Постанова № 24063069, 15.05.2012, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" травня 2012 р. Справа №5004/36/12

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Савченко Г.І.

судді Мельник О.В. ,

судді Грязнов В.В.

при секретарі судового засідання Новак Р.А.

за участю представників сторін:

Від позивача1 - не з'явився

Від позивача2 - не з'явився

Від відповідача1 - не з'явився

Від відповідача2 - представник ОСОБА_1, дов.б/н., від 23.04.2012 року

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційні скарги відповідача1 Луцької міської ради та відповідача2 приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" на рішення господарського суду Волинської області від 06.03.12 р. у справі №5004/36/12 (суддя Слободян Петро Романович )

за позовом 1 Підприємця ОСОБА_3;

за позовом 2 Підприємця ОСОБА_4

до відповідача1 Луцької міської ради

до відповідача2 приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій"

про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки №289 від 15.02.2005р.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 06 березня 2012 року - позов задоволено.

Договір оренди земельної ділянки укладений між Луцькою міською радою та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" зареєстрований в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 15.02.2005р. за № 289, визнано недійсним.

Стягнуто з приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій", (м. Луцьк, вул. Львівська, 148, код 03113130) в користь: підприємця ОСОБА_4, (АДРЕСА_1, код НОМЕР_2) та підприємця ОСОБА_3, (АДРЕСА_2, код НОМЕР_1) по 536,50грн. судового збору кожному.

Вирішено ГУДКУ у Волинській області, м. Луцьк повернути підприємцю ОСОБА_3 (АДРЕСА_2, код НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 536,50 грн., сплачений квитанцією №98 від 12.01.2012р.

Вирішено ГУДКУ у Волинській області, м.Луцьк повернути підприємцю ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_2) судовий збір у розмірі 536,50грн., сплачений квитанцією №100 від 12.01.2012р.

Відповідачі Луцька міська рада та приватне акціонерне товариство "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" подали апеляційні скарги на рішення місцевого господарського суду. Просять його скасувати. Прийняти нове рішення, яким відмовити в позові.

Апелянти не погоджуються з висновком місцевого господарського суду про те, що спірний договір оренди земельної ділянки від 15.02.2005 року укладений між відповідачами суперечить типовому договору оренди землі, затвердженого постановою КМ України №220 від 03.03.2004 року. Спірний договір містить всі істотні умови для даного виду договору.

Апелянти доводять, що спірний договір укладений до виникнення у сторін права на землю, оскільки договір укладений в 2005 році, а позивачі зареєстрували право власності на об'єкти, які знаходяться на спірній земельній ділянці в 2007 та в 2012 році.

Крім того відповідачі посилаються на вихід місцевого господарського суду за межі позовних вимог. Позивачі просили визнати недійсним договір оренди частково, а місцевий господарський суд визнав його недійсним повністю.

В судовому засіданні Рівненського апеляційного господарського суду відповідач приватне акціонерне товариство "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" підтримує доводи апеляційної скарги.

Позивачі та відповідач Луцька міська рада в судове засідання Рівненського апеляційного господарського суду не з'явились. В установленому порядку були повідомлені про час і місце судового засідання. Явка обов'язковою не визнавалась. Матеріали справи дозволяють розглянути апеляційні скарги без участі представників сторін.

Дослідивши докази у справі, Рівненський апеляційний господарський суд встановив.

15 лютого 2005 року між Луцькою міською радою, в особі секретаря ради ОСОБА_5 та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" (правонаступник ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій") укладено договір оренди землі зареєстрований в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за № 289, згідно якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування автостанції площею 26225кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 /кадастровий номер 220650030/.

08 січня 1999 року між підприємцем ОСОБА_3 та підприємцем ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу майна, згідно з п.1.1, 2.1. якого продавець - підприємець ОСОБА_6 передав у власність покупця, а покупець - підприємець ОСОБА_3 прийняв і оплатив павільйон для торгівлі у АДРЕСА_3, загальною площею 27 кв.м. Вартість павільйону складає 35 700 грн.

31 травня 2007 року рішенням господарського суду Волинської області у справі № 01/21-93 зазначений вище договір купівлі - продажу майна визнано дійсним. Рішення набрало законної сили.

13 листопада 2007 року підприємець ОСОБА_3 зареєстрував право власності на павільйон для торгівлі (А-1) по АДРЕСА_3, що у м. Луцьку, Волинської області в КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", що підтверджується витягом № 16641006 від 13.11.2007р.

