Ухвала суду № 26292873, 18.09.2012, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" вересня 2012 р.

справа № 2а-10202/10/0470

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Семененка Я.В.

суддів: Бишевської Н.А. Добродняк І.Ю

за участю секретаря –Шкуропадської В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Дніпродзержинську Дніпропетровської області

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2010 року у справі №2а-10202/10/0470 за позовом державного підприємства Смоли»до Державної податкової інспекції в м.Дніпродзержинську Дніпропетровської області, Головного управління Державного казначейства України в Дніпропетровській області, за участю прокуратури Дніпропетровської області, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення та стягнення грошових коштів, -

в с т а н о в и В :

Державне підприємство «Смоли»звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ від 20.08.2009 року №0001622301/0, яким позивачу зменшено суми податку на додану вартість, що підлягають відшкодуванню з Державного бюджету України у розмірі 235819 грн. та просив стягнути з Державного бюджету України суму бюджетного відшкодування по ПДВ. Позивач вважає неправомірною позицію ДПІ щодо відсутності підстав для віднесення сплачених сум ПДВ у вартості товарів до складу податкового кредиту, у разі подальшої реалізації готової продукції, виготовленої з таких товарів, за цінами нижче собівартості. Позивач зазначав, що підприємством виконані усі вимоги Закону України «Про податок на додану вартість»щодо формування податкового кредиту, визначення від’ємного значення, як різниці між сумою податкових зобов’язань звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту, у зв’язку з чим підприємство набуло право на бюджетне відшкодування на суму, яку зменшено оскарженим податковим повідомленням-рішенням.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2010 року позовні вимоги задоволено. Постанова суду, зокрема, мотивована тим, що порядок формування податкового кредиту, з огляду на вимоги Закону України «Про податок на додану вартість», не має зв’язку з фінансовим результатом звітного податкового періоду.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, Державна податкова інспекція у м.Дніпродзержинську (правонаступником якої є Дніпродзержинська об’єднана державна податкова інспекція Дніпропетровської області Державної податкової служби) подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права, не повне з’ясування судом обставин справи, просила скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити. Апеляційна скарга фактично обґрунтована тим, що витрати на придбання товару не вважаються пов’язаними з веденням господарської діяльності, якщо у подальшому реалізовано готову продукцію, виготовленої з таких товарів, за цінами нижче собівартості. Оскільки такі витрати вважаються не пов’язаними з господарською діяльністю, то і суми ПДВ, сплачені у вартості товарів, не можуть відноситися до складу податкового кредиту.

Перевіривши, в межах доводів апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи із наступного.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що посадовими особами державної податкової інспекції у м.Дніпродзержинську у період з 22.06.2009 р. по 31.07.2009 року проведено планову виїзну перевірку державного підприємства «Смоли»з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2008 року по 31.09.2009 року., за результатами якої складено акт № 3974/48/23-206/30168850 від 07.08.2009 року.

В акті перевірки, зокрема, вказано на порушення позивачем пп.7.4.4 п.7.4, ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Такі висновки ДПІ ґрунтується на наступному.

Перевіркою встановлено, що позивачем, за перевіряємий період здійснювалась реалізація продукції власного виробництва по цінам, нижче її собівартості. Така діяльність призводить не до росту, а до зменшення власного капіталу на різницю між повною собівартістю продукції та ціною її продажу. Витрати на придбання товару не вважаються пов’язаними з веденням господарської діяльності, якщо у подальшому реалізовано готову продукцію, виготовленої з таких товарів, за цінами нижче собівартості. Оскільки такі витрати вважаються не пов’язаними з господарською діяльністю, то і суми ПДВ, сплачені у вартості товарів, не можуть відноситися до складу податкового кредиту. З цих підстав ДПІ зроблено висновок про порушення підприємством вимог пп.7.4.4 п.7.4, ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

На підставі Акту перевірки від 20.08.2009р. ДПІ були прийняте податкове повідомлення-рішення №00001622301/0, відповідно до якого загальна сума податку на додану вартість, заявлена позивачем в періоді, що перевірявся, до відшкодування з Державного бюджету України, зменшена на суму 235 819,0ггрн.

Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами та задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновків про те, що спірне податкове повідомлення-рішення прийняте відповідачем не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України «Про податок на додану вартість», про наявність у позивача права на бюджетне відшкодування, і з огляду на суть спірних правовідносин, визначив спосіб захисту порушеного права, як стягнення цих сум з Державного бюджету України.

З такими висновками суду першої інстанції суд апеляційної інстанції погоджується з наступних підстав.

