Рішення № 24486696, 05.06.2012, Господарський суд Автономної Республіки Крим

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 322

РІШЕННЯ

Іменем України

05.06.2012Справа №5002-32/973-2012

Господарський суд Автономної Республіки Крим у складі судді Гризодубової А.М.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом - Малого підприємства «Каштак» (вул. Євпаторійська, 51-В, с. Уютне, Сакський район, АР Крим, 96555, ідентифікаційний код 20732544)

до відповідача - Державного підприємства «Євпаторійський морський торговельний порт» (пл. Моряків, 1, м. Євпаторія, АР Крим, 97416, ідентифікаційний код 01125583)

про стягнення 73 199,00 грн.

за зустрічним позовом - Державного підприємства «Євпаторійський морський торговельний порт» (пл. Моряків, 1, м. Євпаторія, АР Крим, 97416, ідентифікаційний код 01125583)

до відповідача - Малого підприємства «Каштак» (вул. Євпаторійська, 51-В, с. Уютне, Сакський район, АР Крим, 96555, ідентифікаційний код 20732544)

про визнання договору недійсним

За участю представників:

від позивача (за первісним позовом) - ОСОБА_2, представник за довіреністю № 30 від 01.03.2012р., ОСОБА_3, представник за довіреністю № 1 від 04.01.2012р.

від відповідача (за первісним позовом) - ОСОБА_4, представник, довіреність № 43 від 05.01.2012р.

Представникам роз'яснено права і обов'язки передбачені статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, зокрема право відводу судді, відповідно до статті 20 Господарського процесуального України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано.

Суть спору: Мале підприємство «Каштак» звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Державного підприємства «Євпаторійський морський торговельний порт», в якому просить стягнути суму основної заборгованості в розмірі 71 771,62 грн. за договором управління майном, суму інфляційних витрат у розмірі 503,00 грн., 3% річних у розмірі 844,00 грн.

Ухвалою господарського суду від 27.03.2012 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 03.04.2012 року, про що сторони були своєчасно та належним чином повідомлені.

Розгляд справи відкладався в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України. Строк розгляду справи був продовжений в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідач у судовому засіданні 24.04.2012р. надав зустрічну позовну заяву, в якій просить визнати недійсним договір № 76 про управління майном, укладений 12 серпня 2011 року між Малим підприємством «Каштак» та державним підприємством «Євпаторійський морський торговельний порт».

Ухвалою Господарського суду АР Крим від 24.04.2012р. зустрічну позовну заяву прийнято до розгляду разом із первісним позовом.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем обов'язків за договором управління майном № 76 в частині повної та своєчасної оплати винагороди установнику управління, внаслідок чого за відповідачем утворилась заборгованість, що і стало приводом для звернення позивача до суду із позовом про стягнення вказаної заборгованості у примусовому порядку.

Відповідач проти задоволення первісного позову заперечував, мотивуючи недоведеністю виконаних робіт на заявлену позивачем суму відсутністю первинних документів, що підтверджують її розмір.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані відсутністю у спірному договорі зазначення цільового призначення майна, особи, на яку покладається обов'язок обліку перевантажених вантажів. Крім того, відповідач зазначив, що договір не передбачає плати за управління майном, тобто відповідач вважає, що договір укладений в порушення вимог діючого законодавства, що є підставою для визнання його недійсним.

Позивач проти задоволення зустрічних позовних вимог заперечував, вважаючи їх необґрунтованими.

У судовому засіданні 05.06.2012р. позивачем за первісним позовом було заявлено усне клопотання про призначення судової економічної експертизи з підстав того, що ДП «Євпаторійський морський торговельний порт» добровільно не надає первинну документацію, яка б підтвердила наявність заборгованості, що є предметом первинного позову. Суд відмовив в задоволенні клопотання, у в зв'язку із його необґрунтованістю, та невідповідністю підстав визначених позивачем в його обґрунтування, вимогам статті 41 Господарського процесуального кодексу України, якою визначено підстави призначення і проведення судової експертизи.

Дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд -

ВСТАНОВИВ:

12.08.2011р. між Малим підприємством «Каштак» (Установник Управління) та Державним підприємством «Євпаторійський морський торговельний порт» (Управитель) укладений договір управління майном № 76 ( а.с. 8-12).

За своєю правовою природою, зазначений договір є договором управління майном.

У відповідності до пункту 1 статті 1029 Цивільного кодексу України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

У відповідності до пункту 2.1 договору, плата за управління майном, що належить до сплати управителю, встановлюється в розмірі різниці від суми вигоди, яка залишилась після відрахування обов'язкової вигоди, вказаної в пункті 1.7 за погодженням з установником управління.

В разі якщо в результаті управління майном управитель не отримає вигоди, вказаної в пункті 1.7, то управитель компенсує брак суми обов'язкової вигоди за рахунок власних коштів та не отримує ніякої винагороди.

У відповідності до пункту 1.7 договору, щомісячний розмір вигоди складається з розрахунку 3 грн. за кожну перевантажену тону вантажу та перераховується Управителем до 20 числа місяця, наступного за звітним.

Статтею 1034 Цивільного кодексу України вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління.

Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

При цьому, майново-господарськими, згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України, визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналогічне положення закріплено в частині 7 статті 193 Господарського кодексу України.

Згідно статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, детально дослідивши договірні взаємовідносини сторін, суд дійшов висновку, що у відповідності до умов договору, позивач мав право на отримання обов'язкової вигоди - 3 грн. за кожну завантажену тону, тоді як відповідач, в якості плати за управління майном, мав би отримати суму, яка дорівнює загальному прибутку за мінусом обов'язкової вигоди.

Позивачем заявлено до стягнення суму 71 771, 62 грн. за період серпень -жовтень 2011 року.

В якості документального обґрунтування цієї суми позивач надав акт виконаних робіт від 31.10.2011р. ( а.с. 15), рахунок на оплату ( а.с. 16), акт звірки ( а.с.18), які не підписані збоку відповідача, отже не можуть слугувати доказом, в розумінні вимог діючого законодавства, наявності заборгованості.

Крім того, позивач у письмових поясненнях на позов зазначає, що у відповідності до пункту 1.5 договору, він залишається власником та надає своїх спеціалістів для роботи на техніці. Отже у позивача була наявна конкретна інформація щодо виконаних робіт.

Проте, слід зауважити, що жодного документу на підтвердження фіксування обсягу виконаних робіт у матеріалах справи немає, таким чином відсутнє документальне обґрунтування та підтвердження вірного нарахування позивачем суми заборгованості.

Крім того, не можуть бути прийняті й посилання позивача на фактичне визнання суми боргу відповідачем у листі № 113 від 23.01.2012р. ( а.с. 69), оскільки як вбачається з зазначеного листа відповідач наголосив на відсутності первинних документів, як на підставу залишення даного листа без розгляду, отже, навпаки, ставив суму, пред'явлену до сплати, під сумнів.

Більш того, в матеріалах справи наявні акт виконаних робіт за вересень 2011р. на суму 83 126, 50 грн. ( а.с. 99), акт виконаних робіт за серпень 2011р. на суму 15 835, 50 грн. (а.с. 102), які підписані з боку відповідача та оплачені, що підтверджується виписками банку по розрахунках за договором на вказані суми.

Суд звертає увагу, на те, що позивач визначив період заборгованості з серпня 2011р. по жовтень 2011р., тоді як свідчать матеріали справи, виконані в серпні та вересні роботи відповідачем оплачені.

Крім того, підписання актів виконаних робіт відповідачем свідчить про визнання ним обов'язків за договором, та наявність наміру їх виконувати. Проте саме акт виконаних робіт за жовтень 2011 року відповідач відмовився підписувати у зв'язку із відсутністю первинних документів, що обґрунтовують розмір суми, зазначеної в акті, тоді як позивачем не надано і досі таких документів.

