Рішення № 2553872, 24.11.2008, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" листопада 2008 р. Справа № 57/181-08

вх. № 6736/4-57

Суддя господарського суду

при секретарі судового засідання

за участю представників сторін:

позивача - Тур Р.С., довір. № 441 від 25.06.2008 року, юрисконсульт ІІ категоріїслужби Південної залізниці, 3-ї особи , яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача - не з*явився,

відповідача - не з*явився

розглянувши справу за позовом Статутного територіально-галузеве обєднання „Південа залізниця” м. Харків 3-я особа , яка не заявляє самостійні вимоги на передмет спору на стороні позивача - Міністерство транспорту та зв*язку України

до Виконкому Ізюмської міської Ради м. Ізюм

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Позивач – Статутне територіально-галузеве об’єднання „Південна залізниця” звернувся до господарського суду Харківської області з позовом (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог) до відповідача – Виконавчого комітету Ізюмської міської ради про визнання права власності держави Україна в особі Міністерства транспорту та зв'язку України (01135, м. Київ, проспект Перемоги, 14, код 00017584) на нерухоме майно, що знаходиться в повному господарському віданні Статутного територіально-галузевого об'єднання Південна залізниця (61052, м. Харків, вул. Червоноармійська, 7, код 01072609), а саме: за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Зелений Гай, 51-а: пост чергового мостового обходчика, літ. „Б", інвентарний № 010033, загальною площею 9,3 м2, 1971 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм. вул. М. Федоренко, 1-б: пост чергового по переїзду літ. „Б", інвентарний № 010023, загальною площею 10,2 м2, 1972 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-г: будівля компресорної літ. „Б", інвентарний № 010071, загальною площею 68,8 м2, 1979 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Київська, 1-л: бензосховище літ. „Б", інвентарний № 010075, загальною площею 79,1 м2, 1957 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-д: паливний склад: будівля контори, вагові літ. „Б", інвентарний № 010190, загальною площею 6,3 м2.1967 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1 -є: паливний склад, будівля складової літ. „Б", інвентарний № 010191, загальною площею 19,2 м2, 1944 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-ж: - паливний склад, будівля контори складу літ. „А-1Н", інвентарний № 010193. загальною площею 79,7 м2, 1945 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Чапаєва, 135-а: - будівля шляхового обхідника літ. „А-1 Ж", інвентарний № 010101, загальною площею 77,4 м2, 1910 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-в: житлова споруда літ. „А- 1Ж", інвентарний №010099, загальною площею 295,7 м2,1913 року побудови; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Чапаєва. 22-а: будівля шляхового обхідника літ. „А-1 Ж", інвентарний №010102, загальною площею 63,5 м2, 1910 року побудови.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11 вересня 2008 року було прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 29 вересня 2008 року о 12 :10.

26 вересня 2008 року позивачем через канцелярію господарського суду Харківської області (вх. № 17471) надані доповнення до позовної заяви про встановлення права власності на об’єкти нерухомого майна, в яких він просить визнати право власності держави України в особі Міністерства транспорту та зв’язку України на нерухоме майно, що знаходиться в повному господарському віданні Статутного територіально-галузевого об’єднання «Південна залізниця» у відповідності з переліком, зазначеним у позовній заяві. Також позивач надав відзив на позовну заяву Ізюмської міської ради, в якій відповідач при вирішені даної справи покладається на розсуд суду та лист від 25.09.2008 року вих. № 3254, в якому відповідач просить розглядати дану справу без участі представника відповідача.

26 вересня 2008 року позивачем через канцелярію господарського суду Харківської області в порядку ст. 22 ГПК України надано заяву про зміну позовних вимог (вх. № 14479), у відповідності з якою позивач просить задовольнити позов та визнати право власності держави України в особі Міністерства транспорту та зв’язку України на нерухоме майно, що знаходиться на повному господарському віданні Статутного територіально-галузевого об’єднання Південна залізниця, зазначивши при цьому загальні площі, літери, інвентаризаційні номери та рік забудови нерухомості, зазначеної у первісному позові. Також позивачем надані копії судових рішень, які долучені судом до матеріалів справи.

