Ухвала суду № 25311076, 23.05.2012, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2012 р.Справа № 2а-8359/11/2070Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 03.11.2011р. по справі № 2а-8359/11/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю " Нью системс АМ"

до Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИЛА:

ТОВ «НЬЮ СИСТЕМС АМ» (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Харкова (надалі - відповідач), в якому просив суд:

- скасувати податкове повідомлення - рішення № 0000210700 від 27.04.2011 року;

- визнати недійним акт № 720/07-004/35133822 від 15.04.2011 року, складений за результатами позапланової виїзної перевірки ТОВ «НЬЮ СИСТЕМС АМ».

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 03.11.2011 року зазначений адміністративний позов задоволено частково.

Скасовано податкове повідомлення - рішення № 0000210700 від 27.04.2011 року в частині позовних вимог на суму 21 896,49 грн.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Не погодившись з прийнятою постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржувану постанову скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, відповідач посилається на порушення судом першої інстанції приписів ч. 1 ст. 203, ст. 215, п. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України та ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Справу розглянуто відповідно до ч. 1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що фахівцями Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Харкова була проведена позапланова виїзна перевірка підприємства - позивача з питань достовірності нарахування сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість на рахунок платника у банку за січень та лютий 2011 року, які виникли за рахунок від'ємних значень з ПДВ, що декларувались у грудні 2010 року та січні 2011 року.

За результатами перевірки складено акт № 720/07-004/35133822 від 15.04.2011 року, в якому встановлено порушення позивачем приписів ст. ст. 3, 4, 7 Закону України «Про податок на додану вартість», ст.ст. 185, 188, 189 ПК України в частині придбання та продажу товарів, робіт послуг; ст.203, ст. 215, п.1 ст. 216, ст. 228 ЦК України щодо вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, а отже є нікчемними; п. 198.4, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1, п. 200.4 ст. 200 ПК України, в результаті чого позивачем завищено суму бюджетного відшкодування ПДВ за грудень 2010 року на суму 22 294 грн.

На підставі зазначеного акту, податковим органом було прийняте податкове повідомлення - рішення № 0000210700 від 27.04.2011 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 22 294 грн., та застосовано штрафні (фінансові) санкції в розмірі 1 грн.

За доводами відповідача Договір на надання послуг з комплексного прибирання та інших послуг № 630 від 21.11.2010 року (надалі - Договір), укладений між ТОВ «Компанія «СПО» та позивачем є нікчемним. Таку позицію податковий орган обґрунтовує тим, що за наслідками перевірки контрагента позивача встановлено, що діяльність ТОВ «Компанія «СПО» має ознаки фіктивності, що в свою чергу ставить під сумнів факт належного декларування ним податків по здійснюваних операціях.

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з неправомірності оскаржуваного податкового повідомлення - рішення в частині визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 21 896,49 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Пункт 1.8 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» (надалі - Закон) містить загальні норми щодо самого поняття «бюджетне відшкодування» та джерел його формування для подальшого використання та не передбачає, що кошти повертаються платнику податку лише за умови сплати такого податку його контрагентами.

Відповідно пп. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 Закону, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

За змістом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 цього Закону, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду

зокрема у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

При цьому, згідно пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Отже, наявність у платника податку (позивача у справі) виданих йому податкових накладних і сплата вартості отриманих послуг з ПДВ є достатніми підставами для визначення податкового кредиту з урахуванням підтвердження реального здійснення господарської операції.

Згідно Договору, укладеного позивачем із ТОВ «Компанія «СПО», останнім були надані послуги прибирання будівлі терміналу згідно Додатку № 1, а ТОВ «НЬЮ, СИСТЕМС АМ» прийняло та сплатило зазначені послуги.

Надання послуг за Договором підтверджується, наявними в матеріалах справи первинними документами: актом здачі - прийняття виконаних робіт (надання послуг) № 67 від 31.12.2010 року, перелік яких містить Додаток № 1 до Договору, (а. с. 23) та податковою накладною № 90 від 31.12.2010 року (а. с. 22).

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що господарські операції позивача з його контрагентом мали реальний характер.

При цьому, колегія судів відхиляє доводи відповідача з приводу нікчемності укладеного позивачем із ТОВ «Компанія «СПО» правочину, враховуючи наступне.

Так, викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» не надають податковим органам повноважень на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначається Законом України «Про державну податкову службу в Україні» та ПК України. Зазначені нормативно - правові акти не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства та повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Тобто, законодавець з 01.01.2011 року виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Таким чином, повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до компетенції судових органів.

Крім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України обов'язково має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. При цьому, доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять наявність обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України.

Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочин, вчинений позивачем, відповідач кваліфікує як такий, що не направлений на реальне настання правових наслідків, а отже визнає його нікчемним. Проте, за приписами ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Між тим, відповідачем не наведено посилань на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, відповідач невірно застосовує норми чинного законодавства України в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів.

Послання відповідача на передчасність здійснення бюджетного відшкодування заявленої позивачем суми, у зв'язку з тим, що діяльність контрагента позивача має ознаки фіктивності, що в свою чергу ставить під сумнів факт належного декларування ним податків по здійснюваних операціях, колегією суддів відхиляються, враховуючи наступне.

Згідно ст. 61 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Тому несплата контрагентами позивача до бюджету сум ПДВ не може впливати на результати діяльності підприємства - позивача і не може бути підставою для притягнення позивача до відповідальності у вигляді зменшення бюджетного відшкодування з ПДВ.

Відповідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 19 Конституції України). Чинне законодавство, зокрема, Закон «Про податок на додану вартість» та ПК України, не встановлюють обов'язки покупця сплачувати ПДВ ще й до бюджету, якщо такий податок не буде сплачено продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця у складі ціни товару (послуг).

Отже, сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі в разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця та суму бюджетного відшкодування.

Так, відповідно в п.57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес» АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі.

Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Таким чином, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, відповідно до зазначеного рішення Європейського суду з прав людини є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо неправомірності оскаржуваного податкового повідомлення - рішення в частині визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 21 896,49 грн.

Таким чином, колегія суддів, підтверджує, що при прийнятті судового рішення у справі суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 197, п.1 ч.1 ст. 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі м. Харкова залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 03.11.2011р. по справі № 2а-8359/11/2070 в частині задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю " Нью системс АМ" залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя (підпис)Шевцова Н.В.Судді(підпис) (підпис) Макаренко Я.М. Мінаєва О.М. ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Шевцова Н.В.