Рішення № 26136087, 03.09.2012, Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 1620/209/2012

Номер провадження 2/1620/182/2012

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

03 вересня 2012 року

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючого -судді Сидоренко Ю.В..,

при секретарі - Кійченко Т.Г., Міщанін Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миргороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку, визнання дій по створенню перешкод при користуванні внутрішнім двором загального користування незаконними, треті особи ОСОБА_3, ОСОБА_4, Миргородська міська рада, Приватне підприємство «ІНФОРМАЦІЯ_1»,

В с т а н о в и в:

25 січня 2012 року ОСОБА_1 звернулася до Миргородського міськрайонного суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 від 6 травня 2000 року, визнання дій по створенню перешкод при користуванні внутрішнім двором загального користування цього будинку незаконними. В обгрунтування позову посилалась на те, що їй належить на праві власності АДРЕСА_1. В 2000 році на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_2 набуте право на 1/4 даного будинковолодіння, при цьому розмір приміщень, загальною площею 31,9 кв.м., які придбав у власність відповідач, становить близько 21,8% від загальної площі житлового будинку і не відповідає розміру, зазначеному у договорі купівлі-продажу (21,8% від загальної площі не складає 1/4 загальної площі житлового будинку), а також, вказаним договором передано ОСОБА_2 надвірні побудови, які перебували у користуванні інших співвласників. Крім того, на сьогоднішній день ОСОБА_2 в односторонньому порядку проводиться заборона на користування спільним з ним двором, що проявляється в здійсненні перепон для проїзду до її помешкань та споруд, що знаходяться в глибині двору, автомобілів її знайомих та комунальних служб, пишуться скарги в різні інстанції зі скаргами на неї, чим порушуються її права щодо користування загальною дворовою земельною ділянкою.

В судовому засіданні представники позивачки ОСОБА_5 та ОСОБА_6, що діють на підставі довіреностей (а.с.34, 75) позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат ОСОБА_7, що діє на підставі ордеру та угоди на представництво інтересів у цивільній справі (а.с.47, 48) позовні вимоги не визнали з огляду на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_1 від 6 травня 2000 року діяли законодавчі норми, передбачені главою 3 ЦК України в редакції 1963 року та норми ЗК України в редакції 1990 року, а позивачка в обгрунтування своїх позовних вимог безпідставно посилається на норми, передбачені ЦК України в редакції 2003 року та ЗК України в редакції 2001 року, які не діяли на момент виникнення спірних правовідносин. Крім того, позивачка невірно тлумачить зміст спірного договору купівлі-продажу, яким її права на користування житловими приміщеннями, надвірними побудовами і подвір'ям не порушувалося і на даний час не порушуються. Також вважали, що позивачкою не наведено жодних доказів того, що відповідач створював їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою. З цих підстав просили у задоволенні позову відмовити повністю.

Третя особа ОСОБА_3 у вирішенні спору поклалась на розсуд суду.

Третя особа ОСОБА_8 вважала, що позов підлягає до задоволення, оскільки дії ОСОБА_2 створюють перешкоди позивачці у користуванні земельною ділянкою.

Представник третьої особи ПП «ІНФОРМАЦІЯ_1»- директор підприємства ОСОБА_9 у вирішенні спору поклалась на розсуд суду, пояснила, що ОСОБА_2 звернувся до підприємства для виготовлення технічної документації на земельну ділянку на підставі дозволу, наданого рішенням Миргородської міської ради, з метою подальшої приватизації земельної ділянки. Під час проведення робіт по виготовленню технічної документації було з'ясовано, що ОСОБА_1 не погоджується з межами земельної ділянки, на яку претендує ОСОБА_2, в зв'язку з цим виготовлення технічної документації було призупинене до вирішення спору, що виник.