Вказані уточнення прийняті судом та розгляд справи продовжено з їх урахуванням .

29 вересня 2008 року через канцелярію господарського суду Харківської області були надані пояснення Міністерства транспорту та зв’язку України щодо позовних вимог Статутного територіально-галузевого об’єднання «Південна залізниця» до Виконавчого комітету Ізюмської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно (вх. № 14513), в яких Міністерство просить позов Статутного територіально-галузевого об’єднання «Південна залізниця» до Виконавчого комітету Ізюмської міської ради про визнання права державної власності на нерухоме майно задовольнити в обсязі, які були долучені судом до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 29 вересня 2008 року залучено до участі у справі Міністерство транспорту та зв’язку України в якості Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, відкладено розгляд справи на 03.11.2008 року о 10:10 год.

03.11.2008 року через канцелярію господарського суду Харківської області позивачем надано клопотання про долученя до матеріалів справи додаткових документів (вх. № 7287), яке судом задоволено.

03.11.2008 року представником третьої особи через канцелярію господарського суду Харківської області надано клопотання (вх. № 17283), в якому він, посилаючись на неможливість прийняти участь у даному судовому засіданні, у зв’язку з його участю в іншому судовому засіданні, просить розгляд справи здійснити без участі представника Міністерство транспорту та зв’язку України.

Ухвалою заступника голови господарського суду від 07 листопада 2008 року продовжено строк розгляду справи за межи, передбачені ч. 1 ст. 69 ГПК України, до 09 грудня 2008 року.

Ухвалами господарського суду Харківської області від 03 листопада 2008 року та 10 листопада 2008 року розгляд справи відкладався, в зв’язку з неявкою представників відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача сторін у судове засідання, необхідністю витребування додаткових документів, які мають суттєве значення для повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх матеріалів справи та фактичних обставин спору та невиконання умов попередніх ухвал щодо подання витребуваних судом документів.

21 листопада 2008 року позивачем через канцелярію господарського суду Харківської області (вх. № 20333) надані пояснення та лист Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 23.03.1999 року № 12/5-126, на який позивач посилається у надах ним поясненнях, які долучені судом до матеріалів справи.

У призначенному 24 листопада 2008 року судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги з урахуванням заяви про зміну позовних вимог та просив суд їх задовольнити та пояснив, що додаткових доказів в обґрунтування позову не має.

Відповідач у призначене судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, проте після судового засідання 26 листопада 2008 року через канцелярію господарського суду Харківської області надав клопотання, в якому просить суд розглядати справу без участі його представника.

Третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги не предмет спору на стороні позивача - Міністерство транспорту та зв’язку України у призначене судове засідання не з’явилась, про час та місце розгляду справи був повідомлена належним чином.

Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, та те, що сторони у судовому засіданні пояснили, що додаткових доказів в обґрунтування своєї правової позиції по справі більше не мають, суд вважає за можливе розглянути дану справу за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно дослідивши обставини та докази на їх підтвердження, вислухавши уповноваженого представника позивача, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, спірні нежитлові та житлові будівлі, а саме: пост чергового мостового обходчика, літ. „Б", інвентарний № 010033, загальною площею 9,3 м 2, 1971 року побудови, розташований за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Зелений Гай, 51-а; пост чергового по переїзду літ. „Б", інвентарний № 010023, загальною площею 10,2 м2, 1972 року побудови, розташований за адресою: Харківська область, м. Ізюм. вул. М. Федоренко, 1-б; будівля компресорної літ. „Б", інвентарний № 010071, загальною площею 68,8 м2, 1979 року побудови, розташована; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-; бензосховище літ. „Б", інвентарний № 010075, загальною площею 79,1 м2, 1957 року побудови, розташоване за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Київська, 1-л; паливний склад: будівля контори, вагові літ. „Б", інвентарний № 010190, загальною площею 6,3 м2.1967 року побудови, розташований ; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-д; паливний склад, будівля складової літ. „Б", інвентарний № 010191, загальною площею 19,2 м2, 1944 року побудови, розташований ; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1 -є; паливний склад, будівля контори складу літ. „А-1Н", інвентарний № 010193. загальною площею 79,7 м2, 1945 року побудови, розташований за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-ж; будівля шляхового обхідника літ. „А-1 Ж", інвентарний № 010101, загальною площею 77,4 м2, 1910 року побудови, розташована за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Чапаєва, 135-а; житлова споруда літ. „А- 1 Ж", інвентарний № 010099, загальною площею 295,7 м2,1913 року побудови, розташована; за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Привокзальна, 1-в; будівля шляхового обхідника літ. „А-1 Ж", інвентарний №010102, загальною площею 63,5 м2, 1910 року побудови, розташована за адресою: Харківська область, м. Ізюм, вул. Чапаєва. 22-а (далі – Об’єкти) знаходяться на балансі Ізюмської дистанційної колії – відокремленого структурного підрозділу СТГО „Південна залізниця”, що підтверджується інвентаризаційними картками.

