Постанова № 24597679, 07.06.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" червня 2012 р. Справа № 5019/2565/11

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН"на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 06.03.12у справі№5019/2565/11за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН"до1.Публічного акціонерного товариства "Острозьке хлібоприймальне підприємство" 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Полісся-Агро"про визнання недійсною угоди, визнання права власності та витребування майна

В судовому засіданні взяли участь представники: від позивача: Голубенко Д.К. -за дов. від 28.12.11;

від відповідача-1: не з'явилися, проте, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги;

від відповідача-2: не з'явилися, проте, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським підприємством "НІБУЛОН" у листопаді 2011 року заявлений позов до Публічного акціонерного товариства "Острозьке хлібоприймальне підприємство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Полісся-Агро" про: 1) визнання недійсною угоди від 01.02.10 №52, укладеної між відповідачами; 2) визнання за позивачем права власності на 834 тонн зерна ячменю загальною вартістю 1 384 440,00 грн; 3)витребування у відповідача-2 на користь позивача 834 тонни зерна ячменю. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що на підставі договору поставки від 03.10.07 № 200/2007,

Доповідач: Добролюбова Т.В.

укладеного між позивачем та ТОВ "Вента Київ", ним придбано зерно ячменю 3-го класу врожаю 2007 року у кількості 1 737 143 кг, яке зберігалося у зерносховищах відповідача-1 згідно договору зберігання зерна від 03.10. 07 № 51. Позивач зазначав, що відповідач-1, не будучи власником зерна і без його згоди, уклав з відповідачем-2 угоду від 01.02.10 № 52, за умовами якої передав останньому 834 тонни зерна ячменю, яке належало позивачеві. На думку позивача, вказана угода укладена всупереч приписам статті 658 Цивільного кодексу України, а тому має бути визнана недійсною на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України. Водночас, позивач зауважував на тому, що відповідачем-2 його право власності на спірне зерно не визнається. При цьому, позивач посилався на приписи статей 6, 15, 16, 316, 321, 387, 392, 1212, 1213 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Рівненської області від 04.01.12, ухваленим суддею Крейбух О.Г., позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсною угоду від 01.02.10 №52, укладену між відповідачами. Суд першої інстанції установив, що оспорювана угода укладена всупереч вимог статей 658, 716 Цивільного кодексу України, оскільки договором від 03.10.07 №51 не передбачалось право зберігача на розпорядження прийнятим на зберігання зерном. В частині вимог про визнання права власності та витребування зерна судом відмовлено, з посиланням на те, що постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22.06.11 у іншій справі №14/181 відповідачем-1 вже відшкодовано позивачеві 1423305,01грн збитків, спричинених втратою Публічним акціонерним товариством "Острозьке хлібоприймальне підприємство" 834,8 тонн зерна ячменю, переданого на зберігання за договором від 03.10.07. Відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що порушене право позивача було захищене шляхом звернення з позовом про стягнення збитків. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 203, 213, 655, 658, 715, 716, 950, 951 Цивільного кодексу України, статей 33, 34 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні".

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:Тимошенко О.М.- головуючого, Огороднік К.М., Коломис В.В., постановою від 06.03.12, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення.

Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "НІБУЛОН" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності та витребування зерна і прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі. В обґрунтування касаційної скарги, скаржник посилається на порушення судами обох інстанцій приписів статей 3, 41 Конституції України, статей 216, 316, 321, 387, 543, 1190 Цивільного кодексу

України, статей 34, 43 Господарського процесуального кодексу України. На думку скаржника, суди не встановили власника спірного зерна та безпідставно не застосували правові наслідки недійсності угоди шляхом витребування у відповідача-2 цього зерна. Також, скаржник наголошує, що наявність постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 22.06.11 у іншій справі №14/181 не є перешкодою для звернення з позовом до відповідача-2, враховуючи те, що саме у останнього виник обов'язок з повернення спірного зерна за недійсною угодою.

