Рішення № 24402420, 01.06.2012, Господарський суд Волинської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" травня 2012 р. Справа № 5004/417/12

За позовом Військового прокурора Луцького гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Військової частини А-0780, м. Львів

до відповідачів: Ковельської районної державної адміністрації, м. Ковель;

Ковельського спеціалізованого лісогосподарського акціонерного товариства "Тур", м. Ковель

про визнання недійсним розпорядження Ковельської РДА №41 від 31.05.2005р. та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою

Суддя: Кравчук А. М.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність від 22.11.2011 року №173/147/438-ЮС

від відповідачів: від Ковельської РДА -ОСОБА_2, довіреність від 07.05.2012 року №0952/24/2-12, від Ковельського СЛАТ «Тур»- ОСОБА_3, доручення від 29.07.2011 року

в судовому засіданні взяв участь: Гончар Б.С. -помічник військового прокурора Луцького гарнізону

Відповідно до ст. 20 Господарського процесуального кодексу України роз'яснено право відводу судді. 10 травня 2012 року позивач - Військова частина А-0780 подав заяву про відвід судді Кравчук А.М. від розгляду справи №5004/417/12. Ухвалою суду від 10.05.2012 року заява військової частини А0780 про відвід судді Кравчук А.М. від розгляду справи №5004/417/12 залишена без задоволення. На підставі ст. ст. 22, 29 ГПК України роз'яснено процесуальні права та обов'язки учасників судового процесу.

В судовому засіданні 10.05.2012 року оголошувалась перерва до 30.05.2012 року.

Суть спору: військовий прокурор Луцького гарнізону звернувся з позовом в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі військової частини А-0780 та просить визнати нечинним та скасувати розпорядження Ковельської районної державної адміністрації від 31.01.2005р. № 41 "Про підтвердження права землекористування Ковельським спеціалізованим лісогосподарським акціонерним товариством "Тур", визнати нечинним та скасувати державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 22.07.1994р. №001718 серії ІІ-ВЛВ.

Вимоги військового прокурора, що підтримані позивачем у відзивах на позовну заяву, зокрема, у відзиві від 28.04.2012 року, від 29.05.2012 року обгрунтовані тим, що згідно акту на право користування землею, виданого виконавчим комітетом Волинської обласної ради депутатів трудящих, військовій частині 21825 надано в постійне користування на території Ковельського району Волинської області 24157,7 га землі станом на 01.11.1968 року. Рішенням Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23 спірну земельну ділянку передано відповідачу - Ковельському спеціалізованому лісогосподарському акціонерному товариству „Тур" та видано Державний акт на право постійного користування землею. Проте, рішенням Вищого арбітражного суду України від 29.04.1998р. по справі №13/6 вказане рішення визнано недійсним. А рішенням господарського суду м. Києва від 23.05.2003 року у справі №32/288 визнано недійсним розпорядження Волинської ОДА №175 від 12.04.2002 року, яким підтверджено право користування спірною земельною ділянкою за відповідачем. Таким чином, на думку прокурора та позивача, у Ковельської райдержадміністрації були відсутні правові підстави для видання розпорядження 31.01.2005р. № 41 "Про підтвердження права землекористування Ковельським спеціалізованим лісогосподарським акціонерним товариством "Тур" , що відбулося всупереч положень ст. 149 ЗК України за відсутності на те рішення КМУ та відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою.

СЛАТ «Тур»у відзиві від 11.01.2011 року, Ковельська райдержадміністрація у запереченні від 06.01.2011 року стверджують, що посилання позивача на те, що відповідно до ст. 13 ЗК України розпорядження землями державної власності належить лише до повноважень Кабінету Міністрів України не відповідає дійсності і є свідомим перекрученням справжнього змісту цієї норми матеріального права. Відповідно до п. "а" названої статті до повноважень Кабінету Міністрів України відноситься розпорядження землями державної власності в межах, визначених ЗК України. Згідно з ч. 7 ст. 122, ч.9 ст. 149 та ч. 2 ст. 150 ЗК України Кабінет Міністрів України розпоряджається ділянками державної власності тільки у випадках вилучення: ріллі; багаторічних насаджень для несільськогосподарських потреб; лісів першої групи площею понад 10 гектарів; земельних ділянок природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення; особливо цінних земель. Ні під одну з цих категорій земель лісові ділянки, передані в постійне користування Ковельському СЛАТ "Тур", не підпадають, що є підтвердженням того, що ніхто інший, а саме районна державна адміністрація, як орган виконавчої влади, вправі приймати рішення щодо розпорядження цими ділянками.

Відповідачі вважають, що Ковельська районна державна адміністрація підтверджуючи своїм розпорядженням право землекористування спірною земельною ділянкою та визнавши чинним Державний акт на землю, не вийшла за межі наданих їй прав і повноважень, оспорюване розпорядження повністю відповідає вимогам чинного законодавства.

Також відповідач -СЛАТ «Тур» у відзиві від 04.05.2012 року з врахуванням постанови ВГСУ від 22.03.2012 року, просить у позові відмовити, посилаючись на те, що правонаступництво позивача військової частини 21825, якій була надана земельна ділянка, матеріалами справи не доведено. Вилучення спірної ділянки у попереднього землекористувача здійснювалось у відповідності до ЗК України -внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки, про що, на думку відповідача, свідчить постанова спільного засідання колегії Держкомзему України та Міністерства оборони України від 23.11.1993р. №8/11, якою з території полігону підлягало передачі в народне господарство 10 027 га земельної ділянки. Крім того, відповідач додає до матеріалів справи копію листа Центрального квартирно -експлуатаційного управління МО України від 09.02.1995 року про надання дозволу на передання земельної ділянки Ковельському СЛАТ «Тур». Також відповідач стверджує, що оспорюване розпорядження №41 є актом індивідуальної дії, який виданий компетентним органом та не порушує інтересів позивача, тому немає підстав для визнання його недійсним.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та встановивши дійсні обставини справи суд дійшов висновку про відмову в позові. При цьому суд виходив з наступного.

Прокурор у позовній заяві посилається на ст.2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», відповідно до якої визначення порядку вилучення і передачі військового майна до сфери управління місцевих органів виконавчої влади належить до компетенції Кабінету Міністрів України.

Проте, згідно ст. 1 цього закону військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Земельні ділянки не відносяться до військового майна та надаються для потреб Збройних Сил України лише в користування.

Порядок надання в користування земель регулюється, зокрема, Положенням про порядок надання в користування земель для потреб Збройних Сил України, що затверджене наказом Міністра оборони України №483 від 22.12.1997 року, відповідно до якого (п. 15, 16, 19) надання в користування земельних ділянок для потреб Збройних Сил України здійснюється в порядку, передбаченому статтею 19 Земельного кодексу України. Відведення земельних ділянок проводиться на підставі рішень Рад, які в межах своєї компетенції надають в користування землі. Земельні ділянки для потреб Збройних Сил України надаються в постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідними радами.

Справа слухалась неодноразово.

Останнім рішенням господарського суду Волинської області від 13.09.2011 року №5004/1372/11 у позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 22.03.2012 року рішення господарського суду Волинської області від 13.09.2011 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.11.2011 року у справі №5004/1372/11 скасовано з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Волинської області.

