Рішення № 25447815, 23.07.2012, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua

_________________

І м е н е м У к р а ї н и

РІШЕННЯ

23 липня 2012 р. Справа 7/33/2012/5003

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційна фірма "Афіна", м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область

до: Товариства з обмеженою відповідальністю "Метафора Транс", м. Вінниця

про визнання недійсним договору з надання транспортно-експедиційних послуг

Головуючий суддя Банасько О.О.

Cекретар судового засідання Ольхова Т.О.

Представники

позивача: не з'явився.

відповідача: Шеремет А.О. - директор ТОВ "Метафора Транс", наказ № 1-к від 01.04.2011 року, паспорт серії ВМ 760990 виданий Олевським РВ УМВС України в Житомирській області 08.09.1999 року.

Стужук В.Г. - довіреність № 4 від 08.02.2012 року, паспорт серії ВМ 072824 виданий Олевським РВ УМВС України в Житомирській області 16.02.1996 року.

ВСТАНОВИВ :

Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерційна фірма "Афіна", м.Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область заявлено позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Метафора Транс", м.Вінниця про визнання недійсним договору з надання транспортно-експедиційних послуг від 04.04.2011 року № 21/4.

Ухвалою від 20.06.2012 року за вказаним позовом порушено провадження у справі № 7/33/2012/5003 та призначено до розгляду в судовому засіданні на 04.07.2012 року.

04.07.2012 року через канцелярію суду відповідачем подано відзив на позовну заяву в якому останній заперечує проти позову та просить суд відмовити в задоволені позовних вимог.

Ухвалою суд від 04.07.2012 року в зв'язку з неявкою в судове засідання представника позивача розгляд справи відкладено до 23.07.2012 року.

23.07.2012 року представник позивача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, хоча про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином ухвалою суду від 04.07.2012 року яка надсилалась рекомендованою кореспонденцією за адресою вказаною в позовній заяві - пров. Сосновий, 2, м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область, 08150.

Згідно витягу з ЄДРПОУ № 14100739 станом на 20.06.2012 року місцезнаходженням відповідача значиться пров. Сосновий, 2, м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область, 08150, яка є ідентичною тій по якій було направлено останньому ухвали у даній справі.

Відповідно до вимог частин 1, 3 ст.18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців", якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Виходячи з вимог ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Варто зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 64 ГПК України ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

В п.3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 11 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" вказано, що за змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

При неявці позивача в судове засідання суд враховує, що відповідно до ч.1 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" у разі якщо зміна відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, не пов'язана із змінами, що вносяться до установчих документів юридичної особи, або не підлягає державній реєстрації, особа, уповноважена діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), подає (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.

Крім того суд звертає увагу на п.4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 року № 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році", п.11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 року № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" в яких наголошується, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Також суд зазначає, що відповідно до пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 року № 75 (з подальшими змінами), перший, належним чином підписаний, примірник процесуального документа (ухвали, рішення, постанови) залишається у справі; на звороті у лівому нижньому куті цього примірника проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправку документа, що містить: вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена.

Як наголошується в п.19 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 року № 01-8/482 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" дана відмітка, за умови, що її оформлено відповідно до наведених вимог названої Інструкції, є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.

На першому примірнику ухвали, яка наявна в справі, є штамп суду з відміткою про відправку документа. Дана відмітка оформлена відповідно до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України наведених вище, а тому суд дійшов висновку, що вона є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам.

Слід вказати, що факт отримання позивачем ухвал підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення наявними в матеріалах справи.

Суд зауважує, що позивачем на момент проведення судового засідання не подано клопотання, заяви, телеграми, в тому рахунку і щодо перенесення розгляду справи, її відкладення чи неможливості забезпечити участь в судовому засіданні свого представника.

Враховуючи викладене суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення позивача належним чином про час і місце розгляду судової справи і забезпечення явки останнього в судове засідання для реалізації ним права на судовий захист своїх прав та інтересів.

