Рішення № 23942429, 19.04.2012, Господарський суд Донецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

19.04.12 р. Справа № 5006/11/56пд/2012

Господарський суд Донецької області у складі судді Соболєвої С.М.,

при секретарі Макогон Я.С., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Військового прокурора Донецького гарнізону, в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України - органу центральної влади, яке уповноважило і передало право здійснювати відповідні функції у спірних відносинах військовій частині 3037, позивача 1 - Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ,

позивача 2 - Військової частини 3037 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, м.Донецьк, ЄДРПОУ 23316237,

до відповідача, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Донецьк, ідентифікаційний номер НОМЕР_1,

про визнання пункту договору недійсним, -

за участю уповноважених представників:

від прокурора: Зінченко С.В. - за посвідченням;

від позивача 1: не з'явився;

від позивача 2: не з'явився;

від відповідача: не з'явився, -

ВСТАНОВИВ:

Військовий прокурор Донецького гарнізону, в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ, та позивача 2 - Військової частини 3037 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, м.Донецьк, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до Відповідача, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Донецьк, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, про визнання недійсним п.2.1.5 договору №2 по наданню послуг від 01.01.2012р., який був укладений між Позивачем 2 та Відповідачем.

В обґрунтування своїх вимог Позивач посилається на те, що спірний пункт суперечить ст.ст.1, 3, 4 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», а також положенням постанови Кабінету Міністрів України №1171 від 25.07.2000р.

На підтвердження вказаних обставин Позивач надав копію договору про надання послуг №2 від 01.01.2012р. разом із додатком №1 та №2 до нього, копію свідоцтва про реєстрацію управління територіального командування, військової частини, установи та організації внутрішніх військ МВС України як суб'єкта господарської діяльності.

Нормативно свої вимоги Позивач обґрунтовує посиланням на ст.121 Конституції України, ст.ст.1, 2, 12, 44, 54, 55, 56, 57 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України, ст.207 Господарського кодексу України, постанову Кабінету Міністрів України №1171 від 25.07.2000р., положення Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», приписи Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №749 від 03.05.2000р.

14.03.2012р. Відповідачем надано заяву №б/н від 13.03.2012р., у якій останній просить провести судове засідання за його відсутністю, позовні вимоги визнає у повному обсязі.

Дослідив матеріали справи та оцінив подані докази за своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

01.01.2012 року між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Виконавець) та Військовою частиною 3037 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України (Замовник) укладено договір №2 про надання послуг.

Пунктом 1.1 цієї угоди передбачено, що Виконавець зобов'язується за заявкою Замовника надати торгівельні послуги особовому складу військової частини 3037 на території військової частини 3037 в порядку та на умовах визначених цим договором, шляхом організації виїзної торгівлі («ІНФОРМАЦІЯ_1») силами та транспортом Виконавця, у час встановлений Замовником.

Відповідно до п.1.2 договору, Замовник зобов'язується надавати послуги з охорони майна Виконавця, яке знаходиться на території військової частини 3037 («ІНФОРМАЦІЯ_1») (за адресою: АДРЕСА_1) без матеріальної відповідальності.

Пункт 2.1 договору визначає перелік послуг, що надає Відповідач та Позивач у свою чергу.

Розділом 3 правочину обумовлена ціна та умови оплати.

Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє по 31.12.2012р.

Згідно п.2.1.5 договору, Замовник надає комунальні послуги по заявці Виконавця для забезпечення якості товарів продовольчої групи (Додаток 1, 2).

У додатках №1, №2 обумовлений розрахунок середньомісячних витрат електричної енергії по військовому містечку АДРЕСА_1.

Оцінивши в сукупності представлені в обґрунтування заявлених позовних вимог докази та викладені обставини, господарський суд виходив з наступного.

Відповідно до ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України).

Заявляючи позов про визнання недійсним положень договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання відповідних наслідків.

Згідно ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Способи волевиявлення та форми правочину врегульовані в ст.205 Цивільного кодексу України, за якою правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою ( ст. 207 Цивільного кодексу України).

Суду не надано заперечень щодо повноважень осіб, які підписали спірний договір.