ВГСУ у постанові від 22.03.2012 року зазначив, що суди не перевірили дотримання законодавчих процедур вилучення та розпорядження спірною земельною ділянкою, звернувши увагу судів на те, що підстави припинення і переходу права на землю встановлені Главою 3 Земельного Кодексу України 1990 року, Главою 22 Земельного кодексу України 2001 року; цими ж кодексами унормовані повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин, порядок встановлення та зміни категорії земель а також порядок надання земель у постійне користування після їх вилучення з постійного користування попереднього землекористувача; суди не дали певним доказам оцінки з тієї точки зору чи є останні належними і допустимими доказами припинення права постійного користування землею. Судами не було дано оцінки доводам прокурора з посиланням на матеріали справи про визнання недійсним рішенням Вищого Арбітражного Суду України від 29.04.1998 року у справі № 13/6 (т.1 а.с.14) рішення Волинської обласної ради від 17.03.1994 року №17/23 "Про передачу земель військової частини 21343 /Ковельський р-н с.Поворськ/", на підставі якого Ковельському СЛАТ "Тур" було видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою №001718 серії ІІ-ВЛ від 22.07.1994 року. Матеріали справи не містять доказів припинення ВЧ 21825, що ВЧ 21825 мала ознаки юридичної особи. Суди послалися на факти, встановлені у рішенні Вищого Арбітражного Суду України від 29.04.1998 року у справі № 13/6 за позовом Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі в/ч-А3822 до Волинської обласної ради про визнання недійсними актів, не врахувавши, що рішення у цьому спорі постановлено не між тими ж сторонами. Суди також послалися на лист Центрального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України від 09.02.1995 року, копія якого відсутня в матеріалах справи. Суди надали доказової сили даним, які не свідчать про ухвалення компетентними органами рішення про вилучення спірної земельної ділянки із користування військових формувань Міністерства оборони, оскільки такий порядок (вилучення від користувачів на підставі рішень компетентних органів) було передбачено нормами Глави 4 Земельного кодексу України 1990 року (ст.ст.31, 32). Посилаючись на довідку Управління земельних ресурсів суд не наводить номеру і дати її видачі, а також не констатує станом на яку дату управлінням надані відповідні відомості. В матеріалах справи відсутні як рішення Арбітражного суду Волинської області від 22.06.1994 року, так і докази його чинності. Суди не врахували, що підтвердження раніше наданого права не відповідає встановленому у законодавстві порядку надання земельної ділянки у користування (ст.123 Земельного кодексу України 2001 року), із змісту розпорядження (т.1 а.с.13) вбачається його прийняття з тих підстав, що рішення про визнання спірного Державного акта на право постійного користування землею Ковельському СЛАТ "Тур" (Державний акт від 22.07.1994 року серія ВЛ №001718) недійсним не визнавалось.

Відповідно до ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

На виконання постанови ВГСУ від 22.03.2012 року лист Центрального квартирно -експлуатаційного управління МОУ від 09.02.1995 року витребуваний у сторін і долучений до матеріалів справи (Т.3, а. с. 41).

Судом направлено запит до Державного архіву Волинської області про надання копії рішення виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів №12/28 від 01.11.1968 року про передачу в постійне користування військовій частині 21825 (інженерно -аеродромна служба тилу) земельної ділянки площею 24157,7 га на території Ковельського району.

Відповідно до наданого на запит суду рішення звуженого засідання виконкому Волинської обласної ради депутатів трудящих №12/28 від 11.11.1968 року «Про закріплення в постійне користування земельної ділянки площею 24157,7 га за військовою частиною 21825»(Т.3, 14) виконавчим комітетом Волинської обласної ради депутатів трудящих військовій частині 21825 був виданий Державний акт №XII-1-5 на право постійного користування земельною ділянкою площею 24157,7 га, в складі якої знаходиться і спірна земельна ділянка площею 10027 га. (Т.1, а. с. 10-11).

Рішення звуженого засідання виконкому Волинської обласної ради депутатів трудящих №12/28 від 11.11.1968 року «Про закріплення в постійне користування земельної ділянки площею 24157,7 га за військовою частиною 21825»не скасоване, не визнане недійсним в судовому порядку.

Відповідно до ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Згідно ст. ст. 1, 2 Закону України «Про використання земель оборони»землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Рішенням Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23 спірну земельну ділянку передано відповідачу - Ковельському спеціалізованому лісогосподарському акціонерному товариству „Тур" та видано Державний акт на право постійного користування землею.

Рішенням Вищого арбітражного суду України від 29.04.1998 року у справі №13/6 рішення Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23 визнано недійсним.

Як вбачається з рішення Вищого Арбітражного суду України №13/6 від 29.04.1998 року, підставою для визнання недійсним рішення Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23 були дві наступні обставини:

а) прийняттям зазначеного рішення обласна Рада перевищила свої повноваження, оскільки за чинним на той час Земельним кодексом України від 18.02.1990 року ( ч.5 ст.31) це рішення повинна була приймати Верховна Рада України;

б) при наданні земельної ділянки іншому землекористувачеві (тобто Ковельському СЛАТ "Тур") не було проведено її вилучення та взяття згоди від попереднього землекористувача.