Від Публічного акціонерного товариства "Острозьке хлібоприймальне підприємство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Полісся-Агро" відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., та пояснення присутнього у судовому засіданні представника позивача, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами норм матеріального і процесуального права. Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 03.10.07 між Відкритим акціонерним товариством "Острозьке хлібоприймальне підприємство" - зерновий склад, та Товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське підприємство "Нібулон" -поклажодавцем, укладено договір №51 про відповідальне зберігання зерна. Судами також установлено, що факт передачі зерна поклажодавцем на зберігання ВАТ "Острозьке ХПП", підтверджується складською квитанцією від 18.10.07 АС № 521665. Водночас, як установлено судами, 01.02.10 Публічне акціонерне товариство "Острозьке хлібоприймальне підприємство" - продавець, уклало з Товариством з обмеженою відповідальністю "Полісся-Агро"-покупцем, угоду № 52, за умовами якої, з метою освіження, покупець зобов'язався за плату прийняти від продавця зерно ячменю врожаю 2007 року в кількості 834 тонн за ціною 800,00 грн./тн. Факт передачі цього зерна відповідачеві-2 підтверджується видатковою накладною від 02.02.10 № 25 та податковою накладною від 02.02.10 № 641. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН" до Публічного акціонерного товариства "Острозьке хлібоприймальне підприємство" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Полісся-Агро" про: 1) визнання недійсною угоди від

01.02.10 №52, укладеної між відповідачами; 2) визнання за позивачем права власності на 834 тонн зерна ячменю загальною вартістю 1 384 440,00 грн; 3)витребування у відповідача-2 на користь позивача 834 тонн зерна ячменю. Cудові рішення у справі переглядаються в оскаржуваній частині, а саме, щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності та витребування зерна у відповідача-2. Право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України. Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання. Згідно зі статтею 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової шкоди. Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Судами попередніх інстанцій установлено, що угода від 01.02.10 укладена з порушенням вимог статей 658, 716 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим є недійсною на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України. В цій частині судові рішення у справі не оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються. Згідно зі статтею 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України унормовано, що у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом. Реституція як спосіб захисту цивільного права, частина 1 статті 216 Цивільного кодексу України, застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на

виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена стороні недійсного правочину. Отже, в силу вимог пункту 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України застосування двосторонньої реституції за угодою від 01.02.10 на вимогу позивача не призведе до поновлення його права, оскільки така реституція полягає у покладанні не на позивача, який не є стороною недійсного правочину, а виключно на сторони недійсного правочину обов'язку повернути одна одній все одержане на виконання цього правочину. Викладеним спростовується твердження скаржника про незаконність не застосування судами правових наслідків недійсності угоди шляхом витребування у відповідача-2 на його користь спірного зерна. Водночас, як установлено судами попередніх інстанцій, постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22.06.11 у іншій справі №14/181 було задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "Нібулон" до Публічного акціонерного товариства "Острозьке ХПП" та стягнуто з останнього на користь позивача 1 423 305, 01 грн - збитків, завданих втратою відповідачем спірного зерна, переданого позивачем на зберігання. Окрім цього, як правильного зазначено судами обох інстанцій, позивачеві як власнику, права якого порушені, було відшкодовано завдану йому майнову шкоду шляхом стягнення збитків, про що свідчить постанова Рівненського апеляційного господарського суду від 22.06.11 у справі №14/181. Таким чином, висновок судів про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання права власності на зерно та витребування його у відповідача -2 визнається правомірним. Інші доводи, викладені в касаційній скарзі також не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки не спростовують установлених апеляційним судом обставин справи та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції, адже, відповідно до частини 2 цієї статті касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Відтак, підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції та задоволення касаційної скарги не вбачається.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 06.03.12 у справі №5019/2565/11 залишити без змін.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "НІБУЛОН" залишити без задоволення.

Головуючий Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець