Рішення № 26183931, 24.09.2012, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua

_________________

І м е н е м У к р а ї н и

РІШЕННЯ

24 вересня 2012 р. Справа 7/46/2012/5003

за позовом: Заступника військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України в особі Концерну "Військторгсервіс", який є структурним підрозділом Міністерства, м.Київ

до: Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", м.Вінниця

про визнання недійсним правочину

Головуючий суддя Банасько О.О.

Cекретар судового засідання Німенко О.І.

Представники:

прокурор: Музика В.В. - посвідчення № 786 від 13.07.2010 року.

позивача: Бех О.А. - довіреність № 220/460/д від 01.06.2012 року, довіреність № 30 від 27.03.2012 року, паспорт ВН 289028 виданий Чуднівським РО УМВС України в Житомирській області 25 квітня 2005 року.

відповідача: Куций Р.А. - адвокат, довіреність б/н від 30.04.2012 року, свідоцтво № 528 від 11 грудня 2006 року, паспорт АА 439724 виданий Замостянським РВ УМВС України у Вінницькій області 5 березня 1997 року.

В С Т А Н О В И В :

Заступником військового прокурора Вінницького гарнізону в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах - Міністерства оборони України в особі Концерну "Військторгсервіс", який є структурним підрозділом Міністерства, м.Київ заявлено позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", м.Вінниця про визнання недійсним правочину - договору купівлі-продажу від 11.03.2011 року та застосування наслідків недійсності правочину.

Ухвалою від 10.07.2012 року за вказаним позовом порушено провадження у справі № 7/46/2012/5003 та призначено до розгляду в судовому засіданні на 20.07.2012 року.

Ухвалою суду від 20.07.2012 року з метою витребування додаткових доказів розгляд справи відкладено до 01.08.2012 року.

30.07.2012 року через канцелярію суду представником відповідача супровідним листом подано відзив на позовну заяву в якому останній вважає позовні вимоги необґрунтованими в зв'язку з чим просить відмовити в їх задоволенні.

Ухвалою суду від 01.08.2012 року розгляд справи відкладено до 05.09.2012 року.

Також 01.08.2012 року судом задоволено клопотання позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно - 18/25 часток вбудованого нежитлового приміщення (магазин) площею 470,7 кв.м., що знаходиться в житловому будинку № 62 за адресою пров. Київський, 1, м. Вінниця, що належить на праві власності ТОВ "Магазин ВВВТ".

В зв'язку з необхідністю витребування додаткових доказів розгляд справи ухвалою від 05.09.2012 року відкладено до 24.09.2012 року та одночасно продовжено строк вирішення спору на 15 днів на підставі поданого прокурором клопотання.

Під час судового розгляду справи не застосовуються технічні засоби звукозапису в зв'язку з тим, що прокурором та представниками сторін не заявлено клопотання про фіксування судового процесу технічними засобами.

В судовому засіданні 24.09.2012 року представником відповідача подано клопотання про зобов'язання позивача внести кошти на депозит господарського суду в сумі позову, яке обгрунтоване приписами ст.т.66, 67 ГПК України.

В усних поясненнях прокурор та представник позивача заперечують щодо задоволення клопотання відповідача посилаючись на його безпідставність.

Розглянувши клопотання представника відповідача суд дійшов висновку про його відхилення виходячи з наступного.

Відповідно до ст.66 ГПК України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

Згідно ч.1 ст.67 ГПК України позов забезпечується: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Із наведених норм слідує, що перелік заходів забезпечення позову є вичерпним, позаяк ст.ст.66, 67 ГПК України не містять припису про те, що суд може застосовувати інші заходи забезпечення позову.

Як вбачається, відповідач у своїй заяві просить суд застосувати заходи забезпечення позову, які відсутні в переліку встановленому ч.1 ст.67 ГПК України з огляду на що у суду відсутні підстави для її задоволення.

Відхиляючи заяву відповідача про забезпечення позову судом також було враховано п.19 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 12.03.2009 року № 01-08/163 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" в якому вказано, що статтею 67 ГПК передбачено заходи до забезпечення саме позову, тобто позовних, а не будь-яких інших вимог.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

23.11.2010 року відбулись публічні торги організатором яких згідно договору про надання послуг проведення аукціону (прилюдних торгів) з продажу майна (нежитлові вбудовані приміщення магазину, загальною площею 470,7 кв.м., що знаходяться за адресою: м.Вінниця, провулок 1-й Київський, 62) від 05.11.2010 року укладеному між Концерном "Військторгсервіс" та Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею "Прайс" було погоджено останню (а.с.51-52, т.1).