Розпорядженням Волинської ОДА №175 від 12.04.2002 року підтверджено право користування спірною земельною ділянкою за відповідачем.

Рішенням господарського суду м. Києва від 23.05.2003 року у справі №32/288 розпорядження Волинської ОДА №175 від 12.04.2002 року скасовано, оскільки визнане недійсним рішення Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23 та відпала законна підстава постійного користування і Державний акт на право постійного користування землею втратив чинність.

Не зважаючи на це, 31.01.2005 року Ковельською районною державною адміністрацією прийнято розпорядження №41 "Про підтвердження права землекористування Ковельського спеціалізованого лісогосподарського товариства "Тур", п.1 якого визнано чинним Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 10027 га, серії ІІ-ВЛ №001718 (за винятком зазначеної в ньому площі мішенного поля), виданий 22.07.1994 року Ковельському спеціалізованому лісогосподарському акціонерному товариству "Тур".

Розпорядження Ковельської РДА №41 від 31.01.2005 року є аналогічним скасованому господарським судом м. Києва розпорядженню Волинської ОДА №175 від 12.04.2002 року.

Розпорядження Ковельської РДА №41 від 31.01.2005 року підтверджує раніше надане СЛАТ «Тур»право постійного користування земельною ділянкою з тих підстав, що рішення про визнання недійсним Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою СЛАТ «Тур»ні Вищий господарський суд, ні інші суди не приймали.

Відповідно до статті 123 ЗК України 2001 року надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Підтвердження раніше наданого права не відповідає встановленому у законодавстві порядку надання земельної ділянки у користування (ст. 123 ЗК України 2001 року).

Відповідно до діючого станом на дату видачі цього акта законодавства, надання земельної ділянки у користування здійснювалось виключно на підставі рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Сам по собі державний акт на право постійного користування земельною ділянкою лише засвідчує право користування, яке виникло у встановленому законом порядку. Державний акт виданий на підставі рішення Волинської обласної ради від 17.03.1994 року № 17/23, яке визнане нечинним рішенням Вищого арбітражного суду України від 29.04.1998р. по справі №13/6.

Згідно листа від 28.05.2012 року №1561 та довідки від 22.05.2012 року №1529 Управління Держкомзему у Ковельському районі (Т.3, а. с. 66,67) земельні ділянки в межах Поворської та Кричевичівської сільських рад, що перебувають в користуванні СЛАТ «Тур»відносяться до земель лісогосподарського призначення.

Проте, така інформація надана станом на 01.01.2012 року. Щодо зміни цільового призначення земель жодних пояснень та доказів до матеріалів справи не долучено.

Отже, Ковельською РДА не доведена правомірність дій при прийняті спірного розпорядження, а СЛАТ «Тур»- право постійного користування земельною ділянкою.

Підстави припинення і переходу права на землю встановлені главою 3 ЗК України 1990 року. Відповідно до ст. 27 цього кодексу право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі: добровільної відмови від земельної ділянки; закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; нераціонального використання земельної ділянки; використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; використання землі не за цільовим призначенням; невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу. Припинення права користування землею у випадках, передбачених пунктами 1 - 8 частини першої та частиною третьою цієї статті, провадиться у межах населених пунктів відповідною Радою народних депутатів, за межами населених пунктів - сільською, селищною, районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів, а у випадку, передбаченому пунктом 9 частини першої цієї статті, - за рішенням Ради народних депутатів, що має право вилучати земельні ділянки.

Відповідно до ст. 29 ЗК України 1990 року припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів.

Згідно ст. 31 цього ж кодексу вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів.

Повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин, порядок встановлення та зміни категорії земель, порядок надання земель у постійне користування після їх вилучення з постійного користування попереднього землекористувача унормовані главою 22 ЗК України 2001 року.

Відповідно до статті 141 ЗК України 2001 року підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Згідно з частинами 3, 4 ст. 142 ЗК України 2001 року припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Докази добровільної відмови землекористувача в порядку, визначеному ЗК України, рішення власника про припинення права користування земельною ділянкою в матеріалах справи відсутні.