Представники Миргородської міської ради Тютюнник Н.А., і Момот Л.І., що діють на підставі довіреностей (а.с.73, 101), у вирішенні справи поклалися на розсуд суду, в ході судового розгляду пояснили, що земельна ділянка, на якій розташований будинок АДРЕСА_1, не приватизована, всім співвласникам надано дозволи на розробку технічної документації для приватизації земельної ділянки, але це ще не надає їм право власності на неї.

Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, дослідивши та вивчивши матеріали справи в їх сукупності, встановив наступне.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У відповідності з ч.ч.1, 2 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Як встановлено судом на підставі наданих доказів, 6 травня 2000 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеному з ОСОБА_12, від імені якої діяла ОСОБА_13, придбав 1/4 частину жилого будинку з надвірними побудовами під АДРЕСА_1 та в цілому складається з жилого будинку, зазначеного на плані під літерою А-1, загальною жилою площею 73,8 кв.м., сараю «Б», сараю «В», сараю «Г», погрібу «Д», літньої кухні «Е», «е», сараю «Ж», вбиральні «З», сараю «К», вбиральні «Л», сараю-добудови «а5», погрібу «М»та споруд на земельній ділянці держфонду розміром 1000 кв.м. (а.с.17). Згідно матеріалів справи, в т.ч. висновку судової будівельно-технічної експертизи № 430/431 від 27 липня 2012 року (а.с.138), матеріалів інвентаризаційної справи № 4094 на домоволодіння АДРЕСА_1, іншими співвласниками вказаного будинковолодіння на даний час являються позивачка ОСОБА_1, частка якої становить 5/36 (а.с.10-13, 14-15), третя особа ОСОБА_3, частка якої становить 4/9 (а.і.с. 152), третя особа ОСОБА_8, частка якої становить 1/6 (а.і.с. 144, 145).

Згідно п.п. 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. На момент вчинення спірного договору купівлі-продажу від 06.05.2000р. діяв Цивільний кодекс Української РСР із змінами, які були внесені на вказану дату. Відповідно до ст. 112 цього Кодексу будинок по АДРЕСА_1 перебував у спільній частковій власності, при цьому ОСОБА_12 належала 1/4 частина жилого будинку з надвірними побудовами, що в цілому складається з жилого будинку, зазначеного на плані під літерою А-1, загальною жилою площею 73,8 кв.м., сараю «Б», сараю «В», сараю «Г», погрібу «Д», літньої кухні «Е», «е», сараю «Ж», вбиральні «З», сараю «К», вбиральні «Л», сараю-добудови «а5», погрібу «М»та споруд на земельній ділянці держфонду розміром 1000 кв.м., що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори 5 травня 2000 року і зареєстрованим у реєстрі за № 739 (а.і.с. 151).

Згідно ст. 113 ЦК УРСР кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні. При цьому відповідно до роз'яснень, що містяться в п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок»різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле. Тому при відчуженні жилого будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенос попереднім власником. Оскільки частка ОСОБА_12 на момент відчуження не була виділена в порядку ст. 115 ЦК УРСР то ОСОБА_2 придбав не конкретні приміщення будинку та надвірні побудови, а саме 1/4 частину всього будинковолодіння, склад якого зазначений у договорі купівлі-продажу, але користується він тими приміщеннями будинку та надвірними побудовами, які визначені за згодою попередніх співвласників відповідно до ст. 113 ЦК УРСР. Тому твердження позивачки про те, що вказаним договором відповідачу передано надвірні побудови, які перебували у користуванні інших співвласників, є безпідставними. До того ж, згідно п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок»спорудження господарських будівель (сараїв, гаражів тощо) не є підставою для збільшення встановленого раніше розміру частки в праві власності на будинок. Згідно ст. 119 ЦК УРСР частки учасників спільної часткової власності підлягають зміні тільки коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку. Вимоги про зміну розміру часток можуть бути пред'явлені як учасниками спільної власності, частка яких збільшилась, так і тими з них, частка яких зменшилась внаслідок проведеної іншими співвласниками прибудови, надбудови чи перебудови, а також у зв'язку зі зносом частини будинку, що входила до їх частки. Таких вимог жодним із співвласників будинку по АДРЕСА_1 заявлено не було, отже, враховуючи викладене вище, підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 від 06.05.2000р. в частині визначення розміру частини, яка набувається у власність ОСОБА_2 від загальної площі житлового будинку та в частині належності надвірних побудов до 1/4 частини житла ОСОБА_2, немає і в задоволенні цих вимог слід відмовити.

Щодо вимоги про визнання незаконними дій ОСОБА_2 в частині створення позивачці перешкод при користуванні внутрішнім двором загального користування суд вважає наступне.

Згідно договору дарування від 19.12.84 року (а.с.14-15), на підставі якого ОСОБА_1 придбала АДРЕСА_1 вказаний будинок розташований на земельній ділянці держфонду розміром 910 кв.м., згідно договору купівлі-продажу від 06.05.2000р., укладеному ОСОБА_2 -на земельній ділянці держфонду розміром 1000 кв.м., згідно договору купівлі-продажу від 04.02.2000р., на підставі якого третя особа ОСОБА_3 придбала 4/9 частин вказаного будинку - на земельній ділянці розміром 1344 кв.м. (а.і.с. 152), згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 16.12.2008р., на підставі якого третя особа ОСОБА_8 набула право власності на 1/6 частину згаданого будинку -на неприватизованій земельній ділянці розміром 1000 кв.м., в технічному паспорті на будинок від 13.01.2011р., наданому позивачкою (а.с. 10-13) загальна площа земельної ділянки вказана 1380 кв.м., а згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи № 430/431 від 27 липня 2012 року, площа земельної ділянки домоволодіння по вул.Боровиковського, 39, становить 1421 кв.м. (а.с.141). Будь-яких документальних свідчень, за рахунок чого збільшився розмір вказаної земельної ділянки, а також того, що це відбулося у встановленому порядку, під час розгляду справи не виявлено. При цьому, відповідно до вказаного висновку експертизи, у фактичному користуванні ОСОБА_1 знаходиться 415 кв.м., що на 218 кв.м. більше, ніж повинно бути на 5/36 ідеальної частки у праві власності, а у фактичному користуванні ОСОБА_2 -361 кв.м. земельної ділянки, що на 6 кв.м. більше, ніж повинно бути на 1/4 ідеальної частки у праві власності (а.с.142).

Згідно ст.ст. 22, 23 Земельного кодексу України 1990 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Відповідно до чч. 1, 2 ст.125 ЗК України 2002 року (у редакції, яка діяла з 1 січня 2002 року по 1 травня 2009 року) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. У редакції цієї статті, яка діє з 2 травня 2009 року, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Статтею 126 ЗК України (у вказаних редакціях) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Позивачкою не надано доказів того, що нею відповідно до вказаних вище вимог законодавства оформлено право власності, користування або оренди земельної ділянки по вул.Боровиковського, 39 вказаної нею площі та конфігурації, та доказів існування угоди між нею та відповідачем або попереднім співвласником, яка б передбачала існування двору загального користування, тому суд не вбачає підстав для застосування способів захисту права позивачки на земельну ділянку, передбачених ст.152 ЗК України. Отже у задоволенні вимоги про визнання незаконними дій ОСОБА_2 в частині створення позивачці перешкод при користуванні внутрішнім двором загального користування слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 60, 61, 88, 208, 209, 215, 223, 294 ЦПК України, ст.ст. 112, 113, 115, 119 ЦК України (1963р.), ст.ст. 22, 23 ЗК України 1990р., ст.ст. 125, 126, 152 ЗК України, ст.ст. 203, 204, 257, 260-262, 267 ЦК України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», постановою Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991р. № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу 1/4 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 від 06.05.2000р., визнання дій ОСОБА_2 в частині створення перешкод при користуванні внутрішнім двором загального користування незаконними -відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Полтавської області через Миргородський міськрайонний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо її не було подано.

Суддя: Ю. В. Сидоренко