Відповідно до витягів про державну реєстрацію прав №32817544 від 10.01.2012 р. та № 32816823 від 10.01.2012р. підприємець ОСОБА_4 володіє нерухомим майном (приміщенням магазину №4 з літнім кафе та приміщенням магазину №7) що знаходиться в АДРЕСА_3. Вказане нерухоме майно позивач-2 придбав з прилюдних торгів що відбулися 26.12.2011 року.

З метою врегулювання питання, щодо користування земельною ділянкою ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3, відповідно, 14.10.2011р. та 04.01.2012р. звернулися з листами до Відповідача-2 з проханням відмовитись від користування земельною ділянкою на якій розташоване придбане нерухоме майно. Листом від 17.10.2011р. № 187/2 на ім'я ОСОБА_3 відповідач-2 повідомив, що не має наміру відмовитись від частини орендованої земельної ділянки.

12 січня 2012 року позивачі - підприємець ОСОБА_3, м. Луцьк, підприємець ОСОБА_4, с. Зміїнець, Луцький район звернулися до господарського суду Волинської області з позовом до відповідача 1: Луцької міської ради, м. Луцьк; відповідача 2: приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій", м. Луцьк про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки № 289 від 15.02.2005р.

Свої вимоги обґрунтовують тим, що 13 листопада 2007 року підприємець ОСОБА_3 зареєстрував право власності на павільйон для торгівлі (А-1) по АДРЕСА_3, що у м. Луцьку, Волинської області в КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації".

Відповідно до витягів про державну реєстрацію прав №32817544 від 10.01.2012 р. та № 32816823 від 10.01.2012р. підприємець ОСОБА_4 володіє нерухомим майном (приміщенням магазину №4 з літнім кафе та приміщенням магазину №7) що знаходиться в АДРЕСА_3. Вказане нерухоме майно Позивач-2 придбав з прилюдних торгів що відбулися 26.12.2011 року.

Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право ясності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Однак, оформити право користування земельною ділянкою необхідною для обслуговування придбаного нерухомого майна ні ФОП ОСОБА_4 ні ФОП ОСОБА_3 не можуть оскільки, відповідно до говору оренди земельної ділянки №289 від 15 лютого 2005 року, укладеному між Луцькою міською радою та ПрАТ "ВОПАС", останньому передано в оренду земельну ділянку площею 26225 м.кв. в АДРЕСА_3 на якій знаходиться нерухоме майно позивачів.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, згідно ч. 1 зазначеної статті Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Разом з тим, зміст договору оренди земельної ділянки №289 від 15 лютого 2005 року, зокрема п.п. З, 4 суперечить вимогам ст. 377 ЦК України, ст. 6 Закону України „Про оренду землі".

Відповідно з врахуванням вищевикладених обставин справ вбачається, що Луцька міська рада і ПрАТ "ВОПАС" уклали договір оренди земельної ділянки і включили в зальну площу орендованої земельної ділянки ділянку на якій розміщено і нерухоме майно ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_3 чим порушили їхні права власника нерухомого майна та потенційних користувачів земельною ділянкою комунальної власності.

Відповідно до вимог ст. 120 Земельного Кодексу України при переході права власності на будівлю та споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

В ст. 15 Закон України "Про оренду землі" від 1998 року "Умови договору оренди землі" зазначено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки), що відповідно аж ніяк не відповідає фактичним обставинам справи (передано земельну ділянку і нерухоме майно, які не є власністю орендаря ПрАТ "ВОПАС"). І відповідно до ч.2 ст.15 Закону України "Про оренду землі" відсутність в договорі оренди хоча б однієї істотної умови договору (фактична невідповідність умов договору і є відсутністю цієї істотної умови договору оренди) тягне за собою визнання договору недійсним відповідно до закону.

Давши оцінку доказам у справі, доводам сторін, Рівненський апеляційний господарський суд прийшов до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Місцевим господарським судом неправильно застосовані норми матеріального права, порушені норми процесуального права.

Висновки, викладені в рішенні місцевого господарського суду, не відповідають фактичним обставинам справи.

Однією з підстав суду першої інстанції для визнання оспорюваного договору недійсним було те, що укладений між Луцькою міською радою та ВАТ "ВОПАС 10799" договір оренди земельної ділянки від 15.02.05р. (надалі -Договір оренди) є таким, що суперечить Типовому договору оренди землі, затвердженого постановою КМУ № 220 від 03.03.04.

Однак, відповідно до ч.4 ст.179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Таким чином, вказаною нормою сторонам надається право на основі вільного волевиявлення визначити зміст договору в тому числі і на основі Типового договору, але сторони не зобов'язані повністю дублювати умови такого договору.

Згідно ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В пункті 3 ч.1 ст.3, ст.6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд.