Відповідачі стверджують, що в даному випадку не було вилучення земельної ділянки, а добровільна відмова від неї, проте докази на підтвердження такої відмови не надали.

Лист від 09.02.1995 року (Т.3, а. с. 41), постанова спільного засідання колегії Держкомзему України та Міністерства оборони України від 23.11.1993р. №8/11, якою з території полігону підлягало передачі в народне господарство 10 027 га земельної ділянки, довідка з питань передачі в народне господарство земель військової частини 21343, лист командиру військової частини 18466 від 08.02.1994 року, протокол від 06.05.1994 року, телеграма, лист від 27.07.1995 року №112/904 (Т.3, а. с. 71-76) не можуть бути належними та допустимими доказами добровільної відмови землекористувача в силу ст. 43 ГПК України, оскільки не відповідають формі і змісту, передбаченим чинним законодавством.

У них йдеться лише про уточнення географічних координат, про умови ймовірної передачі з оформленням акту прийому -передачі, про військові частини, правонаступництво яких не доведено матеріалами справи, підписані особами та складені у зв'язку з розпорядженням осіб, повноваження яких на відмову від користування спірною земельною ділянкою матеріалами справи не підтверджені. Одночасно наголошується про порушення Земельного кодексу України Волинською обласною радою народних депутатів при відведенні землі Ковельському СЛАТ «Тур», оскільки землекористувач такої згоди не давав. Акт прийому -передачі не поданий.

Згідно п. п. 44, 45 Положення про порядок надання в користування земель для потреб Збройних Сил України, що затверджене наказом Міністра оборони України №483 від 22.12.1997 року, за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з статтею 27 Земельного кодексу України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

Докази належної передачі спірної земельної ділянки місцевим органам влади в матеріалах справи відсутні.

Не можуть бути належними доказами вилучення спірної земельної ділянки з господарського відання військових формувань Міністерства оборони рішення господарського суду Волинської області від 19.11.2003 року (Т. 1, а. с. 36-38) та акт від 20.10.1994 року, складений з участю понятих судовим виконавцем Ковельського районного суду, з яких вбачається, що земельна ділянка площею 10027 га зазначеного числа була передана Ковельському спеціалізованому лісогосподарському акціонерному товариству на виконання рішення Арбітражного суду Волинської області від 22.06.1994 року, яке набрало законної сили, а її фактичним попереднім користувачем було Поворське військове лісництво, оскільки дані акту свідчать про вилучення земельної ділянки від Поворського військового лісництва та про його складання у 1994 році -до ухвалення ВАСУ 29.04.1998 року у справі №13/6 рішення про визнання недійсним рішення ради, яке було підставою для видачі Ковельському СЛАТ «Тур»державного акта на право користування спірною земельною ділянкою.

Рішення арбітражного суду Волинської області від 22.06.1994 року до матеріалів справи не долучено. Термін зберігання справи закінчився.

Таким чином, оспорюване розпорядження №41 від 31.01.2005 року прийняте Ковельською РДА з порушенням законодавчих процедур припинення права користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, що встановлені Главою 22 Земельного кодексу України 2001 року.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатись до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Виходячи зі змісту зазначеної норми, порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду.

Позивачами в силу ст. 21 ГПК України є підприємства та організації, що подали позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Разом з тим, статтею 16 ЦК України закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з якими кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Дана норма кореспондується з положеннями ст. 20 ГК України, якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Статтею 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, зокрема, шляхом визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно зі ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, для визнання акта недійсним в порядку господарського судочинства є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, та порушення у зв'язку з прийняттям цього акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємств чи організацій.

Як встановлено матеріалами справи, позивач не довів належними та допустимими доказами, що він був власником чи землекористувачем спірної земельної ділянки. Правонаступництво позивача військової частини 21825, якій була надана земельна ділянка, матеріалами справи не доведено.

Крім того, суд не приймає до уваги посилання прокурора та позивача на довідку від 09.04.2010 року (Т.1, а. с. 9), оскільки така довідка видана самим же позивачем -за підписом командира військової частини А0780. Також не може бути належним доказом правонаступництва позивача витяг із директиви МО України від 02.12.2004 року (Т.1, а. с. 181), оскільки у ньому відсутнє посилання на військову частину 21825, якій була надана земельна ділянка. Статус юридичної особи в/ч 21825, докази її припинення прокурором та позивачем не доведені.