Протоколом № 348-н про хід публічних торгів від 23.11.2010 року зафіксовано перемогу на публічних торгах по реалізації вказаного вище нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" з ціновою пропозицією в сумі 769 326,00 грн. (а.с.46, т.1).

11.03.2011 року між ТОВ "Магазин ВВВТ" (Покупець) та Державою в особі Міністерства оборони України в особі філії управління Західного оперативного командування "Концерну Військторгсервіс" (Продавець) укладено договір купівлі-продажу згідно п.1 якого Продавець передав (продав) у власність, а Покупець - набув (купив) у власність 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за № 62, що по провулку Київському 1 в м.Вінниці, вказані частки вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень та оплатив її ціну у розмірі та у порядку, встановленому цим Договором (а.с.18-21, т.1).

Згідно п.1.3 Договору у власність Покупця переходять вбудовано-прибудовані нежитлові приміщення І поверху багатоквартирного житлового будинку, а саме приміщення № 107, № 1-№ 22, площею 470,7 кв.м..

В п.2.1 Договору сторони погодили ціну договору в розмірі 769 326,00 грн., а в п.2.2 Договору зазначили про сплату грошових коштів у вищевказаному розмірі згідно протоколу № 348-н від 23.11.2010 року на поточний рахунок Рівненської міжрегіональної універсальної товарно-майнової біржі "Прайс".

Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Довгалюк Л.Б..

Як вбачається із змісту позовної заяви, письмових пояснень від 20.07.2012 року, б/н та без дати (вх.№ 08-46/9718/12 від 05.09.2012 року) в обгрунтування позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 11.03.2011 року прокурор вказує на незаконність відчуження нерухомого майна, оскільки останнє було реалізовано без надання дозволу Міністром оборони України та без відповідного погодження Фонду державного майна України.

В обґрунтування вказаного твердження прокурор посилається на лист директора Департаменту економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України від 29.08.2011 року № 225/7/4352 в якому вказується про те, що Міністерство оборони України не приймало рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, яке є предметом оспорюваного договору, а також на лист Фонду державного майна України від 17.08.2012 року № 10-24-12362 в якому зазначається про відсутність погодження Фондом відчуження зазначеного вище майна (а.с.23, т.1, а.с.106, т.2).

В якості нормативно-правової підстави позовних вимог позивач посилається на приписи ст.ст. 203, 215, 216, 227 ЦК України, ст.4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", п.п.6, 7, 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року № 803 "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" тощо.

У відзиві, який надійшов до суду 30.07.2012 року відповідач заперечуючи проти позову та просячи відмовити в задоволенні позову вказує на наступні обставини:

- прокурором не обгрунтовано порушення інтересів держави оспорюваним правочином, позов подано прокурором самостійно;

- 12.11.2004 року начальником Головного управління торгівлі МОУ Пукіром П.Н., що діяв на підставі довіреності виданої Міністром оборони України від 04.10.2004 року № 220/2071 надано дозвіл на відчуження приміщення магазину загальною площею 655 кв.м. за адресою м.Вінниця, пров.Київський, 62 ДП МОУ "Вінницький відділ військової торгівлі № 52 Західного оперативного командування" правонаступником якого є концерн "Військторгсервіс";

- в матеріалах справи наявний Звіт про ринкову вартість приміщень магазину вбудовано нежитлового приміщення площею 470,7 кв.м. в житловому будинку № 62 по пров.Київському, 1 в м.Вінниці виконаний оцінювачем Остренюк Л.В., що свідчить про виконання процедури оцінювання відчужуваного майна (а.с.53, т.1);

- прокурором не з'ясовано та не доведено наявності чи відсутності факту рецензування майна та погодження його відчуження Фондом державного майна України;

- лист Департаменту економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України від 29.08.2011 року № 225/7/4352 не може бути прийнятий в якості належного доказу, оскільки станом на день розгляду даної справи такого структурного підрозділу як Департамент економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України не існує, позаяк згідно наказу Міністра оборони України від 07.09.2009 року № 444 він реформований у Департамент економічної діяльності і управління ремонту озброєння та військової техніки.

