Постанова № 24080261, 12.03.2012, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" березня 2012 р. Справа № 2a-421/12/0970

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

Судді Кишинського М.І.

при секретарі Дякун М.М.

за участю сторін:

від позивача: Андрейко В.М.

від відповідачів: ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу

за позовом: Державної податкової інспекції в Богородчанському районі

до відповідача: відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" Дочірнього підприємства "Івано-Франківський облавтодор", фізичної особи-підприємця ОСОБА_3

про застосування санкцій в сумі 28832,00 грн.,-

ВСТАНОВИВ:

Державна податкова інспекція в Богородчанському районі (надалі-позивач) звернулася в суд з позовною заявою до відкритого акціонерного товариства Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України" Дочірнього підприємства "Івано-Франківський облавтодор" (надалі-відповідач 1), фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (надалі-відповідач 2) про застосування санкцій в сумі 28832,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що в ході проведення планової перевірки відповідача 1 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства встановлено, що відповідач 1 уклав договір з відповідачем 2 по наданню останнім транспортних послуг. Однак, у свідоцтві про спалту єдиного податку виданого відповідачу 2 не зазначено виду діяльності надання транспортних послуг, а також відсутня ліцензія на даний вид діяльності. Також зазначає, що що відповідач 2 являється штатним працівником відповідача 1 та займає посаду майстра на кар'єрі де він і був присутній на робочому місці під час виконання господарської операції по наданню транспортних послуг відповідачу 1, а також під час складення первинних документів, які підтверджують факт виконання операції по вищезазначеному договорі. Відповідач вважає, що відповідні документи при здійсненні господарських операціях по договору між відповідачем 1 та відповідачем 2 містять суперечливі відомості, суперечать табелям робочого часу відповідача 2, а відсутність у відповідача 2 ліцензії на транспортні послуги підтверджує недійсність оформлення документів під час здійснення господарської операції по договору, тому відповідачем 1 неправомірно віднесено до складу валових витрат при отриманні транспортних послуг від відповідача 2. За таких обставин, позивач вважає, що зазначений договір укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2 є нікчемним, а тому просить застосувати до відповідачів наслідки передбачені частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України, а саме санкції у розмірі 28832,00 грн.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги з обставин викладних у позовній заяві підтримав в повному обсязі. Просить позов задовольнити.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні проти позовної заяви заперечив, надавши суду письмове заперечення, яке мотивоване тим, що відсутність у відповідача 2 ліцензії по наданню транспортних послуг не є підставою вважати договір нікчемним, оскільки відсутність ліцензії на перевезення вантажів є порушенням статті 22 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», якою передбачено відповідальність суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії у вигляді штрафу, а отже не можу бути підставою для нікчемності правочину. Також зазначає, що згідно Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження державного регулювання господарської діяльності»перевезення та надання послуг з перевезення вантажів не підлягає ліцензуванню. Відповідач 1 вважає, що правочин укладений між ним та відповідачем 2 з метою настання правових наслідків, і оскільки він у встановленому законом порядку недійсним не визнавався, а тому у позивача відсутні підстави для застосування до нього та відповідача 2 санкцій передбачених частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України. Просить в задоволенні позову відмовити.

Відповідач 2, в судовому засіданні проти позову заперечив, надавши суду письмове заперечення, яке мотивоване тим, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження державного регулювання господарської діяльності»перевезення та надання послуг з перевезення вантажів не підлягає ліцензуванню, а отже вважає, що йому при перевезенні вантажів ліцензія не потрібна. Також зазначає, що він не отримував грошових коштів за надані транспортні послуги від відповідача 1, а тому у нього не було необхідності при переході на спрощену систему оподаткування в заяві вказувати даний вид діяльності. Зазначає, що відсутність його на робочому місці та відпрацьовані години не є підставою для нікчемності правочину, оскільки відповідач 2 займаючи посаду майстра на кар'єрі організовував роботу підрозділу, здійснював контроль за нею та водночас надавав транспортні послуги власним автомобілем. Весь перевезений ним товар оприбутковано по бухгалтерському обліку, а товарно-транспортні накладні відповідають дійсності, тому укладений договір між відповідачем 1 та відповідачем 2 не може бути визнаний нікчемним. Просить в задоволенні позову відмовити.