Твердження прокурора та представника позивача, що в/ч 21825 була юридичною особою та була структурним підрозділом управління 14 Повітряної армії, оскільки земельні ділянки не юридичним особам не виділялись, не взяті судом до уваги, оскільки не відповідають вимогам щодо належності і допустимості доказів і є лише суб'єктивним домислом.

Згідно довідки №154/06 (Т.1, а. с. 203) військова частина А0780 є юридичною особою.

Представник позивача зазначив про неможливість надання Директив Міністра оборони України від 02.03.1994 року та Головнокомандувача Повітряних сил Збройних сил України від 02.12.2004 року, на які посилається у довідці від 27.04.2012 року (Т.3, а. с. 27) у зв'язку з військовою таємницею. Однак витяг із Директиви Головнокомандувача Повітряних сил Збройних сил України від 02.12.2004 року долучений до матеріалів справи (Т.1, а. с. 181), проте він підтверджує лише правонаступництво військової частини А3822.

З пояснень прокурора та представника позивача в судовому засіданні 30.05.2012 року запити про надання витягів з зазначених Директив не надсилались. У суду відсутні підстави вважати, що вони можуть бути доказами правонаступництва в/ч 21825.

Посилання сторін на доведення рішеннями господарських судів правонаступництва позивача, права користування земельною ділянкою, не взяті судом до уваги, оскільки суперечать ст. 35 ГПК України, так як прийняті за участю інших сторін.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами і іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до п. п. 1, 2 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000р. №02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з визнанням недійсним актів державних чи інших органів" (з наступними змінами і доповненями) акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Не підлягає задоволенню також вимога позивача про визнання нечинним та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 22.07.1994р. №001718 серії ІІ-ВЛВ, виходячи з наступного.

Станом на дату видачі Ковельському СЛАТ «Тур»Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою №001718 серії ІІ-ВЛВ від 22.07.1994 року діяв Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року, відповідно до ст. 19, 23 якого надання земельних ділянок у користування відбувалось за рішеннями відповідних Рад народних депутатів, а право користування посвідчувалось державними актами, які видавались і реєструвались цими радами після прийняття рішення про передачу землі і встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Сам по собі державний акт на право постійного користування земельною ділянкою лише засвідчує право користування, яке виникло у встановленому законом порядку, а не є актом ненормативного характеру, оскільки він самостійно не породжує певні правові наслідки, а є лише похідним документом від рішення.

Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, виданий на підставі відповідного акта не може виступати предметом спору, оскільки не має статусу акта державного чи іншого органу, а видається на підставі та на виконання рішень уповноважених на це органів про надання земельних ділянок у власність або у постійне користування (п.5 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 р. №01-8/164 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році").

Вирішуючи спір, господарський суд встановлює відповідність обраного позивачем способу захисту його порушеного чи охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до положень ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб; суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 20 ГК України права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Судом встановлено, що позовна вимога в частині визнання нечинним та скасування державного акта на право постійного користування земельною ділянкою не відповідає способам захисту прав та інтересів суб'єкта господарювання, встановленим положеннями законодавства України.

У відповідності до постанови Верховного Суду України від 13.07.2004р. №10/732, п. 14 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005р. №01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році", п. 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008р. №01-8/482 "Про деякі питання практики застосування норм господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року", дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способом захисту прав, суд повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження у справі за її непідвідомчістю.

Відповідно до п. 4 ст. 268 ЦК України, чинного на момент звернення прокурора з позовом до суду, позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Тому клопотання прокурора про поновлення строку позовної давності задоволенню не підлягає у зв'язку з необгрунтованістю.

Таким чином, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що прокурор та позивач не довели суду ті обставини, на які посилалися, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 49, 82 -85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

У позові відмовити.

Повний текст рішення підписаний 01.06.2012 року

Суддя А. М. Кравчук

Повний текст рішення

складено та підписано

01.06.12