Проте, позивач своїм правом на участь у засіданні суду та наданні письмових або усних пояснень не скористався, а тому, беручи до уваги приписи ч.1 ст.69 ГПК України щодо строків вирішення спору та той факт, що неявка в засідання суду позивача або його представника, належним чином та відповідно до законодавства повідомленого про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними у ній матеріалами, відповідно до приписів ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

За відсутності відповідного клопотання справа розглядається без фіксації судового процесу технічними засобами.

Як вбачається із позовної заяви обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилався на наступні обставини:

- при укладанні оспорюваного правочину сторони не дотримались істотної умови щодо визначення ціни, а тому останній слід вважати неукладеним;

- оспорюваний договір було скріплено печаткою з позначкою "д", що означає дублікат, але така печатка відсутня на підприємстві;

- укладення договору не мало на меті проведення виконавцем логістичних послуг за ним.

В якості нормативно-правової підстави позовних вимог позивач посилається на ч.ч.1-3 ст.203, ч.1 ст.215, ст.234 ЦК України. ст.207 ГК України тощо.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.

04.04.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерційна фірма "Афіна" (Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Метафора Транс" (Виконавець) було укладено договір з надання транспортно-експедиційних послуг № 21/4 (надалі договір), відповідно до п.1.1 якого Виконавець зобов'язується протягом строку дії договору за заявками Замовника виконувати транспортно-експедиційні послуги довіреного йому вантажу до пунктів призначення та у строки, зазначені у маршрутному листі, а Замовник - сплатити за транспортно-експедиційні послуги вантажу встановлену плату згідно додатків до цього договору.

Із наявних у справі документів слідує, що сторонами виконувались взяті за договором від 04.04.2011 року № 21/4 зобов'язання: Виконавцем надано послуг на суму 246 370,00 грн., а Замовником оплачено за отримані послуги 191 860,00 грн..

Зокрема факт надання послуг Виконавцем підтверджується актами здачі-прийняття виконаних робіт (надання послуг) за період з 15.04.2011 року по 19.09.2011 року які підписані та скріплені печатками двох сторін, а також товарно-транспортними-накладними.

Проведення Замовником розрахунків за отримані послуги підтверджується виписками банківських установ, актом звірки розрахунків від 28.09.2011 року тощо.

Факти щодо надання послуг Виконавцем та проведення оплати Замовником встановлено також при розгляді судової справи № 6/140-11 (рішення господарського суду Київської області від 20.12.2011 року, постанова Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2011 року, постанова Вищого господарського суду України від 10.07.2012 року).

З врахуванням встановлених обставин суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.

Беручи до уваги встановлені обставини та норми законодавства, які обґрунтовують позовні вимоги суд дійшов висновку про відмову в позові виходячи з наступних міркувань.

Статтею 204 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину відповідно до якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В пункті 3 ч.1 ст.3, ст.6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Слід звернути увагу, що відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (абз. 2 ч.1 ст.175 Господарського кодексу України).

Згідно ч.1 ст.929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Відповідно ст.931 Цивільного кодексу України розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Статтею 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" встановлено, що експедитор це суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиційних послуг, визначених договором транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. Істотними умовами договору транспортного експедирування є: відомості про сторони договору: для юридичних осіб - резидентів України: найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України; для юридичних осіб - нерезидентів України: найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для фізичних осіб - громадян України: прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; для фізичних осіб - іноземців, осіб без громадянства: прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу місця проживання за межами України; вид послуги експедитора; вид та найменування вантажу; права, обов'язки сторін; відповідальність сторін, у тому числі в разі завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили; розмір плати експедитору; порядок розрахунків; пункти відправлення та призначення вантажу; порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта; строк (термін) виконання договору; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.ч. 1, 2, 3 ст.9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність").

У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною.

Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Абзацом першим п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року визначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобовязання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Пунктом 24 зазначеної Постанови встановлено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. При цьому судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Посилання позивача на непогодження сторонами ціни договору, як на підставу недійсності та неукладеності правочину судом оцінюється критично з огляду на наступне.

Частиною першою ст.638 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст.180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (ч.8 ст.181 ГК України).

Приписами частини першої та другої ст.189 ГК України встановлено, що ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Відповідно до ч.3 ст.189 ГК України суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Статтею 190 ГК України передбачено, що вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб'єкта господарювання.

Згідно ст.ст.6, 7 Закону України "Про ціни і ціноутворення" в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Як вбачається із тексту Договору розмір плати за перевезення вантажів, послуги, пов'язані з перевезенням, визначаються сторонами згідно протоколу цін за виконані роботи, вказаних у додатку № 1, який є невід'ємною частиною цього договору (п.3.1 Договору).

В матеріалах справи наявні протоколи погодження цін за виконані роботи підписані та скріплені печатками сторін, що свідчить про наявність згоди сторін щодо цієї істотної умови.

При цьому суд зауважує, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами - вказана правова позиція відображена в постанові Верховного Суду України від 25.06.2011 року у справі № 3-58гс11.

Твердження позивача про те, що оспорюваний договір скріплений дублікатом печатки, яка підприємством не замовлялась є юридично неспроможним, оскільки не підтверджено жодним належним та допустимим доказом у відповідності до приписів ст.ст.33, 34 ГПК України.

Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов’язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

З наявних в матеріалах справи первинних документів, які були надані відповідачем, вбачається, що сторонами в момент вчинення спірного правочину додержані всі необхідні вимоги чинного законодавства України, вони підписані двома сторонами, в договорі зазначені усі суттєві умови, що характерні для договору про надання послуг, а саме: предмет, вартість послуг та порядок розрахунків, зобов'язання та відповідальність сторін, умови та строк виконання робіт (надання послуг), форс-мажор, вирішення спорів, строк дії договору.

Крім того, сторони вчинили дії, спрямовані на виконання договору, а саме: Виконавець виконав роботи (надав послуги), а Замовник сплатив за них грошові кошти.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд прийшов до висновку, що надані відповідачем в обґрунтування заперечень проти позову письмові докази свідчать про те, що спільні дії позивача та відповідача при укладенні та виконанні оспорюваного договору транспортно-експедиційних послуг були направлені на набуття тих прав та обов'язків, які випливають саме з цього договору, спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому господарський суд приходить до висновку, що підстави для визнання договору з надання транспортно-експедиційних послуг № 21/4 від 04.04.2011 року недійсним з підстав наведених у позові (фіктивність правочину) відсутні.

Також суд вважає необхідним при прийнятті рішення вказати на необґрунтованість посилання позивача у своїй позовній заяві на приписи ст.207 ГК України. При цьому суд виходив з позиції висловленої Вищим господарським судом України в п.21 інформаційного листа від 07.04.2008 року № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" відповідно до якого ст.207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може.

В зв'язку з відмовою в позові судові витрати покладаються на позивача відповідно до вимог ч.5 ст.49 ГПК України.

23.07.2012 року в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись ст.ст.4-3,4-5, 22, 32, 33, 34, 35, 36, 43, 44, 49, 82, 84, 85, 87, 115 ГПК України, суд- евезенням, визначаються Сторонами згідно протоколу погодження цін за вик

ВИРІШИВ :

1. В позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Комерційна фірма "Афіна", м.Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область до Товариства з обмеженою відповідальністю "Метафора Транс", м.Вінниця про визнання недійсним договору з надання транспортно-експедиційних послуг від 04.04.2011 року № 21/4 відмовити повністю.

2. Копію рішення надіслати позивачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.

Повне рішення складено 30 липня 2012 р.

Суддя Банасько О.О.

віддрук. 2 прим.:

1 - до справи

2 - позивачу - пров. Сосновий, 2, м. Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область, 08150.