В липні 2007 року на замовлення позивача Ізюмським БТІ Харківської області виготовлено технічні паспорта на зазначені Об'єкти.

З метою оформлення правовстановлюючих документів на зазначені Об’єкти, позивач 14.04.2008 року звернувся до відповідача з листом № П-04-06/1490, в якому просив видати свідоцтва про право власності на Об’єкти.

Відповідач 29.07.2008 року листом № 1105 надав відповідь, в якій зазначив, що для оформлення права власності на спірні Об’єкти необхідно надати акт про право власності на землю, або рішення про відведення земельної ділянки для забудови, акт Державної комісії про прийняття об’єктів в експлуатацію.

Згідно довідки архіву Південної залізниці, такі документи, як акти вводу в експлуатацію зазначених будівель в архіві не значаться, державні акти та рішення відповідної ради про виділення земельної ділянки в архів не поступали.

У відповідності до довідки Державного архіву Харківської області, актів про прийняття Об’єктів в експлуатацію на зазначені будівлі та рішення про виділення земельних ділянок для будівництва в архіві не виявлено, також було запрошено представників дистанції колії для роботи у читальному залі архіву, який працює щодня без перерви, окрім суботи та неділі.

Право постійного користування землею Південною залізницею оформлено Державним Актом 11-ХР № 005997, виданим згідно з рішенням виконкому Ізюмської міської Ради народних депутатів від 23.07.2002 року за № 055, який підтверджує, що земельні ділянки, на яких розташовані вказані будівлі, знаходяться в смузі відведення Південної залізниці.

У відповідності до ст. 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 року з наступними змінами і доповненнями встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Стаття 32 Закону України "Про власність", який втратив чинність з 20.06.2007 року, встановлювала, що суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Стаття 34 цього Закону до об'єктів права загальнодержавної (республіканської) власності відносила, в тому числі, системи транспорту загального користування, зв'язку та Інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення.

Згідно ч. 1, 2 ст. 21 Закону СРСР "Про власність в СРСР" у загальносоюзній власності перебувають майно органів влади і управління Союзу РСР, магістральний трубопровідний транспорт, Єдина енергетична система СРСР, космічні системи і загальносоюзні системи зв'язку та інформації, майно Збройних сил СРСР, прикордонних, внутрішніх і залізничних військ, оборонні об'єкти, кошти союзного бюджету, Державний банк СРСР та інші банки Союзу РСР і загальносоюзні резервні, страхові та інші фонди.

У загальносоюзній власності перебувають також підприємства і народногосподарські комплекси в промисловості, енергетиці, будівництві, залізничний, повітряний, морський транспорт, вищі навчальні заклади загальносоюзного значення та інше майно, придбане за рахунок загальносоюзних коштів або безоплатно передане у власність Союзу РСР союзними республіками, автономними республіками, автономними і адміністративно-територіальними утвореннями, громадянами і юридичними особами.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 24 Закону СРСР "Про власність в СРСР" майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємства і визначення мети його діяльності, його реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного йому державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів Союзу РСР, союзних і автономних республік про підприємство.

Стаття 326 Цивільного кодексу України визначила, що у державній власності є майно, яке належить державі Україна. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватись іншими суб’єктами.

Частина 3 статті 73 Господарського кодексу України визначає, що майно, яке є державною власністю, закріплене за державним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління.

