами слугувати не спроможні.

В будь-якому разі реконструкція спорткомплексу без згоди його власника -Держави в особі РВ ФДМУ по Одеській області, тобто за відсутності домовленості про це, не є законною, отже правовою підставою для набуття права власності вважатись не може згідно з приписами ч.1 ст.328 ЦК України, ч.1 ст.21 ЗУ „Про власність".

Відповідно до ч.2 ст.3 ЗУ „Про власність", чинного на момент приватизації майна ОП „ОЗКВ" та на час здійснення реконструкції споркомплексу (1998р.) майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.

Відповідно до ст.112 ЦК УРСР майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Згідно ст.128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Як встановлено вище, при приватизації майна ОП „ОЗКВ" в 1993р. спорткомплекс у власність організації орендарів не передавався, правова підстава володіння цим майном - це безоплатне користування як об'єктом соціально-побутового призначення, отже підстави набуття права власності на спірне майно та перебування спорткомплексу у спільній частковій власності з державою повністю відсутні.

Разом з цим, колегія суддів не погоджується з правомірністю висновку місцевого господарського суду про необхідність проведення приватизації спорткомплексу тільки за площею 806 кв.м., оскільки цей висновок виходить за межі предмету спору, що розглядається, та є передчасним.

Щодо питання площі спорткомплексу, яке постало у зв'язку з наміром ТОВ „ОЗКВ" його приватизувати, колегія суддів вважає, що за відсутності визначених законом підстав для задоволення позовних вимог про визнання права спільної часткової власності у зв'язку з невиникненням такого права у позивача, встановлення дійсної площі спорткомплексу як окремого нерухомого майна, що може бути викуплене позивачем, не має значення для вирішення даного спору, оскільки виводить його у площину спору по приватизації державного майна та спричиняє висновки, які можуть вплинути на визначення вартості спірного об'єкта при його оцінці.

Між тим, спори щодо приватизації майна згідно з п.1 ч.1 ст.12 ГПК України належать до окремої категорії спорів, що підвідомчі господарським судам, отже ТОВ „ОЗКВ" саме в межах вирішення такого спору та при обранні належного способу захисту права (яке він вважає порушеним), що відповідає суті спірних правовідносин, може доводити, що при приватизації державного майна ОП „ОЗКВ" йому було передано у безоплатне користування спорткомплекс відповідної площі.

В матеріалах справи відсутні допустимі докази стосовно площі та складу об'єкту нерухомого майна -спорткомплексу площею 802 кв.м., за адресою м.Одеса, вул.Багрицького, 12-а, якими згідно з чинним законодавством можуть виступати виключно матеріали технічної інвентаризації КП „ОМБТІ та РОН" стосовно саме цього об'єкту.

Колегія суддів вважає, що це питання наразі не може бути предметом розгляду господарського суду та належні докази щодо площі спірного об'єкту, який має намір приватизувати ТОВ „ОЗКВ", можуть бути зібрані в процесі підготовки об'єкта до приватизації РВ ФДМУ.

Намагання позивача вирішити спір, що виник на початковому етапі приватизації спірного об'єкту, шляхом заявлення позову про визнання права спільної часткової власності колегія суддів вважає хибним, обраний спосіб захисту -невірним, у зв'язку з чим та у сукупності з вищевикладеним доходить до висновку про правомірність відмови судом першої інстанції у задоволенні позовних вимог ТОВ „ОЗКВ".

На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції залишає оскаржене рішення без змін як законне та обґрунтоване, апеляційну скаргу ТОВ„Одеський завод керамічних виробів" -без задоволення.

Керуючись ст.ст. 99, 101-103, 105 ГПК України, колегія суддів -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Одеської області від 02.07.2012р. залишити без змін.

Постанова в порядку ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови підписаний 19.10.2012р.

Головуючий суддя Мишкіна М.А.

Суддя Будішевська Л.О.

Суддя Бєляновський В.В.