З обставин вказаних вище ТОВ "Магазин ВВВТ" у повному обсязі не погоджується із вимогами, зазначеними у позовній заяві, вважає їх недоведеними та просить в позові відмовити.

При дослідженні матеріалів справи судом з поміж іншого встановлено, що приміщення магазину, який знаходиться за адресою: м.Вінниця, провулок 1-й Київський, 62 було передано від ДП МОУ "Вінницький відділ війькової торгівлі № 52 ЗОК" до Концерну "Військторгсервіс", що підтверджується актом від 01.10.2007 року затвердженим заступником Міністра оборони України 17.12.2008 року (а.с.15-17, т.1).

Також судом встановлено, що приміщення магазину, яке являється предметом оспорюваного договору належить державі в особі Міністерства оборони України та знаходиться на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс", що підтверджується свідоцтвом про право власності від 11.03.2010 року, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 12.04.2010 року (а.с.94, т.1, а.с.22-23, т.2).

Враховуючи встановлені обставини у даній справі суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову виходячи з наступного.

Так, в силу ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені ст. 203 ЦК України. При цьому, відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно п. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

В п.10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як вбачається із змісту позовних вимог прокурором оспорюється договір купівлі-продажу правове регулювання правовідносин за яким відображено в параграфі 1 "Загальні положення про купівлю-продаж" Глави 54 "Купівля-продаж" ЦК України.

Відповідно до ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст.658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст.657 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно ст. 317 Цивільного кодексу України право розпорядження майном, належить власникові.

Як вказувалось вище нерухоме приміщення, яке являється предметом оспорюваного договору на момент його укладення є власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс".

Частинами 2, 3 ст.326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Згідно ч.1 ст.136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до ч.1 ст.4 Закону суб'єктами управління об'єктами державної власності є, окрім іншого, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст.3 названого Закону визначено, що об'єктами управління державної власності є з поміж іншого майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Пунктом 1.1 статуту концерну "Військторгсервіс" визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (а.с.72-93, т.2).

Враховуючи наведене вище, суд приходить до переконливого висновку про те, що майно, яке являється предметом оспорюваного договору є загальнодержавною власністю, яке перебуває на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс", а тому відчуження вказаного майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму встановлених чинним законодавством України.

Відповідно до п.6 постанови КМУ № 803 від 06.06.2007 року "Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності" відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

В п.7 вказаної постанови визначено перелік документів, які необхідно подати суб'єту господарювання для отримання згоди на відчуження майна разом із зверненням стосовно відчуження майна.

Згідно п.8 названої постанови рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Згідно підпункту 68 п.4 Положення про Міністерство оборони України затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року № 406/2011 Міністерство оборони України відповідно надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів.

Частиною 5 ст.75 ГК України (в редакції на момент укладення оспорюваного договору) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Як вбачається із матеріалів справи відповідач на неодноразові вимоги суду викладені в ухвалах на надав пакету документів перелік якого встановлений п.7 постанови КМУ від 06.06.2007 року № 803.

Також в матеріалах справи відсутні докази надання згоди Міністерством оборони України на відчуження нежитлових вбудованих приміщень магазину, загальною площею 470,7 кв.м., що знаходяться за адресою: м.Вінниця, провулок 1-й Київський, 62 та погодження такого відчуження Фондом Державного майна України.

Як вказувалось вище в листах Департаменту економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України від 29.08.2011 року № 225/7/4352 та Фонду державного майна України від 17.08.2012 року № 10-24-12362 вказано про відсутність надання згоди та погодження зі сторони Міністерства оборони України та Фонду державного майна України відповідно.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що укладений між сторонами договір купівлі-продажу від 11.03.2011 року, предметом якого є належне позивачу на праві господарського відання нерухоме майно, яке являється державною власністю і яке відчужене без згоди Міністерства оборони України та погодження Фонду державного майна України суперечить наведеним вище вимогам чинного законодавства щодо порядку відчуження об'єктів державної власності - ч.5 ст.75 ГК України, п.п.6, 8 постанови КМУ від 06.06.2007 року № 803, що в силу ст.ст.203, 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Прийшовши до висновку про недійсність договору купівлі-продажу від 11.03.2011 року суд врахував правові позиції викладені в постановах Вищого господарського суду України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень, пов'язаних із оспорюванням договорів купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна, які являються державною власністю (постанова від 16.02.2010 року у справі № 30/83-09-2268, від 18.02.2010 року у справі № 30/84-09-2269, від 27.04.2010 року справі № 30/82-09-2267, від 05.10.2010 року у справі № 17/17, від 19.10.2010 року у справі № 7/14).