Відповідно до ст. 1 Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 року "Про передачу підприємств, установ, організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України", підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України. Згідно ст. 2 зазначеного Указу Кабінету Міністрів України в основному до 01.10.1991 року забезпечено перехід зазначених підприємств, установ та організацій у віддання органів державного управління. Повністю закінчено цю роботу до 01.12.1991року.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 року було передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону, Кабінету Міністрів України в основному до 01.10.1991 року забезпечено перехід зазначених підприємств, установ та організацій у віддання органів державного управління. Повністю закінчено цю роботу до 01.12.1991 року.

Декретом Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 року "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", який втратив чинність з 20.06.2007 року, було покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади здійснення функцій щодо управління майном, що є у загальнодержавній власності.

Відповідно до ст.3 Закон України "Про управління об’єктами державної власності ”, об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій (далі - корпоративні права держави); державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Законом України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 року встановлено, що суб’єктами управління об’єктами державної власності є Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Міністерства та інші органи виконавчої влади (повноважені органи управління) та інші господарські структури та уповноважені особи. Цим Законом встановлено та розмежовано компетенцію Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна України, Міністерств та інших органів виконавчої влади (повноважених органів управління) щодо управління об’єктами державної власності.

Статтею 6 Закону України "Про управління об’єктами державної власності" передбачено, що до компетенції уповноважених органів управління ( міністерств) відносить, зокрема, прийняття рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності; затвердження статутів підприємств; здійснення контролю за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна.

У відповідності до ст.9 Закону України "Про транспорт" від 10.11.1994 року (з наступними змінами і доповненнями) транспортні засоби, споруди, фінансові ресурси, шляхи сполучення, закріплені за підприємствами, об'єднаннями, установами та організаціями Міністерства транспорту України, є загальнодержавною власністю і належать до єдиної транспортної системи.

Статтею 5 Закону України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 року також встановлено, що майно, закріплене за залізницями, підприємствами, установами та організаціями залізничного транспорту загального користування, є загальнодержавною власністю.

Постановою Кабінету Міністрів України" Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 05.11.1991 року № 311 затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), та встановлено, що державне майно України, яке не належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю. Майно залізничного транспорту, яке знаходиться у повному господарському віданні залізниць, до цього переліку не включено.

Частиною 2 ст.74 Господарського кодексу України передбачено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства.

Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 01.07.2004 року (з наступними змінами і доповненнями), який регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, у статті 4 передбачає, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності.

Пунктом 1.5 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07.05.2002 року з наступними змінами і доповненнями (далі – Тимчасове положення) встановлено, що обов'язковій реєстрації прав підлягають, зокрема, право власності на нерухоме майно держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Відповідно п.6 цього Тимчасового Положення оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування –фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об’єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об’єкта і введення його в експлуатацію.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 № 789 затверджено "Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України", відповідно до якого міністерство є головним (провідним) органом виконавчої влади з питань реалізації державної політики в галузі залізничного транспорту та здійснює державне управління в галузі транспорту. Підпунктом 29 пункту 4 зазначеного Положення встановлено, що міністерство виконує відповідно до законодавства України функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

"Південна залізниця" відповідно до п. 1.1 Статуту СТГО "Південна залізниця" (далі – Статут) - це створене згідно з статтями 1, 4 Закону України “Про залізничний транспорт ” статутне територіально-галузеве об'єднання, засноване на державній власності і підпорядковане Державній адміністрації залізничного транспорту України, що входить до сфери управління Міністерства транспорту України .

Пунктом 4.2 Статуту передбачено, що майно залізниці є державною власністю і закріплюється за нею на праві повного господарського відання.

Статтею 5 Закону України “Про залізничний транспорт ” також передбачено, що майно, закріплене за залізницями, є загальнодержавною власністю.

Таким чином, власником майна є держава Україна, а статутне територіально-галузеве об’єднання “Південна залізниця ” є суб’єктом господарювання, якому майно належить на праві господарського відання.