Як правильно вказують відповідачі, відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 15 Закону України «Про оренду землі»визначає істотні умови договору оренди землі, до яких відносяться: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Закон передбачає, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених вищевказаною статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 ЗУ «Про оренду землі»є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

З оспорюваного договору оренди вбачається, що всі істотні умови договору оренди, що визначені в ст.15 Закону України «Про оренду землі» містяться в даному договорі.

Приписами ст.203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного господарства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, 4. правочин має вчинятися у формі встановленій законом, 5. право чин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, 6. право чин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України недійсним може визнаватись правочин в момент вчинення якого сторонами не додержано вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В оскаржуваному рішенні суду першої інстанції не наводяться норми чинного законодавства порушення яких в силу ст. 215 Цивільного кодексу України призводить до визнання оспорюваного договору недійсним. В свою чергу, доводи недійсності даного договору судом зводяться лише до суперечності положень Типового договору, що, на думку суду, суперечить актам цивільного законодавства.

Зокрема, місцевий господарський суд зазначає, що відповідно до п. 2 договору оренди землі від 15.02.2005р. в оренду передається земельна ділянка загальною площею 26225 кв.м. Цей пункт входить до складу розділу "Об'єкт оренди" договору оренди землі від 15.02.2005р., а отже, є істотною умовою договору оренди землі від 15.02.2005 р. (ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі"), однак вищезазначений п. 2 договору оренди землі від 15.02.2005р. суперечить п. 2 Типового договору оренди землі, відповідно до якого відомості про об'єкт оренди повинні включати не лише загальну площу всієї земельної ділянки, а й площу та якісні характеристики землі за складом та видами угідь.

Однак, у п. 15 Договору оренди від 15.02.05р. сторони зазначили цільове призначення земельної ділянки, а саме: землі транспорту та інші, що відповідно до ст.19 ЗК України належать до такої категорії за цільовим призначенням. Відповідно до ст.67 ЗК України до земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, мор ського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності".

Отже, Земельний кодекс України не проводить диференціацію земель транспорту за складом та видами угідь. Вимога щодо зазначення в договорі оренди землі якісних характеристик землі за складом та видами угідь встановлена для окремих категорії земель (згідно буквального тексту Типового договору), а не щодо усіх, а тому зазначення якісних характеристик за складом та видами угідь щодо земель транспорту у оспорюваному договорі не могло бути, оскільки, як таких, немає згідно правового режиму самих земель транспорту.

Крім того, місцевий господарський суд невірно викладає текст пункту 9 Типового договору оренди землі, якій він вважає порушеним. Пункт 9 Типового договору вказує, що "орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: розмір орендної плати: грошової - у гривнях із зазначенням способів внесення)", однак даний пункт ніяким чином не вказує, що потрібно визначати конкретну грошову суму, а лише розмір, який у даному випадку становить 1,5 % від грошової оцінки земельної ділянки, розмір якої визначено у гривнях (пункт 5 Договору оренди).

Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЗУ "Про оренду землі" розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюється за згодою сторін у договорі оренди. Відсутність повного дублювання умов Типового договору оренди, що не є обов'язковим для застосування, не свідчить про відсутність істотної умови договору, як орендна плата.

Відповідно до ст. 15 ЗУ "Про оренду землі", однією із істотних умов договору є умова щодо зазначення існуючих обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки. У пункті 6 Договору оренди землі сторони договору зазначили про наявність обмежень у вигляді сервітутів, схема встановлення яких додавалася до договору, а тому підстав у суду стверджувати, що обмеження (обтяження) не встановленні, не відповідає дійсним обставинам справи.

Ще однією із підстав недійсності оспорюваного договору місцевий господарський суд вважає відсутність невід'ємних частин договору оренди землі визначених ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі». Однак, дане твердження суду не відповідає обставинам справи, оскільки представником ПрАТ «ВОПАС» на виконання вимог ухвали господарського суду від 09.02.2012 р. було представлено для огляду оригінал договору оренди землі від 15.02.2005 р. з додатками визначеними ч. 4 ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

Заслуговує на увагу і той факт, що на підставі погодженого проекту відведення земельної ділянки та відповідно до клопотання ВАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799», Луцькою міською радою було прийнято рішення від 28.12.04 р. № 21/15.3 «Про надання земельної ділянки на умовах оренди ВАТ «Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799» для обслуговування автостанції на АДРЕСА_3».

У відповідності до п.17 Договору оренди землі від 15.02.2005 року №289 на підставі вищевказаного рішення саме і було укладено договір оренди землі.

Рішення Луцької міської ради від 14.10.2003 р. № 12/28.64 та від 28.12.04 р. № 21/15.3 є чинними, не оспореними і не скасованими.