Розглянувши позовну заяву та заперечення, вислухавши представника позивача, представника відповідача 1 та відповідача 2, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази та проаналізувавши правові норми законодавства України, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідач 2 зареєстрований виконавчим комітетом Івано -Франківської міської ради, як суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа, взятий на облік державній податковій інспекції в м.Івано-Франківську та являється платником єдиного податку.

Позивачем проведено виїзну планову перевірку відповідача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 квітня 2010 року по 30 червня 2011 року. За вказаний період відповідачем 1 віднесено до складу валових витрат витрати по наданню транспортних послуг наданих відповідачем 2 в розмірі 29832,00 грн., в тому числі в ІІ -кварталі в сумі 26112,00 грн. та в ІІІ-кварталі в сумі 2720,00 грн. Однак, позивач вважає, що відповідачем 1 неправомірно віднесено зазначену суму до валових витрат, витрати по отриманню транспортних послуг від відповідача 2.

Таких висновків позивач дійшов в зв'язку з тим, що при проведенні ним перевірки встановлено, що товарно-транспортні накладні про надання послуг з перевезення вантажів містять суперечливі відомості, а саме суперечать табелям робочого часу складеного на відповідача 2 під час його трудових обов'язків, а також відсутність у відповідача 2 ліцензії на здійснення діяльності з перевезення вантажів автомобільним транспортом підтверджує недійсність оформлених товарно-транспортних накладних, а одже і договір №1 від 03 січня 2008 року укладений між відповідачем 1 та відповідачем 2 про надання транспортних послуг є недійсним, в силу закону нікчемний правочин, оскільки укладений без мети настання реальних наслідків.

Дані висновки позивача зафіксовані в акті перевірки від 11 листопада 2011 року №1270/23/33645421.

Такі висновки позивача, суд вважає не підтвердженими та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та нормам законодавства України виходячи з наступного.

Судом встановлено, що між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено договір №1 від 03 січня 2008 року, згідно якого відповідач 2 як підрядник бере на себе зобов'язання своїми силами і засобами виконати роботи по наданню транспортних послуг. Виконання робіт по договору здійснюється на підставі товарно-транспортних накладних, які підписуються відповідачем 1 як замовником.

Як встановлено в судовому засіданні та вбачається з акту перевірки позивача (а.с.21) за період з 01 квітня 2010 року по 30 червня 2011 року відповідачем 2 на виконання умов вищезазначеного договору надано автопослуги згідно представлених до перевірки товарно-транспортних накладних та відповідно виписано, оформлено з відповідачем 1 товарно-транспортні накладні та акти виконаних робіт.

Вищенаведене свідчить про те, що у відповідності до частини 2 статті 203 Цивільного кодексу України обидві сторони відповідного правочину на момент його вчинення були наділені необхідним обсягом цивільної дієздатності, були платниками податків та інших обов'язкових платежів, які виникали при здійсненні ними господарської діяльності.

Як вбачається з матеріалів справи та у відповідності до вимог частин 3,5 статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасників відповідних правочинів відображено у договорі вчиненому у визначеній законом формі, а відповідні акти приймання-передачі, товарно-транспортні накладні та видаткові накладні, які пов'язані з цим договором відображають фактичне виконання сторонами своїх договірних зобов'язань, свідчать що волевиявлення сторін правочину було вільним, відповідало їх внутрішній волі та спрямовані на реальне настання правових наслідків, що були ними обумовленні.

Суд вважає, що немає жодних підстав для посилання позивача на частину 1 статті 215 Цивільного кодексу України, оскільки позивач не зазначає чим саме зміст правочину укладеного між відповідачами суперечить чинному законодавству та яким самим нормам. Також, позивач не зазначає чим саме даний правочин суперечать інтересам держави і суспільства та його моральним засадам.

Так, в силу редакцій частини 1 статті 207 Господарського кодексу України та частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади може бути визнаний судом недійсним.