Відповідно до п.5.1. ст..5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»валові витрати виробництва та обігу –сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Отже, визначальними ознаками для віднесення витрат до валових витрат підприємства є те, що такі витрати мають бути понесені платником податку як компенсація, в тому числі вартості товарів, які придбаваються для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до пп..7.4.1 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин між сторонами, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняються більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складаються із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: - придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

У відповідності ж з пп..7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбаванням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Згідно з пп. 7.4.5 ст. 7 Закону (168/97-ВР) не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього).

Таким чином, наведеними нормами матеріального права визначено підстави для формування платником податкового кредиту і до таких підстав віднесено: наявність господарської операції, сплата (нарахування) податку на додану вартість, факт сплати (нарахування) податку на додану вартість має підтверджуватися відповідними податковими накладними, використання придбаних матеріальних та нематеріальних активів, у вартості яких сплачено (нараховано) ПДВ, в господарській діяльності платника.

Як вбачається з Акту перевірки ДПІ не заперечувалась реальність господарських операцій, за наслідками яких позивачем сформовано податковий кредит, не заперечувався факт сплати ПДВ у вартості матеріалів та сировини, що використовувались позивачем у власній господарській діяльності під час створення кінцевої продукції. Факт сплати ПДВ підтверджено належним чином оформленими податковими накладними.

Натомість, позиція ДПІ полягає у тому, що реалізація продукції за ціною нижче собівартості її виробництва не узгоджується з поняттям «господарської діяльності», метою якої є одержання прибутку, що виключає можливість віднесення сум ПДВ, сплачених у вартості матеріалів та сировини, які використовувались у виготовлені кінцевої продукції, до складу податкового кредиту.

Під господарською діяльністю, згідно п.1.32 ст.1 названого Закону, розуміється –будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Правовий аналіз зазначених норм свідчить про те, що приписи Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств»та Закону України «Про податок на додану вартість», в редакціях чинних на час виникнення спірних правовідносин між сторонами, не ставляють в залежність право платника податків на формування валових витрат та податкового кредиту підприємства від наявності чи відсутності прибутку по окремим господарським операціям, оскільки вказане не може свідчити про відсутність можливості отримання доходу з усієї господарської діяльності. Отже, збитковість господарської операції не може бути підставою для визначення такої діяльності, як негосподарської, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції.

Як свідчать встановлені обставини справи, позивач від господарської діяльності отримує прибуток, у зв'язку з чим, у перевіряємому періоді, підприємством задекларовано податок на прибуток у сумі 131649,00грн. (п.3.1.4 Акту перевірки).

Отже, Закон України «Про податок на додану вартість»не встановлює жодних інших вимог, крім вказаних вище, щодо формування податкового кредиту. При цьому, порядок формування податкового кредиту не має зв’язку з фінансовим результатом звітного періоду.

Відповідачем, на якого в силу ч.2 ст.71 КАС України покладено обов’язок доказування правомірності прийнятого рішення, не надано доказів того, що здійснення збиткових операцій є наслідком умисних дій позивача, а не наслідком економічних умов, які виникли на час реалізації продукції.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірне рішення відповідача не узгоджуються з вимогами Закону України «Про податок на додану вартість», яким визначено підстави та порядок формування платником податкового кредиту.

Крім цього, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до пп..1.20.1 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Згідно з пп..1.20.2 п.1.20 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Отже, звичайна ціна товарів (робіт, послуг) має бути визначена виходячи з інформації про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах.

Відповідачем не встановлено, що позивачем здійснювалась реалізація товарів за цінами нижчими звичайних, які склалися на ринку на час продажу позивачем виготовленої продукції. Вказуючи на продаж виготовленої продукції за цінами нижче її собівартості та визначаючи суми ПДВ, сплачені у вартості придбаних матеріалів та сировини, що використовувалися у виготовлені кінцевої продукції, перевіряючи особи ДПІ вдалися до визначення матеріальної складової виготовленої продукції у спосіб, який не передбачено Законом, що суперечить не лише вимогам Закону України «Про податок на додану вартість», а і приписам ст..19 Конституції України відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім цього, з Акту перевірки не вбачається на якій стадії позивачем допущено порушення вимог Закону України «Про податок на додану вартість», що стало підставою для прийняття спірних податкових повідомлень-рішень. Якщо на стадії формування податкового кредиту за наслідками господарських операцій щодо придбавання матеріалів та сировини, які використовувались позивачем у власній господарській діяльності з метою виготовлення кінцевої продукції, то ДПІ не вказано в чому полягають такі порушення. При цьому, як зазначено вище ДПІ не заперечувалась реальність господарських операцій, за наслідками яких позивачем сформовано податковий кредит, не заперечувався факт сплати ПДВ у вартості матеріалів та сировини, що використовувались позивачем у власній господарській діяльності під час створення кінцевої продукції. Якщо на стадії визначення позивачем від’ємного значення, як різниці між податковими зобов’язаннями та податковим кредитом, враховуючи продаж кінцевої продукції за цінами нижчими її собівартості, то податковим органом не враховано, що Законом України «Про податок на додану вартість»не передбачено обов’язок платника коригувати свій податковий кредит у разі продажу готової продукції за цінами нижчими її собівартості.