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що наведені відповідачем заперечення стосовно позову не можуть слугувати підставою для відмови в позові оскільки останні є юридично неспроможними та не спростовують правомірності заявленого позивачем позову.

Так, твердження відповідача про відсутність обгрунтування прокурором порушення інтересів держави спростовується змістом позовної заяви та поданих письмових пояснень в яких зазначено, що позов подано в інтересах держави в особі органу уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах Міністерства оборони України в особі концерну "Військторгсервіс", який належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Посилання відповідача на те, що прокурор подав позов самостійно, за власною ініціативою не свідчить про допущення останнім порушень норм процесуального законодавства, позаяк виходячи із приписів ст.ст.2, 29 ГПК України відповідно до яких прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом виступаючи при цьому процесуальним позивачем.

Вказівка відповідача на те, що продаж майна здійснювався на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі МОУ Пукіра П.Н. від 12.11.2004 року не приймається судом до уваги виходячи з наступного.

Як вбачається із матеріалів справи вказаний дозвіл було видано начальником Головного управління торгівлі тилу МОУ Пукіром П.Н., який здійснював вказане повноваження на підставі довіреності виданої Міністром оборони України від 04.10.2004 року № 220/2071 (а.с.24, 47, т.1).

В листі від 15.03.2006 року № 10/2-1698вих06 начальника відділу Генеральної прокуратури України зазначається, що 12.05.2005 року окремим дорученням Міністр оборони України скасував довіреність від 04.10.2004 року № 220/2071 надану Пукіру П.Н. і остання була повернута до адміністративного департаменту МОУ 17.02.2005 року (а.с.10, т.2).

Виходячи з наведеного суд приходить до висновку, що на момент укладення оспорюваного договору (11.03.2011 року) дозвіл від 04.10.2004 року, який було видано особою на підставі довіреності від 04.10.2004 року № 220/2071, яка в подальшому (12.05.2005 року) була скасована втратив свою чинність приймаючи до уваги приписи ч.3 ст.249 ЦК України відповідно до якої права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Дійшовши висновку про те, що дозвіл від 12.11.2004 року втратив чинність суд також взяв до уваги положення п.5 ч.1 ст.248 ЦК України відповідно до якої представництво за довіреністю припиняється у разі припинення юридичної особи, якій видана довіреність.

Матеріалами справи підтверджується факт припинення діяльності Головного управління торгівлі тилу МОУ в зв'язку із створенням концерну "Військторгсервіс" відповідно до наказу Міністра оборони України від 25.06.2005 року № 358 (а.сс.13-14, т.1).

При цьому суд зазначає, що наявність дозволу від 12.11.2004 року та прийняття його до уваги як чинного на момент укладення договору від 11.03.2011 року не свідчить про правомірність оспорюваної угоди оскільки матеріалами справи підтверджується відсутність погодження відчуження нерухомого майна та рецензування звіту про оцінку відчужуваного майна Фондом державного майна України, що є самостійною підставою для визнання договору недійсним.

Посилання відповідача на недоведеність факту рецензування майна та погодження його відчуження Фондом державного майна України спростовується наявним справі листом Фонду державного майна України від 17.08.2012 року № 10-24-12362 в якому зазначається про відсутність погодження Фондом відчуження зазначеного вище майна про що вказувалось вище (а.с.106, т.2).

Наявний у справі Звіт про ринкову вартість приміщень магазину вбудовано нежитлового приміщення площею 470,7 кв.м. в житловому будинку № 62 по пров.Київському, 1 в м.Вінниці виконаний оцінювачем Остренюк Л.В. на який посилається відповідач не спростовує факту відсутності погодження Фонду державного майна України на відчуження нерухомого майна.