Окремо суд звертає увагу на рішення №3/1 від 03.01.2007р. Державної Азово-Черноморської екологічної інспекції «Про тимчасову заборону (зупинення робіт) ДП «Євпаторійський морський торговельний порт» з видобування піску з озера Донузлав», ДП «Євпаторійський морський торговельний порт» тимчасово заборонено з 04.01.2007р. виробництво робіт по видобутку піску в озері Донузлав, розробці Північно-Західної та Південно-Східної ділянок, у відповідності зі статтями 125,126 Земельного кодексу України.

На час розгляду справи по суті, зазначене рішення не скасоване.

Більш того, Наказом державної служби геології та надр України від 30.09.2011р. зупинено дію спеціальних дозволів на користування надрами згідно з переліком, наведеним у додатку 1 до цього наказу, зокрема й Державному підприємству «Євпаторійський морський торгівельний порт» (а.с.119,120), та поновлено наказом №137 Державної служби геології та надр України лише 09.04.2012р. (а.с.121).

У в зв'язку із чим, за відсутності первинної документації, що підтверджує факт видобичі піску на умовах договору управління майном №76 від 12.08.2011р. в період дії зазначеної заборони, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення суми позивачем не доведені, а отже, відсутні законні підстави для задоволення позову.

Стосовно зустрічних позовних вимог, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідач зазначає, що вважає укладений між сторонами договір таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства.

Проте, слід звернути увагу на те, що як вже зазначено вище, відповідачем умови договору все ж таки виконувались, а вимога про визнання його недійсним з'явилась лише тоді, коли позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості.

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 6 листопада 2009 року № 9).

Отже, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, господарський суд, повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством для доведення такого роду фактів.

Приписами статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, як того вимагає пункт 2 статті 203 Цивільного кодексу України.

У відповідності до пункту 3 наведеної статті волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. (пункт 4).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. (як то зазначено в пункті 5 статті 203 ЦК).

Так, відповідач у зустрічному позові посилається на те, що договором управління не встановлено яке цільове призначення майна та яким чином управитель може використати його, тоді як пунктом 1.1 договору встановлено, що використання майна не за призначенням відповідно до умов цього договору забороняється, пунктом 5.1 договору встановлено, що управитель зобов'язаний використовувати передане майно лише відповідно до його призначення. Отже відповідач вважає, що це порушує норми статті 396 Цивільного Кодексу України в сенсі захисту права власності.

Так у відповідності до приписів статті 396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Проте, суд не погоджується із доводами відповідача з огляду на те, що використання об'єкту за призначення будь-яким чином порушує право володіння відповідача. Крім того, сторони є вільними в укладанні договору, пункти про використання об'єкту за призначення не суперечать нормам діючого законодавства, а отже порушенням в розумінні статті 203 Цивільного кодексу України вважатись не можуть.

Посилання на не зазначення у договорі особи, на яку покладається обов'язок обліку перевантажених вантажів, як на підставу визнання договору недійсним, також не можуть бути прийняті судом, оскільки таке зазначення не є обов'язковим та його відсутність не суперечить нормам Закону.

Крім того, відповідач зазначив, що договір не передбачає плати за управління майном, яка відноситься до істотних умов договору.

З цього приводу суд вважає за необхідне зауважити, що у відповідності до статті 1035 Цивільного кодексу України істотними умовами договору управління майном є перелік майна, що передається в управління, розмір і форма плати за управління майном.

У відповідності до пункту 8 статті 181 Господарського кодексу України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Крім того, плата за управління майном встановлена пунктом 2.1 Договору, а незазначення фіксованої суми в цьому пункті не твердить про відсутність умови оплати в договорі.

За таких обставин, суд дійшов висновку про необґрунтованість зустрічних позовних вимог.

Судові витрати підлягають розподілу у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні 05.06.2012р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 06.06.2012р.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, статтями 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. В задоволенні первісного позову відмовити.

2. В задоволенні зустрічного позову відмовити.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України. Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Господарського суду

Автономної Республіки Крим Гризодубова А.М.