З огляду на викладені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що рішення суду, в частині визнання протиправним та скасування спірного податкового повідомлення-рішення, ухвалено у відповідності з чинними на час виникнення спірних правовідносин нормами матеріального права.

Законним і обґрунтованим суд апеляційної інстанції вважає і рішення суду першої інстанції в частині стягнення сум бюджетного відшкодування з ПДВ.

Так, пунктом 1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин між сторонами, визначалося, що бюджетне відшкодування - сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до п.п. 7.7.1 п.7.7. ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість" сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду. При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду. При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.

Підпунктом 7.7.5 п.7.7 ст.7 Закону визначено, що протягом 30 днів, наступних за днем отримання податкової декларації, податковий орган проводить документальну невиїзну перевірку заявлених у ній даних. За наявності достатніх підстав вважати, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, податковий орган має право протягом такого ж строку провести позапланову виїзну перевірку платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування.

Податковий орган зобов'язаний у п'ятиденний термін після закінчення перевірки надати органу державного казначейства висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Отже, вказаними нормами права визначено як право підприємства на бюджетне відшкодування, порядок визначення сум податку, що підлягають бюджетному відшкодуванню так і обов’язок податкового органу, у визначені Законом, строки здійснити перевірку заявлених даних податкової декларації та прийняти відповідне рішення.

Правовідносини щодо повернення з бюджету податків, зборів (обов’язкових платежів) з підстав, передбачених законом, виникає між платником податків, зборів (обов’язкових платежів) та державою в особі відповідного органу державної податкової служби, на який згідно із Законом України «Про державну податкову службу в Україні»покладені повноваження по здійсненню контролю за своєчасною та правильною сплатою до бюджету податків, зборів (обов’язкових платежів), та відповідного територіального органу Державного казначейства України з огляду на запроваджену Бюджетним кодексом України казначейську форму обслуговування Державного бюджету.

У разі невідшкодування бюджетної заборгованості з ПДВ право платника порушується внаслідок неодержання коштів з бюджету, а тому способом захисту цього права має бути вимога про стягнення зазначених коштів (відшкодування заборгованості).

Встановлений підпунктами 7.7.4 –7.7.8 пункту 7.7 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»порядок дій платника податку, податкового органу та органу Державного казначейства України по отриманню (виплаті) бюджетного відшкодування не означає, що в разі виникнення спору щодо права платника податку на отримання бюджетного відшкодування юридичним засобом захисту порушеного права в суді є інший, ніж позов про стягнення з Державного бюджету України суми бюджетного відшкодування, оскільки право платника податку на отримання бюджетного відшкодування не ставиться в залежність від тієї обставини, чи був податковим органом поданий територіальному органу Державного казначейства України відповідний висновок.

Визначений Законом порядок взаємодії органів державної податкової служби та державного казначейства при розгляді заяви платника податку про бюджетне відшкодування надмірно сплаченого податку стосується компетенції лише цих органів і не може вплинути на право платника щодо стягнення сум бюджетної заборгованості з Державного бюджету України.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано, врахувавши неправомірність зменшення ДПІ сум бюджетного відшкодування, які заявлено позивачем у перевіряємому періоді, ухвалив рішення про стягнення таких сум з Державного бюджету.

Доводи заявника апеляційної скарги не спростовують обґрунтованість висновків суду першої інстанції, а стосуються тих обставин, які викладено в Акті перевірки та на яких ґрунтується рішення ДПІ про зменшення сум бюджетного відшкодування. Натомість, вказаним доводам судом першої інстанції надано належну правову оцінку, про що зазначено вище.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції в достатньому обсязі з’ясовано обставини справи та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення, у зв’язку з чим підстав для його скасування, в межах доводів апеляційної скарги, не існує.

Керуючись п.1 ч.1 ст.198, ст..ст.200, 205, 206 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м.Дніпродзержинську Дніпропетровської області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2010 року у справі №2а-10202/10/0470 - без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку передбаченому ст..212 КАС України.

(Повний текст ухвали виготовлено 24.09.2012 р.).

Головуючий: Я.В. Семененко

Суддя: Н.А. Бишевська

Суддя: І.Ю. Добродняк