До того ж суд зауважує, що всупереч приписам п.10 постанови КМУ від 06.06.2007 року № 803 Звіт про ринкову вартість приміщень магазину виконаний оцінювачем Остренюк Л.В. не пройшов рецензію в Фонді державного майна України.

Твердження відповідача про неналежність як доказу листа Департаменту економічної та господарської діяльності Міністерства оборони України від 29.08.2011 року № 225/7/4352 зв'язку з реформуванням вказаного Департаменту згідно наказу Міністра оборони України від 07.09.2009 року № 444 у Департамент економічної діяльності і управління ремонту озброєння та військової техніки не приймається судом до уваги оскільки на підтвердження вказаному відповідачем не надано відповідних доказів (відповідного наказу Міністра оборони України).

Суд зазначає, що на офіційному сайті Міністерства оборони України наявна структурна схема підпорядкування Міністерства оборони України та Збройних Сил України Міністру оборони України, яка затверджена наказом Міністра оборони України від 28.02.2012 року № 100 з якої вбачається, що в складі центрального апарату Міністерства існує Департамент економічної та господарської діяльності, в той час як Департамент економічної діяльності і управління ремонту озброєння та військової техніки на вказаній схемі відсутній (електронний ресурс, режим доступу: http://www.mil.gov.ua/index.php?part=department&lang=ua).

З огляду на те, що договір купівлі-продажу від 11.03.2011 року визнається судом недійсним правомірною та обгрунтованою є вимога прокурора про застосування наслідків недійсності правочину з огляду на приписи ст.216 ЦК України відповідно до якої недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Враховуючи наведене вище позов підлягає задоволенню з віднесенням судових витрат на відповідача відповідно до приписів ст. 49 ГПК України.

При прийнятті рішення судом враховано п.31 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" в якому вказано, що у справах про визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору. У справах про застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину судовий збір сплачується залежно від вартості відшукуваного майна, щодо якого заявляються вимоги.

Таким чином в даному випадку розмір судового збору становить 16 459,52 грн., з яких 1073,00 грн. - ставка за немайнову вимогу і 15 386,52 грн. ставка за майнову вимогу.

Також судом взято до уваги п.6.6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 року № 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" в якому наголошено на тому, що приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого. Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

24.09.2012 року в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 32, 33, 34, 36, 43, 49, 82, 84, 85,87, 115, 116 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним з моменту укладання договір купівлі-продажу нерухомого майна належного державі в особі Міністерства оборони України і яке знаходиться на праві господарського відання концерну "Військторгсервіс" укладений 11.03.2011 року між концерном "Військторгсервіс" в особі начальника філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" Свідерського Г.М. та Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Довгалюк Л.Б., який зареєстрований в реєстрі за № 381.

3. Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", вул.Коцюбинського, 30, м.Вінниця, 21001 (ідентифікаційний код - 34095137) повернути державі Україна в особі концерну "Військторгсервіс", вул.Молодогвардійська, 28-А, м.Київ, 03151 (ідентифікаційний код-33689922) нерухоме майно - 18/25 часток вбудовано-прибудованих нежитлових приміщень, а саме приміщення № 107, № 1- № 22, площею 470,7 кв.м., І поверху багатоквартирного житлового будинку, що знаходяться в житловому будинку за № 62, що по провулку Київському 1 в м.Вінниці отримане Товариством з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ" за договором купівлі-продажу від 11.03.2011 року.

4. Зобов'язати концерн "Військторгсервіс", вул.Молодогвардійська, 28-А, м.Київ, 03151 (ідентифікаційний код-33689922) повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", вул.Коцюбинського, 30, м.Вінниця, 21001 (ідентифікаційний код - 34095137) грошові кошти в сумі 769 326 грн. 00 коп. отримані концерном "Військторгсервіс" за договором купівлі-продажу від 11.03.2011 року.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин ВВВТ", вул.Коцюбинського, 30, м.Вінниця, 21001 (ідентифікаційний код - 34095137) в доход Державного бюджету України судовий збір в сумі 16 459 грн. 52 коп..

6. Видати накази в день набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складено 28 вересня 2012 р.

Суддя Банасько О.О.

віддрук. 1 прим.:

1 - до справи.