Згідно із ч.2 ст. 73 Господарського кодексу України, орган державної влади, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, є представником власника (тобто держави) і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Відповідно до ст. 136 Господарського кодексу України, 1. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. 2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Право господарського відання державних підприємств прирівнюється до права власності із застосуванням деяких обмежень у розпорядженні державним майном, що встановлюються законом і статутами таких підприємств.

Стаття 396 Цивільного кодексу України встановлює, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. До захисту права господарського відання застосовуються положення, встановлені для захисту права власності.

Стаття 13 Конституції України зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Приписами ч.2 ст.41 Конституції України встановлено, що право власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підтвердженням наявності права власності на об’єкти нерухомості та підставою для проведення реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна є правовстановлюючі документи, перелік яких наведено у додатку №1 до п.2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року №7/5 (далі – Тимчасове положення), в тому числі: договори, за якими відповідно до законодавства передбачається перехід права власності, зокрема купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, лізингу, предметом яких є нерухоме майно та ін., договори про задоволення вимог іпотекодержателя, договори про виділ у натурі частки нерухомого майна, про поділ нерухомого майна, що є в спільній частковій чи спільній сумісній власності; свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видані державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про придбання об'єктів нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, видані державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого майна, видані органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями; свідоцтва про право власності, видані органами приватизації наймачам квартир у державному житловому фонді; свідоцтва про право на спадщину та свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, оформлені консульськими установами України; договори відчуження нерухомого майна, що перебуває у податковій заставі, укладені шляхом проведення цільових біржових чи позабіржових аукціонів з метою погашення податкового зобов'язання; рішення судів, третейських судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності; акти про денаціоналізацію (демуніципалізацію) будівель; витяг із нотаріально посвідченого договору, укладеного між житлово-будівельним кооперативом або членом цього кооперативу і місцевими органами виконавчої влади, про безстрокове користування відведеною земельною ділянкою і про будівництво багатоквартирного будинку з правом власності на окрему квартиру, за наявності акта про прийняття будинку в експлуатацію; рішення товариського суду про розподіл майна колишнього колгоспного двору; мирова угода, затверджена ухвалою суду; рішення засновника про створення державної (національної) акціонерної компанії, державної (національної) холдингової компанії, відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі приватизації (корпоратизації), та акт приймання-передавання нерухомого майна або перелік зазначеного майна, наданий засновником чи державним органом приватизації; дублікати правовстановлювальних документів, видані державними та приватними нотаріусами, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, органами приватизації, копії архівних документів, видані державними архівами; свідоцтва про право власності на нерухоме майно загальносоюзних творчих спілок колишнього СРСР, які видаються Фондом державного майна; свідоцтва про право власності, видані Державним управлінням справами, на житлові та нежитлові об'єкти суб'єктам, що беруть участь разом з Державним управлінням справами в будівництві нового житла.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема право власності на нерухоме майно та речові права на чуже нерухоме майно.

Частиною 4 статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" встановлено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності.

Стаття 331 Цивільного кодексу України визначає, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ із своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Для набуття права власності на новостворене нерухоме майно існує спеціальний порядок.

Відповідно до ст.23 Закону України “Про планування і забудову територій”, забудова територій передбачає здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування об’єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємств. Будівництво об’єктів здійснюється згідно з законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією.

Правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні визначені в Законі України “Про основи містобудування”.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про основи містобудування”, забудова земельних ділянок, які надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому цим законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Згідно ст.5 цього Закону при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені: розробка містобудівної документації, проектів конкретних об’єктів згідно з вихідними даними на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови.

3 статті 18 Закону України "Про основи містобудування” вбачається, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій. Будівництво об'єктів містобудування незалежно від форм власності здійснюється з дозволу відповідних рад. Це право ради можуть делегувати відповідним виконавчим органам.

При цьому, необхідність прийняття закінчених будівництвом об'єктів в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України обумовлена приписами частини 3 статті 18 вказаного закону, відповідно яких закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Так, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243 "Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів. За результатами роботи державної приймальної комісії складається акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта. Акт державної приймальної комісії підлягає затвердженню у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

Більш того, приймання в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів передбачено „Постановлением Совета Министров СССР от 23 января 1981 г. N 105 „О приемке в эксплуатацию законченных строительством объектов”, відповідно п.1 та 8 якого встановлено, що „объекты, законченные строительством (реконструкцией, расширением) в соответствии с утвержденным проектом и подготовленные к эксплуатации, предъявляются заказчиком (застройщиком) к приемке государственным приемочным комиссиям. Приемка в эксплуатацию законченных строительством объектов государственными приемочными комиссиями оформляется актами. В актах дается оценка качества строительно-монтажных работ и прогрессивности технологических и архитектурно-строительных решений, предусмотренных проектом. Датой ввода объекта в эксплуатацию считается дата подписания акта государственной приемочной комиссией.”.

Відповідно до ч.3 ст. 24 Закону України “Про планування і забудову територій” у разі, якщо замовник (забудовник) не є власником чи користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користуванні, - нотаріально засвідчені згоди власника та користувача земельної ділянки на її забудову.

Також слід зазначити, що відповідно до статті 24 цього закону, фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, у разі делегування їм таких повноважень відповідними радами, дозвіл на будівництво об'єкта містобудування.

Комплексний висновок і проект рішення про дозвіл на будівництво готуються спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури протягом місяця від дня звернення заінтересованої особи. У випадках, передбачених регіональними або місцевими правилами забудови, комплексний висновок готується з урахуванням висновків відповідних землевпорядних, природоохоронних, санітарних та інших органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Свої висновки зазначені органи надають протягом двох тижнів від дня звернення спеціально уповноваженому органу з питань містобудування та архітектури.

Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування не дає права на початок виконання будівельних робіт без одержання відповідного дозволу Державної архітектурно-будівельної інспекції України або її територіальних органів.

Статтею 29 цього ж Закону передбачено, що дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які ведуть реєстр наданих дозволів та здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу, на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не зазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Відповідно до ст. 375 Цивільного кодексу України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Згідно ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Необхідними умовами визнання судом права власності на об'єкти самочинного будівництва є відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки з цього приводу, надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно, відсутність події порушення прав будь-яких інших осіб при влаштуванні самочинного будівництва, істотного порушення будівельних норм і правил.

Як свідчать матеріали справи, позивачем отриманий Державний акт на право постійного користування землею лише 23.07.2002 року для обслуговування залізничного полотна Ізюмської дистанції колії в межах міста Ізюм, тобто вже після будівництва спірних об’єктів.

Однак, позивачем не надано доказів погодження власника земельної ділянки, на якої розташовані спірні об’єкти на їх будівництво.

Крім того, позивачем заявлена вимога про визнання права власності і на житлові будинки, однак згідно Державного акту на землю цільовим її призначенням є обслуговування залізничного полотна.

Більш того, як вбачається зі ст. 380 Цивільного кодексу України, житловий будинок є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. ст. 18,19 Закону України від 01.07.2004 року №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (далі - Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться на підставі заяви правоволодільця (правонабувача), сторін (сторони) правочину, за яким виникло речове право, або уповноважених ними (нею) осіб, підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: державний акт про право власності на земельну ділянку; нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; договір про приватизацію майна державних підприємств; договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку; свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі),споруду; рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації; інші акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень.

Статтею 20 зазначеного закону передбачено, що документи, що встановлюють виникнення, припинення, перехід прав на нерухоме майно і подаються для державної реєстрації прав на нерухоме майно, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом, Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ст. 24 вказаного Закону у державній реєстрації права може бути відмовлено в разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, або не дають змоги установити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.

У відповідності з п.5 Прикінцевих положень зазначеного Закону, до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об'єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації.

Суд не погоджується з твердженнями позивача, що технічного паспорту на спірне приміщення достатньо для оформлення свідоцтва про право власності, про що йде мова в листі Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 12/5-126 від 23.03.1999 р., в якому зазначено, що по об’єктах, що збудовані до 05 серпня 1992 р, тобто до прийняття Урядом України Положення про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів державного замовлення, яким встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним з документом є висновок про технічний стан будинку, що складається бюро технічної інвентаризації на тій підставі, що як зазначено в цьому листі, наведена рекомендація Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України діє до врегулювання цього питання законодавчими та нормативними актами.