З вищенаведених законодавчих положень випливає, що визнання договору недійсними з підстав його невідповідності закону та суперечливості інтересам держави і суспільства є можливим лише в судовому порядку, а не з суб'єктивної оцінки позивача. Однак з даного приводу позивач до суду не звертався і вказаний правочини недійсними судом не визнавався, що також є свідченням необґрунтованості конкретної позиції позивача.

У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Однак, відповідач не зазначає, якою саме нормою закону встановлено недійсність відповідного правочину і якою нормою визначено його оскаржувані дії, як правовий наслідок недійсного чи нікчемного правочину. Натомість частина 1, 3 статті 115 Цивільного кодексу України з врахуванням положень статті 203 Цивільного кодексу України, визначено лише підстави визнання оскаржуваного правочину недійсним в судовому порядку.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Аналогічні положення визначено і в частині 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Однак, як вже зазначалося судом ніхто з даного приводу до суду не звертався, а тому згідно частини 1 статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, а також жодних порушень по вчинених сторонами правочинів, судом не встановлено.

Відсутність у відповідача 2 ліцензії на перевезення вантажів автомобільним транспортом не може бути підставою для визнання правочину недійсним (нікчемним), оскільки відсутність такої ліцензії є порушенням приписів статті 22 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Крім того, відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження державного регулювання господарської діяльності»види господарської діяльності, не передбачені у статті 9 цього Закону, не підлягають ліцензуванню, серед яких відсутнє ліцензування з перевезення вантажів автомобільним транспортом. Тому дана обставина не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Відсутність у відповідача 2 в свідоцтві про сплату єдиного податку виду діяльності - транспортні послуги також не є підставою для визнання правочину недійсним (нікчемним), оскільки транспортні послуги по договору виконані, відповідні акти та накладні складено і підписано. Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі. Приймаючи рішення по справі суд виходить із того, що недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням установленої законом форми, прямо не передбачає такі наслідки порушення форми даного виду угод, як відсутність у свідоцтві про сплату єдиного податку даного виду діяльності (транспортні перевезення), оскільки послуги надано та належно оформлено акти прийому передачі і товарно-транспортні накладні.

Посилання позивача на ту обставину, що відповідач 2 одночасно працював майстром на кар'єрі та займався підприємницькою діяльність, також не можуть бути для суду достатньою підставою для визнання правочину нікчемним, оскільки Конституцією України та законами України передбачено свободу підприємницької діяльності, що не позбавляє відповідача 2 одночасно працювати і займатись підприємницькою діяльністю.

Якщо таке поєднання виконання посадових функцій майстра на підприємстві та фізичної особи-підприємця спричинило неналежне виконання відповідних своїх функціональних обов'язків, то в даному випадку він може нести дисциплінарну відповідальність як працівник дочірнього підприємства згідно КЗпП України, а не відповідальність за податковими зобов'язаннями як суб'єкт підприємницької діяльності.

Згідно частини 2 статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо-безпосередньо після її закінчення.

У відповідності до п.5.1. ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (далі-Закон) валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються: суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті (п.п.5.2.1. п.5.2. ст.5 Закону).

Не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку (абз.4 п.п.5.3.9. п.5.3. ст.5 Закону).

Отже, Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, а також аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Враховуючи те, що виконання відповідачами робіт зазначених в договорі підтверджено належно оформленими документами, пов'язаних з виконанням робіт по даному договору, то віднесення валових витрат здійснене у відповідності до норм Закону України " Про оподаткування прибутку підприємств".

Таким чином, суд прийшов до висновку, що як в момент укладення відповідачами договору, так і в процесі їх виконання, сторонами було додержано всіх вимог чинного законодавства, а віднесення відповідних сум до складу валових витрат здійснене у порядку встановленому законом.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що доводи позивача необґрунтовані, не достатньо підтверджені, а тому в задоволені позову слід відмовити.

На підставі ст. 124 Конституції України, керуючись ст. ст. 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ,-

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя: Кишинський М.І.

Постанова складена в повному обсязі 19 березня 2012 року.