Відповідно до ч.2 ст.180 Господарського кодексу України, договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими, за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Частиною 3 статті 180 Господарського кодексу України передбачено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Сторони погодили текст та дійшли згоди щодо всіх істотних умов спірного договору, термінів, підписали його.

Дані обставини у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, не спростовані.

Отже, зазначений договір укладено з дотриманням приписів наведених норм матеріального права.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, у тому числі окремих його положень, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає порушення вільного волевиявлення та не відповідність його внутрішній волі учасника правочину, не спрямованість сторони на реальне настання правових наслідків правочину та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно ст.33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно ст. ст.1, 8 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України», дія якого згідно зі ст.10 цього Закону поширюється на всі військові формування, господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, пов'язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності і яка передбачає виконання робіт і надання послуг.

Господарська діяльність здійснюється з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ (сил) для підтримання на належному рівні їх бойової та мобілізаційної готовності.

Господарська діяльність у Збройних Силах України не повинна негативно позначатися на їх боєготовності та боєздатності.

Кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської ості, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону.

Відповідно до ст.3 вищевказаного Закону, перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з «Переліком видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам Збройних Сил», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2000 року №1171, військовим частинам не дозволено надавати комунальні послуги.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» порядок реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно п.6 «Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.03.2000р. №749, у разі реєстрації військової частини як суб'єкта господарської діяльності, їй видається свідоцтво.

Як вбачається з свідоцтва про реєстрацію управління територіального командування, військової частини, установи та організації внутрішніх військ МВС України як суб'єкта господарської діяльності від 23 грудня 2009 року, що військовій частині 3037 не дозволений такий вид господарської діяльності як надання комунальних послуг.

Таким чином, п.2.1.5. договору про надання послуг №2 від 01.01.2012 суперечить наведеним положенням чинного законодавства України та є недійсним по суті.

Одночасно, як було зазначено вище, Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 представлено суду заяву від 13.03.2012р., у якій зазначено про визнання вимоги у повному обсязі.

За змістом ч.5 ст.78 Господарського процесуального кодексу України, визнання позову відповідачем є підставою для суду щодо прийняття рішення про задоволення позову за умови, якщо дії відповідача не суперечать законодавству і не порушують охоронюваних інтересів інших осіб.

В контексті означених норм, суд зауважує на наступному.

По-перше, визнання позову опосередковано належною письмовою формою, визначеною ч.1 ст.78 Господарського процесуального кодексу України.

По-друге, визнання позову здійснено безпосередньо ОСОБА_1.

По-третє, сторонами у розглядуваних правовідносинах є лише Позивачі та Відповідач, отже судом не вбачається підстав для порушення прав і обов'язків інших осіб внаслідок визнання Відповідачем даних позовних вимог за вказаними правовідносинами.

За викладених обставин, позовні вимоги відносно визнання недійсним п.2.1.5 договору №2 по наданню послуг від 01.01.2012р., який був укладений між Позивачем 2 та Відповідачем підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України, державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються судом на Відповідача.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 4-3, 12, 32-38, 43, 44, 46-49, 78, 82-85 Господарського процесуального кодексу України , господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Військового прокурора Донецького гарнізону, в інтересах держави в особі Міністерства внутрішніх справ України, м.Київ, та позивача 2 - Військової частини 3037 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, м.Донецьк, до Відповідача, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Донецьк, про визнання недійсним п.2.1.5 договору №2 по наданню послуг від 01.01.2012р., який був укладений між Позивачем 2 та Відповідачем, задовольнити.

2. Визнати недійсним п.2.1.5 договору №2 по наданню послуг від 01.01.2012р.

3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (83069, АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, р/НОМЕР_2 у ПАТ «Приватбанк», МФО 335496) на користь державного бюджету судовий збір у сумі 1 073,00 грн.

4. В судовому засіданні 19.04.2012р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

5. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом десяти днів. Зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст.84 Господарського процесуального кодексу України.

6. Повний текст рішення підписано 24.04.2012р.

Соболєва С.М.