Згідно пунктів 2, 8 Постанови №9 Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»від 06.11.09р. судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Таким чином, недійсність укладеного договору оренди від 15.02.05р. має оцінюватись крізь призму відповідності його положень нормам чинного законодавства на момент укладення оспорюваного договору.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Позивачами в позовній заяві не вказано, судом першої інстанції не конкретизовано, які саме права чи охоронювані законом інтереси були порушенні сторонами на момент укладення договору оренди землі у 2005 році.

Під час розгляду справи, було встановлено, що особи, що вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним та відповідало їх внутрішній волі, правочин вчинений відповідно до вимог законодавства, на момент укладання був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Між сторонами оспорюваного правочину було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов передбачених для даного виду договору та з дотриманням законодавчо встановлених вимог відповідно до ст.203 Цивільного кодексу України про що свідчить факт його повного та належного виконання.

Крім того, місцевим господарським судом було порушено норми процесуального права, зокрема ст. 83 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони.

Як вбачається із позовної заяви Позивачів, а також додаткових пояснень їхнього представника від 07.02.12р., останні просили визнати оспорюваний договір частково недійсним. У судовому засіданні від 06.03.11р. представником Позивачів підтримувалась позовна заява в повній мірі, жодних клопотань про визнання недійсним договору оренди в цілому представником Позивачів не заявлялося, а підстави позову були пред'явленні в обґрунтування лише часткового визнання оспорюваного договору недійсним.

Крім того, судова колегія Рівненського апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що позивачі вибрали неналежний спосіб захисту своїх прав та інтересів в регулюванні земельних відносин.

На час укладення спірного договору оренди в 2005 році у позивачів не виникало права власності на об'єкти. Відповідно до ч.3, ч.4 ст.334 ЦК України право власності на майно виникло у ОСОБА_3 31.05.2007 року з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору дійсним.

13.11.2007 року ОСОБА_3 зареєстрував право власності на об"єкт (а.с.14).

Позивач ОСОБА_4 придбав на прилюдних торгах об"єкт 26.12.2011 року, а зареєстрував 10.01.2012 року (а.с.12).

Тобто спірний договір оренди від 15.02.2005 року не порушував права та інтереси позивачів у земельних відносинах.

Положення статтей 377 ЦК України та 120 ЗК України щодо переходу права користування земельною ділянкою внаслідок переходу права на розташованій на ній будівлі, споруді мають один і той же предмет регулювання, а тому підлягають застосуванню в сукупності.

Таким чином, позивачі як власники будівель на підставі ст.120 ЗК України та ст.377 ЦК України вправі вимагати від власника земельної ділянки (в тому числі й шляхом подання відповідного позову) оформлення права користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне нерухоме майно, та ділянкою необхідною для його обслуговування, шляхом укладання договору суперфіції.

При цьому необхідною умовою укладання договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки.

Така правова позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року №6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин".

За таких обставин рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині визнання недійсним договору оренди, та стягнення витрат по судовому збору.

Рішення місцевого господарського суду в частині повернення позивачам зайво сплаченого судового збору залишається без змін.

Судові витрати покладаються на позивачів. При поданні апеляційної скарги апелянти сплатили по 536 грн. 50 коп. судового збору кожний. Тому підлягають стягненню витрати по судовому збору на користь кожного з відповідачів пропорційно з кожного з позивачів.

Керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Рівненський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги відповідачів Луцької міської ради та Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" на рішення господарського суду Волинської області від 06 березня 2012 року у справі №5004/36/12 задоволити.

2. Рішення господарського суду Волинської області від 06 березня 2012 року у справі №5004/36/12 скасувати в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки укладеного між Луцькою міською радою та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" зареєстровано в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 15.02.2005р. за №289.

Скасувати в частині стягнення з приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" на користь позивачів 536 грн. судового збору кожному.

Прийняти нове рішення. В позові відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

3. Стягнути з позивача підприємця ОСОБА_3 на користь відповідача Луцької міської ради - 268 грн. 25 коп. витрат по судовому збору.

4. Стягнути з позивача підприємця ОСОБА_4 на користь відповідача Луцької міської ради - 268 грн. 25 коп. витрат по судовому збору.

5. Стягнути з позивача підприємця ОСОБА_3 на користь відповідача Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" - 268 грн. 25 коп. витрат по судовому збору.

6. Стягнути з позивача підприємця ОСОБА_4 на користь відповідача Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" - 268 грн. 25 коп. витрат по судовому збору.

7. Місцевому господарському суду видати накази.

8. Справу №5004/36/12 повернути до господарського суду Волинської області.

9. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя Савченко Г.І.

Суддя Мельник О.В.

Суддя Грязнов В.В.