Однак, 07.02.2002 року Міністерством юстиції України наказом № 7/5 затверджено Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 18 лютого 2002 р. за N 157/6445 (зі змінами та доповненнями) (далі – Тимчасове положення), яким передбачений порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна.

Відповідно до п.1, п.п.1.3 вказаного Положення до прийняття Верховною радою України та набрання чинності Законом України про державну реєстрацію прав на об'єкти нерухомого майна бюро технічної інвентаризації здійснюють реєстрацію прав власності на нерухоме майно.

Відповідно до п.1.3 Тимчасового положення, державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до п. 1.4 Тимчасового положення, державна реєстрація прав власності на нерухоме майна - це внесення запису до Реєстру власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна на підставі правовстановлювальних документів коштам особи, що звернулася до БТІ.

Відповідно до п.2.1 Тимчасового положення, для реєстрації виникнення, існування, припинення прав власності на нерухоме майно та оформлення прав власності на нерухоме майно до БТІ разом із заявою про реєстрацію прав власності подаються правовстановлювальні документи згідно додатку №1, в том числі, свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, видані державними та приватними нотаріусами, їх копії (нотаріально засвідчені), а також інші документи, що визначені цим Положенням. Відповідальність за достовірність та повноту інформації у документах несе власник (власники) нерухомого майна. Згідно п.2.7 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно бюро технічної інвентаризації проводить реєстрацію права власності на підставі документів, що підтверджують виникнення, існування, припинення прав власності на нерухоме майно, які відповідають вимогам, встановленими цим Положенням та іншими актами чинного законодавства України.

Порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна передбачено також цим Тимчасовим положенням, відповідно до п.п. а) п.6.1 якого, оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об’єкти нерухомого майна за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об’єкта і введення його в експлуатацію.

Ствердження позивача, що знаходження спірного майна на його балансі є достатньою підставою для визнання за державою права власності на нього є помилковою на тій підставі, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє Майном на праві повного господарського відання.

Надані позивачем інвентаризаційні картки основних засобів не можуть вважатись належними доказами в розумінні ст.34 ГПК України, оскільки баланс не визначає правових підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

При розгляді справи, судом неодноразово витребувалися у позивача докази правомірного набуття позивачем права власності, докази в обґрунтування виникнення права власності за позивачем з урахуванням вимог ст. 331, 375, 376 Цивільного кодексу, законності володіння державним майном у зв’язку з відображенням його на балансі підприємства з зазначенням джерела їх фінансування, акт приймання до експлуатації об’єктів нерухомості, а також докази того, що спірні об’єкти нерухомого майна в порядку ст. 375 Цивільного кодексу України відповідають архітектурним, будівельним, санітарним, пожежним та іншим нормам і правилам (відповідні висновки будівельних та ін. експертиз), однак позивач крім інвентаризаційних карток в підтвердження знаходження спірних приміщень на його балансі не представив жодного витребуваного доказу.

Згідно ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов’язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов’язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред’явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, а також ненадання позивачем жодного доказу в підтвердження підстав для визнання за державою права власності на спірні об’єкти, суд не знаходить правових підстав для задоволення позовних вимог, у зв’язку з чим відмовляє в задоволенні позову.

Крім того, статтею 1 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Стаття 21 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Тому, виходячи з наведеної норми закону, суд вважає за необхідне зазначити, що оскільки підприємства та організації, в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є позивачами, однак Міністерство транспорту та зв’язку України у даній справі визначено позивачем в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідно ст. ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови у позові держмито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 29, 326, 328, 331, 375, 376, 392, 396 Цивільного кодексу України, ст.ст. 73,136 Госпоадарського України, Законом України "Про управління об’єктами державної власності”, Законом України "Про транспорт", Законом України "Про залізничний транспорт", Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, Законом України “Про основи містобудування”, Законом України “Про планування і забудову територій”, Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно ст.ст. 32, 33, 34, 43, 49, ст.ст.82-84 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Повний текст рішення підписаний 27 листопада 2008 року.

Суддя

справа № 57/181-08